Політикус - politicus.od.uapoliticus.od.ua/4_2018/4_2018.pdf · ISSN 2414-9616...

Міністерство освіти і науки україниПівденноукраїнський національний педагогічний університет

імені к. Д. ушинського

Політикус

Науковий журнал

випуск 4

одеса2018

ISSN 2414-9616

Головний редактор: наумкіна с. М. – д.політ.н., проф., завідувач кафедри політичних наук і права (ДЗ «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського»)

Заступник головного редактора: Музиченко Г. в. – д.політ.н., проф., професор кафедри політичних наук і права (ДЗ «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського»)

відповідальний секретар: ростецька с. і. – к.політ.н., доц., доцент кафедри політичних наук і права (ДЗ «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського»)

Члени редакційної колегії: арабаджиєв Д. Ю. – д.політ.н., доц., професор кафедри соціальної роботи (Запорізький національний технічний університет)аркадіуш адамчик – проф. д-р габ. політології (Університет імені Яна Кохановського в Келцах, РП)Бабкіна о. в. – д.політ.н., проф., завідувач кафедри політичних наук (Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова)Гедікова н. П. – д.політ.н., проф., професор кафедри політичних наук і права (ДЗ «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського»)Горбатенко в. П. – д.політ.н., проф., заступник директора (Інститут держави і права НАН України імені В. М. Корецького Національної академії наук України)Долженков о. о. – д.політ.н., проф., професор кафедри політичних наук і права (ДЗ «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського»)Залевськи Єжи – проф. д-р габ. політології (Варшавський університет, РП)Монолатій і. с. – д.політ.н., проф., професор кафедри політології (ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»)Парух вальдемар – проф. д-р габ. політології (Університет імені Марії Склодовської-Кюрі в Любліні, РП)романюк а. с. – д.політ.н., проф., завідувач кафедри політології (Львівський національний університет імені Івана Франка)Яковлев Д. в. – д.політ.н., проф., декан факультету правової політології та соціології (Національний університет «Одеська юридична академія»)Ярова Л. в. – д.політ.н., проф., професор кафедри політичних наук і права (ДЗ «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського»)

науковий журнал «Politicus» є фаховим виданням на підставінаказу Мон україни № 241 від 09.03.2016 року (додаток № 9)

Журнал включено до міжнародної наукометричної базиIndex Copernicus International (республіка Польща)

рекомендовано до друку та поширення через мережу Internetвченою радою Південноукраїнського національного педагогічного університету

імені к. Д. ушинського, протокол 1 від 30 серпня 2018 року

офіційний сайт видання: www.politicus.od.ua

Науковий журнал «Політикус» зареєстровано Міністерством юстиції України (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації

серія КВ № 21499-11299Р від 18.08.2015 р.)

© Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського, 2018

ЗМІСТ

3

ЗМіст

роЗДіЛ 1. теоріЯ та історіЯ ПоЛітиЧної наукиМамедли нуран натик кызыПроблема взаимоотношений государства и гражданского общества в истории политической мысли 5

Шипунов Г. в.«Третій шлях» та ідейно-інституційна еволюція Лейбористської партії Великобританії 9

роЗДіЛ 2. ПоЛітиЧні інститути та ПроцесиAzer BinnatliThe decision-making process in abortion in the European Union and China from the aspect of human rights 16

Булавіна о. с., Хлівнюк т. П.Нормативно-правове забезпечення інформаційної політики в Україні: особливості та суперечливості 21

ващенко а. с.Моделі взаємодії громадянського суспільства та держави в концепціях представників англо-американської політичної традиції 25

Ганжа а. н.«Цветная революция» в России: перспективы неопатримониальной трансформации политического режима 32

Денисова а. о.Політичні партії як суб’єкти формування соціальної політики: дискурсивний вимір 40

коч с. в.Меморіальна політика сусідів України: від стратегії національного суверенітету до «Великих держав» 46

купін а. П.Політико-правовий аналіз проблеми реалізації громадянських прав та свобод як детермінанти модернізації політичної системи України 51

ниязов Халид Информационная политика в условиях политико-экономических трансформаций 57

ростецька с. і.Модель європейської ідентичності 64

Шуліка а. а.Основні аспекти впливу концепту Валового національного щастя на державну політику Королівства Бутан 69

роЗДіЛ 3. ПоЛітиЧні ПроБЛеМи МіЖнароДниХ систеМ та ГЛоБаЛьноГо роЗвиткунадибська о. Я., надибський М. і.Досвід внутрішньої та зовнішньої політики Канади для сучасного українського суспільства 74

Науковий журНал «Політикус»

4 Випуск 4. 2018

цирфа Ю. а.Соціокультурні особливості формування зовнішньополітичної ідентичності держави в умовах глобалізації 79

роЗДіЛ 4. етноПоЛітоЛоГіЯ та етноДерЖавоЗнавствоHasanova Ema MehrabThe resettlement of Armenians to the Azerbaijani territories and their attempts to seize those territories 85

реценЗіїкривошеїн в. в.Рецензія на монографію С. В. Ставченка «Управління політичною кризою в демократичних політичних системах» 88

Перегуда Є. в.Досвід інституціоналізації політичної опозиції у сучасних європейських країнах (рецензія на монографію В. М. Кольцова «Становлення та структуризація політичної опозиції у країнах Вишеградської групи: порівняльний аналіз») 90

ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ

5

РОЗДІЛ 1. ТеОРІя Та ІсТОРІя пОЛІТичнОї науки

введение. Вопросы развития гражданского общества в рамках правового государства имеют исключительное значение для прогресса во взаи-моотношениях между отдельными сферами обще-ственно-политической и частной жизни людей. В истории общественно-политической жизни данная проблема находила разное выражение и оценку.

Основное содержание. Концепция граж-данского общества, выдвинутая Дж. Локком в 1690 году, оставалась на повестке дня до выдви-жения идеи демократизации Токвилля, и с того времени (с 1850-х годов) демократизация полити-ческих систем советского типа в Восточной Европе снова стали важным процессом после долгого молчания 1970-х годов [1, с. 28].

Первым этапом гражданского общества явля-ется свобода быть членом государства. Второй этап заключается в том, что гражданское обще-ство соответствует легитимности независимых общин для защиты себя от государства. Третий этап отражает свободу, которой пользуется граж-данское общество и которая является источни-ком социальных конфликтов, а вмешательство государства считается превентивным фактором для этих конфликтов. На заключительном этапе, в ответ на третий этап, вмешательство правитель-ства знаменует собой начало опасения, что граж-данское общество будет под этим вмешатель-ством медленно рушиться [2, с. 75].

До середины XVIII века между государством и гражданским обществом не было разницы. Эта концепция, которая уравнивает государство с гражданским обществом, сформировалась еще со времен Аристотеля. Выражение «politike

koinonia», используемое Аристотелем для описания политического общества, определяется как полити-ческое общество, моральное общество свободных и равных граждан в рамках системы правил, опре-деленных законом. Поскольку в то время «быть членом гражданского общества» означало быть членом государства, будучи обязанным действо-вать в соответствии с его законами и не наносить вреда другим членам [6, с. 98]. Аристотель, защи-щая такие ценности, как справедливость, частная собственность и верховенство закона, подчеркивал, что государство имеет божественное измерение и что при необходимости реализации своих высших целей, а именно создания идеального государства, может вмешиваться во все особые или конкретные области, в том числе в семью. Здесь нет индивидов, семьи, общества или личной жизни. Государство существовало, оно было всем и везде [2, с. 246].

С XVI века концепция понимания государства Макиавелли, с одной стороны, секулярная, с дру-гой – как противопоставление народ-государство, рассматривается как новый поворотный момент в истории политической мысли. Эта концепция была продолжена Гоббсом в XVII веке и Гегелем – в XIX.

В XVII веке коммерциализация земли, труда и капитала, расширение рыночной экономики и новые открытия, а также совершение британских и американских революций привели к формирова-нию нынешней политической системы и власти. По состоянию на конец XVII века в традиционной политической литературе Запада такие понятия, как Бог, король, государство, индивид, женщина и мужчина, стали пересматриваться с точки зре-ния их содержания.

Мамедли Нуран Натик кызы

УДК 321:347.471DOI https://doi.org/ 10.24195/2414-9616-2018-4-5-8

Мамедли Нуран Натик кызыдокторант кафедры политологии и социологии Бакинского государственного университета г. Баку, Азербайджан

Проблема взаимоотношений государства и гражданского общества в истории политической мысли

В статье рассматривается возникновение гражданского общества как результат дли-тельного и сложного исторического развития, следствие формирования потребностей в развитии гражданской сферы, их влияния на государственную сферу, государствен-ное урегулирование этих потребностей. Характер социальных проблем в отдельные исторические периоды отражался на ролях сторон в отношениях между государством и гражданским обществом. На основе анализа ряда научно-теоретических источников и фактологического материала излагаются основные тенденции в развитии идеи граж-данского общества, характера его взаимоотношений с государством.Ключевые слова: гражданское общество, история государства и права, демократия, государственный контроль над развитием гражданских институтов.

Проблема взаимоотношений государства и гражданского общества в истории ... || C. 5-8


6 Випуск 4. 2018

С конца XVII века основой новой политической идеи, основанной на понимании гражданского общества и государства, были политические пред-ставления Н. Макиавелли, Ж. Бодена, Т. Гоббса, Ж.Ж. Руссо и Г.В.Ф. Гегеля, а также А. Смит, Дж. Милля и Ф. Хайека. Именно они сформировали политическое мышление индивидуально мыс-лящего человека. Согласно Киану [6, с. 141], на первом этапе гражданское общество было представлено в качестве инструмента легали-зации существования государства, но это было и средство содействия развитию независимых обществ в гражданском обществе. Многие идеи Киана основаны на представлениях о граждан-ском обществе Гоббса и Руссо.

Среди последователей общественного дого-вора следует выделить Т. Гоббса, как последо-вателя идей Аристотеля. Необходимо понять концепцию государства в соотношении к концеп-ции гражданского общества в модели Гоббса. По его словам, государство является «socialetas naturalis», созданным свободными и равными людьми как антитезы естественному состоянию.

Гоббс в своей известной работе «Левиафан» выражает свое мнение по этому вопросу следу-ющим образом: «Человечество – это война всех против всех». В этом случае каждый управляется своим собственным интеллектом и использует все, чтобы защитить свою жизнь от врага. Нет никакого безопасного пути для того, чтобы кто-либо мог жить до тех пор, пока это естественное право распро-страняется на все, независимо от того, насколько он силен или умен, или что бы то ни было, и это обычно не позволяет человеку выжить» [4, с. 346].

Гоббс описывает государство, появивше-еся как продукт договора, следующим образом: «Соглашения большого сообщества являются средством использования власти и средств каж-дого из них, поскольку они совместимы с общим миром и общей защитой любого из их создателей» [4, с. 350].

По этой причине возникает состояние госу-дарство с неограниченной властью, и поскольку человек конфликтен и является главным врагом государства, потому что он является врагом дру-гих, Гоббс под эгидой государства собирает эле-менты гражданского общества, включая религию. Гражданское общество стоит впереди государ-ства. Поскольку государство является создателем всех видов законов, религиозный закон больше не нужен. Послушание государству также подраз-умевает обязанность поклоняться Богу.

Ж.Ж. Руссо – другое имя, близкое к этим идеям. По его словам, человек счастлив в есте-ственной жизни. Социальная жизнь состоит из конфликтов и конкуренции. Люди собираются вместе, чтобы жить в мире и защищать свою соб-ственность, выполняя социальный договор, пре-

вращая свою личную волю в общую волю. Как только будет принята общая воля, люди теряют между собой разницу и становятся носителями общей воли. Ж.Ж. Руссо признает, что люди не отличаются в примитивном состоянии от животного, они действуют в согласии со своими чувствами; с развитием цивилизации они соз-дают общество и государство через договор и стремятся к позитивному развитию обществен-ного договора.

По мнению Руссо, люди не могут выжить без объединения своих сил, но только для того чтобы преуспеть в их объединении и использо-вании, нужно создать силу, которая может пре-одолеть сопротивление и использовать эти силы надлежащим образом. [3, с. 108]. На втором этапе развития доминирует понимание гражданского общества и государства. Другими словами, пони-мание государства и гражданского общества про-является на уровне дуализма государства и граж-данского общества.

Дж. Локк в XVII веке создал концепцию граж-данского общества, которое характеризовал как сообщество, где люди, живущие в племенной семейной организации, могли собраться вместе и договориться друг с другом. Этот институт, созданный под сенью гражданского права, имел социальные и политические основания, и в соот-ветствии с идеями Локка, их невозможно было отделить. Как цивильное общество, гражданское общество заключало в себе широкое содержа-ние этих двух композиций. Когда индустриальное общество стало развиваться более быстрыми темпами, феодализм рухнул и появилось новое политическое единство, и вскоре гражданское общество стало основываться уже на вскоре возникшем культурном обществе [6, с. 88].

Локк начал излагать проблемы либерального государства-гражданского общества: государ-ство не вмешивается в дела гражданского обще-ства, оно берет на себя заботу о сохранении своего естественного состояния, и этой части достаточно, чтобы сохранить свое естествен-ное состояние. Короче говоря, в отличие от Гоб-бса, по Локку, развитие гражданского общества как самоорганизующегося общества в эпоху бур-жуазии предполагает, что происходит изменение статуса политической сферы и что роль госу-дарства должна быть ограничена, насколько это возможно. В то же время Локк утверждает, что с государством и гражданским обществом государ-ство несет ответственность за обеспечение без-опасности жизни и собственности, и что люди обязаны следовать оказанному им доверию [3, с. 180]. Локк хотел, чтобы гражданское обще-ство получило автономию от государства и рас-сматривало эти события как основные законы гражданской буржуазии [3, с. 192].


7

Еще один значительный исследователь, счи-тающий, что гражданское общество отделено от государства, это – Томас Пейн. Т. Пейн заяв-ляет, что гражданское общество должно быть отделенным от государства, и что общество является продуктом наших желаний, а государ-ство – наше зло; общество объединяет наши чув-ства в положительном смысле, государство, огра-ничивая наше зло, предполагает, что оно делает нас счастливыми. В этом контексте одни поощ-ряют взаимодействие, другие создают различия. Первый – владеет, второй – карает [1, с. 86]. По его словам, «Все люди рождаются одинаковыми и имеют равные естественные права, и эти есте-ственные права даны Богом и позволяют людям вести себя свободно и мудро для самоограни-чения и счастья, не нанося вреда и не нарушая естественные права других людей.

На третьем этапе противопоставление граж-данского общества и государства уменьшилось [6, с. 148]. Важнейшим мыслителем, защищавшим эту концепцию, является Гегель, который являлся ведущим специалистом в политической мысли XIX века и провел самое всестороннее исследование по противостоянию «гражданское общество – госу-дарство». Он уже родился с большой реакцией на либеральное мышление и попытался перейти на линию государственной деятельности, обойдя идеи либеральной мысли другими, более труд-ными для восприятия [1, с. 93].

Гражданское общество в понимании Гегеля – это не только естественное условие свободы, но и форма моральной среды обитания, которая была установлена как «позиция» между простым миром патриархального порядка и универсальным госу-дарством [6, с. 67]. Гегель утверждает, что каж-дая сфера жизни имеет разные ценности, разде-ляя область этической жизни на три отдельные области, такие как семья, гражданское общество и государство. Основными нормами, преоблада-ющими в семейной жизни, являются взаимная любовь, уважение, самопожертвование, послуша-ние, единство, здравый смысл и мышление, а в этику гражданского общества входят такие поня-тия, как конфликт, конкуренция и энтузиазм; все это развивается вокруг норм, которые подчерки-вают интересы людей.

Одним словом, гражданское общество есть в понимании Гегеля, сфера особых интересов, противостояния и своеобразия. Гегель, который рассматривает гражданское общество как область между семьей и государством, утверждает, что «люди, социальные классы и все обществен-ные учреждения и организации в этой области составляют основу гражданского общества». Гегель, в отличие от предыдущих мыслителей, не считал гражданское общество естественным явлением и оставил защиту гражданского обще-

ства в сфере государственного регулирования. Поэтому чрезмерное развитие одного сегмента гражданского общества может препятствовать развитию других сегментов или обострять это развитие [6, с. 68]. Для Гегеля гражданское обще-ство является институтом с организационной и экономической системой, правовой системой и авторитетом для обеспечения того, чтобы он функционировал регулярно, со всеми мерами, которые обеспечат выживание людей, живущих в нем [6, с. 94].

Четвертый этап – это реакция на третий этап, где представляется, что государственное вме-шательство постепенно подавляет гражданское общество. Известный французский мыслитель Токвилль представляет этот этап лучше всего.

В XVIII и XIX веках некоторые либеральные философы во главе с Ш. Монтескье и А. Токвилем обращали внимание на возможность неправомер-ного использования центральным правительством политической силы для давления на правитель-ство и добивались защиты от него. В этом поиске гражданское общество стало восприниматься как защита от злоупотребления властью, кото-рое сосредоточено в современной политической структуре [6, с. 115].

По его словам, чем более централизованно государство, тем больше его власть. Чем больше власть, тем больше опасность государства для свободы. Государство при усилении централи-зации расширяет сферу деятельности и контроля. Это приводит к появлению политических, юриди-ческих и экономических годовых доходов. Если государство, управляемое сильным гражданским обществом, проводит в том числе и популистскую политику, тогда классы, не зависящие от произ-водства, занимают административные позиции. Демократия в данном случае не может считаться более серьезной угрозой. Поскольку слабые классы продолжают популистскую политику, эта политика ведет к промышленным, экономическим кризисам, а экономические кризисы ведут, в свою очередь, к политическим преступлениям.

А. де Токвилль, отмечая, что государство огра-ничивает свободы гражданского общества, под-черкнул неправомерность этого и что должно быть ограничено государство. Он утверждал, что госу-дарство будет ограничено только при помощи гражданского общества, и что институциональ-ная структура гражданского общества должна быть составлена ассоциациями и организациями [5, с. 65]. Его данная идея все еще актуальна.

выводы. В соответствии с историческим про-цессом развития до середины XVIII века между государством и гражданским обществом не было различий, то есть гражданское общество и госу-дарство считались идентичными. В последую-щие периоды концепция гражданского общества


8 Випуск 4. 2018

обсуждалась в четыре этапа, а значения, нагру-женные в концепции на каждом этапе, класси-фицировались в различных формах, со ссылкой на государство.

Литература:1. Гусейнов Р. Правовое государство и граждан-

ское общество. Баку, 2017. 135 с.2. Мехтиев Р. Идеи, прокладывающие путь

в гражданское общество. Баку, 2006. 607 с.3. Арслан О. Гражданское общество и реалии

Турции. Стамбул, 2001. 246 с.4. Hobbes T. Leviathan. İstanbul, 2005. 472 p.5. Tokvill A. de. Amerika’da demokrasi. Ankara,

1994. 365 p.6. Keane J. Global Civil Society? Cambridge:

Cambridge University Press, 2003. 284 p.7. Сунгуров А.Ю. Гражданское общество и его

развитие в России. Санкт-Петербург, 2008. 135 с.

REFERENCES:1. Guseinov, R. (2017) Pravovoe gosudarstvo i

grazhdanskoe obshchestvo [The rule of law and civil society]. Baku. [in Russian].

2. Mekhtiev, R. (2006) Idei prokladyvaiushchie put v grazhdanskoe obshchestvo [Ideas paving the way for civil society]. Baku. [in Russian].

3. Arslan, O. (2001) Grazhdanskoe obshchestvo i realii Turtsii [Civil society and the realities of Turkey]. Stambul. [in Russian].

4. Hobbes, T. (2005) Leviathan. İstanbul. [in English].5. Tokvill, A. d e. (1994) Amerika’da demokrasi.

Ankara. [in English].6. Keane, J. (2003) Global Civil Society? Cam-

bridge: Cambridge University Press. [in English].7. Sungurov, A.Iu. (2008) Grazhdanskoe obsh-

chestvo i ego razvitie v Rossii [Civil society and its devel-opment in Russia]. Sankt-Peterburg. [in Russian].

The article reviews the emergence of the civil society as a result of the long and complex historical development, a consequence of the formation of needs for the development of the civil sphere, their influence on the state sphere, and the state settlement of these needs. The nature of social problems in certain historical periods was reflected in the roles of the parties in relationships between the state and civil society. Based on the analysis of a number of sci-entific and theoretical sources and factual material, the main trends in the development of the idea of the civil society and the nature of its relationship with the state are outlined.Key words: civil society, history of state and law, democracy, state control over the develop-ment of civil institutions.

The problem of relationships between the state and civil society in the history of political thoughtMamedli Nuran Natik kyzy

Doctoral Student at the Department of Political Science and SociologyBaku State UniversityBaku, Azerbaijan


9

вступ. Основним трендом ідейно-інституційної еволюції соціалістичних (соціал-демократичних) партій останньої чверті ХХ ст. стало їхнє зміщення вправо, ближче до центру у межах «ліво-правого» партійно-ідеологічного спектру. Детермінуючими факторами такого руху вправо були: по-перше, глобальна економічна криза 1970-х рр. (поста-вила під питання ефективність кейнсіанської моделі соціально-економічної політики); по-друге, суттєва трансформація соціальної структури про-відних індустріальних країн (зменшення частки та політичної ваги робітничого класу на користь нових соціальних груп із пріоритетом постмате-ріальних цінностей та, як наслідок, втрата «ста-рими» лівими партіями традиційної електоральної бази). Йдеться про те, що сукупна дія цих факто-рів спричинила глибоку політико-ідеологічну кризу соціалістичних та соціал-демократичних партій – вони програвали вибори та на тривалий період втрачали владні позиції у своїх країнах. Найпока-зовішими прикладами тут є Лейбористська партія Великобританії (ЛПВ) та Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН).

Намагаючись дати відповідь на ці виклики, соціал-демократичні партії вдалися до пошуків нової ідеологічної ідентичності та способів орга-

нізаційного реформування: використовуючи стра-тегію «всеохоплюючої» партії, згадані політичні сили відмовлялись від традиційних лівих ідео-логічних положень (націоналізація, збільшення податків, втручання держави в економіку, центра-лізований перерозподіл національного багатства на користь робітників тощо), визнавали переваги ринкової економіки і доповнювали свої програми ідейними установками постматеріального харак-теру, прагнучи остаточно відійти від електорально програшного іміджу класових партій та утверди-тись як партії «усього народу».

Однак здійсненне ідеологічне оновлення не призвело до бажаного результату – виходу соціал-демократії з кризи. Так, зокрема, СДПН програла вибори 1987, 1990, 1994 рр., а ЛПВ – 1987 та 1992 рр. На наш погляд, значною мірою вказані невдачі були зумовлені крахом радян-ського ідеологічного проекту, який призвів до зна-чної дискредитації соціалістичних ідей та гло-бальної кризи усього лівого руху. Таким чином, на цьому тлі соціалістичні та соціал-демокра-тичні партії Західної Європи, навіть попри те, що більшість із них відмежовувалась та критикувала згаданий проект, зіткнулись із черговим серйоз-ним викликом на шляху пошуку ними нової іде-

Шипунов Геннадій Володимирович

УДК 329.14:329.8DOI https://doi.org/ 10.24195/2414-9616-2018-4-9-15

Шипунов Геннадій Володимировичкандидат політичних наук, доцент кафедри теорії та історії політичної наукиЛьвівського національного університету імені Івана Франка вул. Університетська, 1, Львів, Україна

«третій шлях» та ідейно-інституційна еволюція Лейбористської партії великобританії

Найбільш розробленим в ідейно-теоретичному плані проектом ідеологічного оновлення європейських соціал-демократичних партій наприкінці ХХ − початку ХХІ ст. стала модель «третього шляху», заснована на максимальному зближенні ідейних позицій соціалізму і лі-бералізму. У згаданий період саме таку стратегію ідеологічного реформування для виходу з глибокої політико-електоральної кризи обрала Лейбористська партія Великобританії (ЛПВ). З огляду на те, що приклад британських лейбористів може бути показовим із точки зору означення можливих напрямів ідеологічної модернізації соціалістичного руху в Україні вельми актуальним видається вивчення їхнього досвіду партійного реформування. Тож, метою статті є визначення особливостей ідеологічної та організаційної модернізації ЛПВ, відповідної до концепції «третього шляху» британського вченого Е. Гідденса. Методоло-гічною основою дослідження є положення дискурсивного неоінституціоналізму. Крім цього, використано аналіз динаміки електоральних результатів ЛПВ, що дало змогу емпіричним шляхом з’ясувати ступінь ефективності вибраної стратегії модернізації партії на різних етапах її ідеологічного реформування. Отже, у статті визначено особливості ідеологічної та організаційної модернізації ЛПВ, відповідної до концепції «третього шляху». Доведено, що в ідеологічному вимірі це означало відхід ЛПВ від принципів демократичного соціалізму та інкорпорацію низки положень неолі-бералізму, що у сукупності визначало рух партії вправо. В інституційному вимірі це набуло характеру внутрішньо організаційних трансформацій, які були спрямовані на зміни в складі та структурі партійних домінуючих коаліцій. За результатами дослідження динаміки елек-торальних результатів ЛПВ з’ясовано, що вибрана лейбористами стратегія реформу-вання партії виявилась ефективною (перемоги на парламентських виборах 1997, 2001 та 2005 рр.) в умовах існування запиту в британському суспільстві на побудову «відповідаль-ного капіталізму». Натомість «нові лейбористи» не змогли впоратись із тими викликами, які були спричинені Великою рецесією, що поставила під сумнів ефективність неолібераль-них підходів до здійснення економічної політики (поразка ЛПВ на виборах 2010 р.). Обґрун-товано, що саме ця поразка визначила необхідність пошуку британськими лейбористами нових стратегій з ідеологічного оновлення партії.Ключові слова: соціал-демократичні партії, демократичний соціалізм, «третій шлях», ідеологія, організаційна структура політичної партії.

«Третій шлях» та ідейно-інституційна еволюція Лейбористської партії Великобританії || C. 9-15


10 Випуск 4. 2018

ологічної ідентичності та ефективних виборчих стратегій. Як зауважує Т. Майер, усі соціал-демо-кратичні партії були поставлені перед необхід-ністю розробляти політичні проекти, які б відпо-відали новій суспільній ситуації, являли б собою «актуалізацію історичного імпульсу соціал-демо-кратії та відкривали б реалістичну перспективу для набуття нею здатності завойовувати біль-шість у своїх країнах» [2, с. 76].

Таким новим, найбільш розробленим в ідей- но-теоретичному плані (на основі концепції бри-танського науковця Е. Гідденса) проектом ідеоло-гічного оновлення європейських соціал-демокра-тичних партій (та, як наслідок, формування «нової соціал-демократії») наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. стала модель «третього шляху», яка заснована на максимальному зближенні ідейних позицій соці-алізму та лібералізму.

Тож, мета нашого дослідження – визначити особливості ідеологічної та організаційної модер-нізації ЛПВ, відповідної до концепції «третього шляху» Е. Гідденса.

Методи дослідження. Методологічною осно-вною дослідження є принципи дискурсивного неоінституціоналізму, використання якого дає змогу з’ясувати вплив ідей соціалізму та лібе-ралізму (неолібералізму) на ідеологічне рефор-мування ЛПВ, яке, своєю чергою, зумовило зміни її організаційної структури. Крім цього, ми звернемось до аналізу динаміки електоральних результатів ЛПВ, що дасть змогу емпіричним шляхом визначити ступінь ефективності вибра-ної стратегії модернізації партії на різних етапах її реформування.

Черговий програш ЛПВ на виборах 1992 р. засвідчив недостатність тих змін у політиці партії, які були здійсненні у попередні роки, та з новою силою поставив перед британськими лейборис-тами завдання щодо переосмислення ідеологічних засад діяльності партії (її подальшого зміщення до центру). Найсуттєвіші ідеологічні та організа-ційні зміни у ЛПВ пов’язані з ім’ям Т. Блера, який був обраний лідером партії у 1994 р.

Для здійснення ідеологічного оновлення партії він вдався, передусім, до організаційного рефор-мування, основною метою якого було зменшення впливу на формування політики партії представ-ників її лівого крила. Насамперед, це виявлялось у дистанціюванні партії від профспілкового руху та переведенні місцевих організацій на більш помір-ковані ідеологічні позиції. Як наслідок, до кінця 1990-х рр. позиції лівого крила у ЛПВ помітно послабшали: їхня роль у виконкомі, місцевих пар-тійних організаціях, на щорічних конференціях була мінімізована, а керівні посади у партії діста-вались відданим Т. Блеру людям [1, с. 37−46]. Усе це дало йому змогу вдатися до глибокого ідеоло-гічного реформування партії.

Категоричність Т. Блера у намірах остаточно відмовитись від традиційних («старих») лівих уста-новок в ідеології ЛПВ проявилась одразу ж після його обрання лідером партії, коли він ініціював кампанію зі скасування одного із принципових положень її Статуту («конституції») – ухваленого у лютому 1918 р. «пункту 4» (Clause IV), в якому було поставлено завдання «забезпечити робітни-кам фізичної та розумової праці повний продукт їхнього трудової діяльності та його найбільш спра-ведливий розподіл на основі суспільної власності на засоби виробництва» [9].

Роз’яснюючи й обґрунтовуючи серед партій-них активістів необхідність відмови партії від такого формулювання, Т. Блер вказував на те, що у ньому змішані цілі соціалізму та засоби їхнього досягнення: націоналізація може бути лише одним із засобів, але аж ніяк не метою соціалізму. Отже, він стверджував, що мета лейборизму поля-гає, насамперед, у реалізації етичних цінностей, зокрема, свободи, справедливості, солідарності, рівності можливостей [3, с. 4, 12]. Представники лівого крила партії сприйняли загадану ініціативу вкрай негативно. Так, А. Скаргілл, лідер страй-ків шахтарів 1984−1985 рр., заявив, що Т. Блер оголосив партії війну [1, с. 43]. Однак, попри це, вже у квітні 1995 р. на спеціально скликаній кон-ференції ЛПВ нова редакція статті отримала під-тримку близько двох третин голосів. З її тексту вилучили положення про націоналізацію засобів виробництва, а ЛПВ була проголошена партією демократичного соціалізму, основною метою якої є розвиток «динамічної економіки, що служитиме інтересам суспільства, в якій підприємливість ринку та жорсткість конкуренції поєднані з силами партнерства та співробітництва в ім’я примно-ження національного багатства, зайнятості та про-цвітання кожної людини» [9].

Наступні кроки з ідеологічного реформування ЛПВ з боку Т. Блера та його прибічників поля-гали вже не тільки у запереченні ідеологічних положень, що їх обстоювали представники лівої течії («старі ліві»), а й і у відмові від низки прин-ципових ідейних установок правого крила партії («старих правих»), які були втілені у гаслах демо-кратичного соціалізму та стосувались, переду-сім, ролі держави у соціально-економічній сфері та відносин партії з профспілками. На цьому тлі у всій своїй рішучості здійснювати подальшу кар-динальну модернізацію ЛПВ Т. Блер проголосив про виникнення «нового лейборизму» [3, с. 10, 12] або в інтерпретації його радника Е. Гідденса «нової соціал-демократії».

Відмінність нової соціал-демократії від старої «інтелектуальний гуру Тоні Блер» [10, с. 74] визна-чив за двома основними параметрами. По-перше, нова соціал-демократія визнає необхідність гли-бокого переосмислення лівої ідеології у світлі


11

тих змін, що відбуваються у світі, – глобалізації, формування «економіки знань», посилення інди-відуалістичних і постматеріальних установок, неефективності держави загального добробуту, виникнення нових ризиків (насамперед еколо-гічних). По-друге, вона прагне, передусім, елек-торального успіху, а не збереження ідеологічної чистоти своєї доктрини. Тим паче, що в умовах кількісного зменшення її соціальної опори – робіт-ничого класу – нові соціал-демократи мають заво-йовувати підтримку в найрізноманітніших прошар-ках суспільства [7, с. 11].

Тож, ідейно-теоретичною основою модерні-зованої ідеології ЛПВ стала концепція «третього шляху», засадничі положення якої були розро-блені та викладені Е. Гідденсом, зокрема, у таких працях: «Поза лівими та правими: майбутнє ради-кальної політики» (1994) [5], «Третій шлях: онов-лення соціал-демократії» (1998) [6]. За словами Т. Блера, цей «третій шлях» пролягає між «ста-рими лівими», які роблять наголос на держав-ному контролі, високих податках і захисті інтересів найманих працівників, та «новими правими», котрі нерідко вважають злом не тільки державне втру-чання в економіку, а й самі поняття «суспільство» і «колективні зусилля» [4, с. 1].

Отже, у соціально-економічному вимірі доктрина «третього шляху» стоїть на двох основних стовпах. «В економіці наш підхід спирається ні на принцип laissez-faire, ні на засади державного втручання ˂…˃ У соціальній політиці третій шлях полягає у реформуванні держави загального добробуту», – зауважував Т. Блер [10, с. 79]. Так, за твердженням британського дослідника Е. Шоу, реальне ідео-логічне значення «нового лейборизму» фактично полягало у відмові від кейнсіанського соціал-демо-кратизму на користь докейнсіанської ортодоксії [11, с. 201]. Іншими словами, «нові лейбористи» позитивніше оцінювали роль ринкової економіки у суспільному житті. Усе це давало підстави дослід-никам характеризувати їх як прибічників поєднання неолібералізму в економіці з соціал-демократич-ною соціальною політикою [1, с. 99−102].

У парламентських виборах 1997 р. ЛПВ взяла участь вже як ідеологічно та інституційно модер-нізована партія – як професійно підготовлена для передвиборчої боротьби організація, орі-єнтована в ідейному плані не на одну соціальну групу (робітничий клас) і партійних активістів, а на широке коло виборців, які представляють усі про-шарки населення. Успішність обраної стратегії «всеохоплюючої» партії засвідчили результати виборів – лейбористи здобули впевнену перемогу.

Зменшивши вплив представників лівої течії на формування політики партії та сформувавши домінуючу коаліції всередині неї, Т. Блеру та його соратникам вдалося загалом успішно реалізову-вати стратегію «нового лейборизму» аж до 2008 р.

Її ефективність у цей період була підтверджена електоральними (перемоги на виборах 2001 та 2005 рр.) і соціально-економічними (щорічне зрос-тання економіки Великобританії та низький рівень безробіття) показниками, що давало змогу при-хильникам «третього шляху» зберігати домінуючі позиції всередині партії.

Однак ситуація почала кардинально змінюва-тись від 2007 р. По-перше, літом під тиском сус-пільства, яке критикувало Т. Блера за участь країни у війні в Іраку, він був змушений подати у відставку з посади голови уряду та очільника ЛПВ. Новим прем’єр-міністром і лідером партії став Г. Браун, головний автор економічної програми «нового лей-боризму». По-друге, восени, після 15 років стійкого економічного розвитку, Британія увійшла у най-глибшу за увесь повоєнний період фінансово-еко-номічну кризу. Йдеться про Велику рецесію, що охопила світ у 2007−2008 рр. і негативні наслідки якої для світової економіки повною мірою не подо-лані донині.

Тож, вже від самого початку свого прем’єрства новий лідер ЛПВ постав перед необхідністю виро-блення ефективної стратегії подолання наслідків кризи та запобігання її подальшому поширенню. Причому це необхідно було робити в умовах най-серйознішого за весь час ідеологічної модернізації партії виклику принципам «нового лейборизму»: деякі британські економісти стверджували, що економічна модель тетчеризму, яка суттєво була запозичена «новими лейбористами», дискредиту-вала себе, та на цьому тлі проголосили про необ-хідність повернення до кейнсіанства. І саме до кейнсіанських заходів, пов’язаних зі збільшен-ням присутності держави в економіці, був змуше-ний вдатись Г. Браун (попри те, що це суперечило ідеологічним установкам «нового лейборизму»): націоналізації, посилення регулювання економіки та підвищення податків.

Попри розрахунки уряду лейбористів, що до чергових парламентських виборів у травні 2010 р. світ впорається з рецесією, саме невщуха-юча глобальна фінансова-економічна криза стала лейтмотивом передвиборчої кампанії. За її резуль-татами лейбористам так і не вдалося переконати виборців, що обрана ними стратегія боротьби зі спадом британської економіки є ефективною: ЛПВ програла вибори 2010 р. та після 13 років у владі знову опинилась в опозиції.

Серед основних причин поразки лейбористів, на нашу думку, треба назвати те, що вони не мали змоги отримати політичних дивідендів від критики неоліберальної моделі економіки. Адже протягом усього періоду свого перебування при владі нео-лейбористи у рамках реалізації прийнятої ними стратегії «третього шляху» відстоювали пере-ваги саме неоліберальних економічних засад. На цьому тлі їхні основні політичні конкуренти –


12 Випуск 4. 2018

консерватори – активно використовували тематику необхідності вироблення ефективнішої соціаль-ної політики, тобто, іншими словами, оперували традиційними лейбористськими гаслами. Так, значною мірою зумовлена вказаними чинниками поразка лейбористів поставила питання щодо наявності довгострокового позитивного ефекту від ідеологічного оновлення ЛПВ відповідно до прин-ципів концепції «третього шляху», а отже, і саму перспективність подальшого дотримання неолей-бористського курсу.

Показовою, на нашу думку, з точки зору від-повіді на це питання стала позиція Е. Гідденса, яку він, реагуючи на поразку лейбористів, виклав у статті «Зліт та падіння нового лейбо-ризму» (2010). Зокрема, оцінюючи результати 13 років реалізації неолейбористського курсу, дослідник, з одного боку, визнає, що уряди Т. Блера та Г. Брауна припускалися помилок, а з іншого – вказує на переваги «нового лей-боризму». По-перше, його прийняття призвело до політико-електорального успіху ЛПВ: партія, тріумфально вигравши вибори у 1997 р., протри-малась при владі 13 років, довше, ніж будь-яка інша європейська лівоцентристська партія за цей період. По-друге, він дав змогу здійснити успішну ідеологічну адаптацію традиційних лівих ціннос-тей до викликів сучасності [8, с. 1].

Однак, за твердженням Е. Гідденса, виборча поразка ЛПВ ознаменувала завершення «ери лейбористської гегемонії», що актуалізувало необхідність здійснення подальшої ідеологічної реконструкції партії. «Новий лейборизм як такий мертвий, а отже, час відмовитись від самого цього терміна», – констатує він, закладаючи тим самим основу для створення нової моделі ідеологічної модернізації як ЛПВ зокрема, так і соціал-демо-кратії загалом. Спираючись на засади неопро-гресивізму, Е. Гідденс вказує на те, що вихідною точкою фундаментального переосмислення прин-ципів соціал-демократії та основою нової моделі її ідеологічної реконструкції має стати поєднання актуальних ідей «нового лейборизму» з переви-значеною роллю громадської сфери. Такий ідей-ний синтез, за його твердженням, має слугувати головній меті – побудові «відповідального капіта-лізму» [8, с. 3−4]. Як бачимо, Е. Гідденс не відмов-ляється від усього ідейного спадку концепції «тре-тього шляху», а виступає за включення найбільш ефективних (перевірених політичною практикою) її ідей у новий алгоритм ідеологічного оновлення соціал-демократії, а разом із нею і ЛПВ.

результати. Дослідження динаміки електо-ральних результатів ЛПВ дає змогу емпіричним шляхом з’ясувати ступінь ефективності обраної стратегії модернізації партії на різних етапах її ідеологічного реформування та установити у такий спосіб його відповідність електоральним

очікуванням британських виборців на кожному з цих етапів. Тож, вихідною точкою нашого аналізу є парламентські вибори 1979 р. За їхніми резуль-татами, лейбористи отримали 36,9% голосів виборців (на 2,3% менше порівняно з виборами жовтня 1974 р.); консерватори натомість отри-мали 43,9% голосів (на 8,1% більше ніж на попе-редніх виборах) [12]. Як наслідок, ЛПВ, що пере-бувала на ідеологічних позиціях етатистського демократичного соціалізму, втратила владу і перейшла в опозицію. Консервативна партія, яка натомість йшла на вибори з гаслами необ-хідності здійснення неоліберальної економічної політики, сформувала уряд на чолі з М. Тетчер. Це засвідчило, що кейнсіанська модель соці-ально-економічної політики, орієнтована на еко-номічне планування та можливість безперерв-ного розширення сфери дії держави загального добробуту шляхом дедалі вищого оподатку-вання, продемонструвала свою неефективність у подоланні наслідків глобальної економічної та енергетичної кризи 1970-х рр., що безпосеред-ньо негативно відбилось на суспільній довірі до соціал-демократів. Отже, британськими виборцями ефективнішою в умовах кризи була визнана запропонована консерваторами неолі-беральна економічна стратегія.

Наступний етап – вибори 1983 р. ЛПВ, яка не здійснила ідеологічне реформування та далі пере-бувала на позиціях етатистського демократичного соціалізму, зазнала нищівної поразки, отримавши 27,6% голосів (на 9,3% менше порівняно з попе-редніми виборами). Хоч консерватори і здобули на 1,5% голосів менше (42,4%), через особли-вості виборчої системи Великобританії їм вда-лося збільшити своє представництво в парламенті на 58 місць [12], що означало суспільну підтримку тій політиці, яку вони здійснювали протягом попе-редніх чотирьох років.

Наступний етап – вибори 1987 р. Після поразки 1983 р. лейбористи почали здійснювати реформу-вання партії, яке в ідеологічному вимірі виявлялось у поступовому відході від етатистських установок і визнанні переваг ринкової економіки, що відпо-відало домінуючому на той момент суспільному запиту. Таким чином, ЛПВ вдалося покращити свій результат: партія отримала 30,8% голосів (на 3,2% більше порівняно з попередніми вибо-рами), збільшивши своє представництво в парла-менті на 20 мандатів. Консерватори хоч і здобули третю перемогу поспіль, втратили 22 депутатських місця, отримавши лише на 0,2% голосів менше ніж на попередніх виборах (42,2%) [12].

Наступний етап – вибори 1992 р. Вибори 1987 р. зафіксували, з одного боку, правильність обраної стратегії реформування ЛПВ, але з іншого – чер-гова поразка вказала на недостатність здійснених кроків з ідеологічної модернізації партії. Таким


13

чином, у період між 1987 та 1992 рр. лейбористи продовжили свій перехід із лівих на лівоцентрист-ські позиції, що виявлялось у чіткішому відході пар-тії від антикапіталістичних і етатистських принципів та прийнятті програмно-ідеологічної стратегії «все-охоплюючої» партії. Тож, у результаті ЛПВ знову вдалося покращити свої електоральні показники, але не виграти вибори: партія отримала на 3,6% голосів більше, ніж на попередніх виборах (34,4%), збільшивши своє парламентське представництво на 42 мандати. Однак перемогу вчетверте поспіль здобули консерватори: отримали на 0,3% голосів менше порівняно з попередніми виборами (41,9%), втративши 39 депутатських місць [12].

Перша за двадцять три роки перемога ЛПВ на парламентських виборах 1997 р. та її повер-нення до влади переконливо довели ефектив-ність, а отже, і відповідність суспільним очікуван-ням обраної Т. Блером стратегії з кардинального ідеологічного оновлення партії згідно з концепцією «третього шляху»: лейбористи отримали 43,2% голосів (на 8,8% більше порівняно з 1992 р.), збільшивши своє представництво у парламенті на 147 мандатів [16]. Згадана ефективність іде-ологічної модернізації партії була підтверджена перемогами ЛПВ на наступних двох виборах (хоча лейбористи і почали втрачати голоси виборців): у 2001 р. вони здобули 40,7% голосів (на 2,5% голо-сів і на 6 мандатів менше порівняно з 1997 р.); у 2005 р. – 35,2% (на 5,5% голосів і на 57 мандатів менше порівняно з 2001 р.) [12].

Однак «нові лейбористи» не змогли впоратись із тими викликами, які були спричинені Великою рецесією, що поставила під сумнів ефективність неоліберальних підходів до здійснення економічної політики: на виборах 2010 р. ЛПВ зазнала поразки, отримавши 29% голосів виборців (на 6,2% голо-сів і на 97 мандатів менше порівняно з 2005 р.), та поступилась владою консерваторам [12].

висновки. Отже, на підставі здійсненого дослі-дження ідейно-інституційної еволюції ЛПВ напри-кінці ХХ − початку ХХІ ст. можемо стверджувати, що, по-перше, глобальна економічна криза 1970-х рр., а також дискредитація соціалістичних ідей на тлі краху радянського проекту в сукупності спричинили глибоку політико-ідеологічну кризу соціалістичних та соціал-демократичних партій. Загадані політичні сили, у тому числі й ЛПВ, реагуючи на цю кризу, вдалися до пошуків нової ідеологічної ідентичності. Основним трендом такого ідеологічного оновлення стало зміщення європейських лівих партій до цен-тру партійно-ідеологічного спектру та, як наслідок, їхня, за висловом С.М. Ліпсета «американізація» [10]: прийняття стратегії «всеохоплюючої» партії, що виявлялось, передусім, у суттєвому зменшенні ідеологічної складової частини у партійній діяль-ності з метою охоплення та залучення на свій бік максимально широких груп населення.

По-друге, у 1990-х рр. основою ідеологічного оновлення ЛПВ у напрямі формування «нового лейборизму» («нової соціал-демократії») стала модель «третього шляху», засадничі положення якої були розроблені та викладені Е. Гідденсом. Головна ідея його підходу: треба не відмовля-тись і тим паче не руйнувати капіталістичну сис-тему, а реформувати її так, щоби вона працювала на благо усього суспільства.

По-третє, попри те, що протягом певного часу (1997−2007 рр.) ця модернізаційна модель демон-струвала свою політико-електоральну ефективність (перемоги на виборах та повернення до влади після тривалого періоду перебування в опозиції британ-ських лейбористів), вона так і не набула характеру загальноєвропейського взірця ідеологічного ребрен-дингу лівих партій. Серед основних причин цього: неприйняття «третього шляху», а отже, й протидія йому з боку відданих традиційним цінностям демо-кратичного соціалізму членів і виборців соціалістич-них і соціал-демократичних партій та зумовлена Великою рецесією криза неоліберальної моделі економіки. Вказані фактори детермінували, по суті, ренесанс соціалістичних ідей в Європі, який, своєю чергою, ознаменував чергову зміну тренду в ідео-логічній еволюції лівих партій – відновлення їхньої соціалістичної ідентичності унаслідок часткового повернення на позиції демократичного соціалізму.

По-четверте, наявність різноманітних внутріш-ніх ідеологічних течій у ЛПВ, а також необхід-ність вироблення адекватної відповіді на виклики сучасності (проблеми глобалізації та європейської інтеграції, захисту оточуючого середовища, збере-ження миру, національної ідентичності, протидія фінансово-економічній та міграційній кризі тощо) не дає підстави стверджувати про внутрішньопар-тійну ідеологічну консолідацію партії на позиціях демократичного соціалізму формату 1970-х рр. Перспективним напрямом її подальшої ідеологіч-ної еволюції видається утворення такої моделі, що дасть змогу ефективно поєднати традиційні та модерні ідейні установки як самих соціал-демо-кратів, так і частково їхніх ідеологічних опонентів (наприклад «синій лейборизм»).

По-п’яте, організаційні трансформації ЛПВ детерміновані її ідеологічними пошуками та вияв-ляють себе як: зміни, націлені на формування внутрішньопартійних домінуючих коаліцій на під-тримку того чи іншого вектору ідеологічної модер-нізації (пов’язані з намаганням мінімізувати вплив своїх внутрішніх опонентів на вироблення політики партії, але водночас абсолютно не означають вихо-лощення внутрішньопартійної демократії); зміни, зумовлені прийняттям стратегії «всеохоплюючої» партії (зокрема, тенденції до зменшення ролі пар-тійного апарату, посилення значення професійних політиків у житті партії та партійному керівництві, його персоналізація (представлені у публічному


14 Випуск 4. 2018

вимірі переважно як члени урядових структур та/чи парламентської фракції), зменшення ролі пере-січних членів і прибічників партії (апеляція керівни-цтва партії не до них, а безпосередньо до широкого кола виборців)). Однак збереження важливості ідеологічної складової частини як на рівні партій-ної діяльності, так і у суспільному вимірі (тобто для пересічних виборців) не створило сприятли-вих можливостей для повної адаптації організацій-ної моделі «всеохоплюючої» партії. Тож, за таких обставин найоптимальнішим варіантом організа-ційного розвитку для ЛПВ є прийняття гібридної моделі «модернізованої кадрової партії».

Література:1. Громыко А. Политическая модернизация

Великобритании: от Вестминстерской к плюральной модели демократии. М.: ИЕ РАН, 2005. 160 с.

2. Майер Т. Трансформация социал-демокра-тии. Партия на пути в ХХI век. М.: Памятники истори-ческой мысли, 2000. 284 с.

3. Blair T. Let Us Face the Future – The 1945 Anniversary Lecture. London: Fabian Society, 1995. 16 p.

4. Blair T. The Third Way: New Politics for New Century. London: Fabian Society, 1998. 20 p.

5. Giddens A. Beyond Left and Right: The Future of Radical Politics. Cambridge: Polity Press, 1994. 276 p.

6. Giddens A. The Third Way: The Renewal of Social Democracy. Cambridge: Polity Press, 1998. 176 p.

7. Giddens A. Where Now for New Labour? Cambridge: Polity Press, 2002. 96 p.

8. Giddens A. The Rise and Fall of New Labour. URL: http://www.policy-network.net/publications_download.aspx?ID=3824.

9. Labourcounts. URL: http://www.labourcounts.com/ clause4.htm

10. Lipset S.M. The Americanization of the European Left. Journal of Democracy. 2001. April. Vol. 12, Issue 2. P. 74−87.

11. Shaw E. The Labour Party since 1945: Old Labour-New Labour. Oxford: John Wiley and Sons Ltd, 2002. 272 p.

12. UK General Election Results. URL: http://researchbriefings.parliament.uk/ResearchBriefing/Summary/SN02632#fullreport

REFERENCES:1. Gromyko A. Politicheskaia modernizatciia

Velikobritanii: ot Vestminsterskoi k pliuralnoi modeli demokratii. [Political Modernisation of Britain: From Westminster to Plural Model of Democracy]. M.: IE RAN, 2005 [in Russian].

2. Meyer T. Transformacija social-demokratii. Partija na puti v XXI vek [Transformation of Social Democracy. The Party on the Way to the Twenty-First Century]. Moskva: Pamjatniki istoricheskoj mysli. 2000 [in Russian].

3. Blair T. Let Us Face the Future – The 1945 Anniversary Lecture. London: Fabian Society. 1995.

4. Blair T. The Third Way: New Politics for New Century. London: Fabian Society. 1998.

5. Giddens A. (1994). Beyond Left and Right: The Future of Radical Politics. Cambridge: Polity Press.

6. Giddens A. The Third Way: The Renewal of Social Democracy. Cambridge: Polity Press. 1998.

7. Giddens A. Where Now for New Labour? Cambridge: Polity Press. 2002.

8. Giddens A. (2010). The Rise and Fall of New Labour. URL: http://www.policy-network.net/publications_download.aspx?ID=3824.

9. Labourcounts. URL: http://www.labourcounts.com/ clause4.htm

10. Lipset S.M. The Americanization of the European Left. Journal of Democracy. 2001. 12 (2). Pp. 74−87.

11. Shaw E. The Labour Party since 1945: Old Labour-New Labour. Oxford: John Wiley and Sons Ltd. 2002.

12. UK General Election Results. URL: http://researchbriefings.parliament.uk/ResearchBriefing/Summary/SN02632#fullreport.

The model of the “third way”, based on the maximum convergence of the ideological positions of socialism and liberalism, in terms of ideological and theoretical development, became the most elaborated project of the ideological renovation of the European social-democratic par-ties in the late twentieth and in the early twenty-first century. In the mentioned period, exactly this strategy of ideological reform was chosen by the British Labour Party (LP) in order to get out of the deep political and electoral crisis. Since the example of British Labourites can be significant for identifying possible directions of ideological modernization of the socialist movement in Ukraine, it is very important to study their experience of party reforming. Hence, the purpose of the article is to identify the peculiarities of ideological and organizational mod-ernization of the LP in accordance with the concept of the “third way”, proposed by the British scholar A. Giddens. The methodological bases of the study are the provisions of discursive neo-institutionalism. In addition, the author analysed the dynamics of the LP electoral results; this gave a possibility to empirically determine the effectiveness of the chosen strategy of party modernization at various stages of its ideological reformation. Thus, the article defines the peculiarities of ideological and organizational modernization of the LP in accordance with the “third way” concept. It was proved that in the ideological dimen-sion for the LP this meant a withdrawal from the principles of democratic socialism and the incorporation of a number of neoliberalism provisions, which in general determined the party’s movement to the right. In the institutional dimension, this has acquired the nature of intra-

“Third way”: the ideological and institutional evolution of the British Labour PartyShypunov Hennadii Volodymyrovych

Candidate of Political Sciences,Associate Professor at the Department of Theory and History of Political Science of Ivan Franko National University of Lviv Universytetska str., 1, Lviv, Ukraine


15

organizational transformations aimed to change the composition and structure of dominant party coalitions. After the study of the dynamics of the LP electoral results, it became clear that the strategy of party’s reformation chosen by Labourites had been effective (victories in the parliamentary elections of 1997, 2001 and 2005) in the context of a request for the construc-tion of “responsible capitalism” in the British society. However, the “New Labourites” failed to cope with the challenges caused by the Great Recession, which questioned the effectiveness of neoliberal approaches to economic policy (defeat of the LP in the 2010 elections). It was substantiated that this defeat forced the British Labourites to look for new strategies of the ideological renovation of the party. Key words: social democratic parties, democratic socialism, “third way”, ideology, organiza-tional structure of political party.


16 Випуск 4. 2018

РОЗДІЛ 2. пОЛІТичнІ ІнсТиТуТи Та пРОцеси

The decision-making process in abortion in the European Union and China from the aspect of human rightsUDC 343.4DOI https://doi.org/ 10.24195/2414-9616-2018-4-16-20

Azer BinnatliMaster of Political Sciences (The Social and political critique)Vytautas Magnus UniversityK. Donelaičio g. 58, Kaunas, Lithuania

Azer Binnatli

The most European Union countries have legislation that allows abortion on request, and be-yond that, in some special cases, entitles the termination of pregnancy. It is an accepted norm in many countries that there are options for women who might want to resort to this path for a variety of reasons. The termination of pregnancy by socioeconomic or psychological reasons, especially during early pregnancy, is now considered to be highly valid and legitimate for the society as well as for the law. European Union are more democratic and liberal on abortion compared with China. Of course, not all countries in the European Union is liberal in relation to abortion such as Poland in which abortion is allowed only for medical reasons. In China, the main reasons for this lack of contraception and one-child policy. Also, a high percentage of abortions among unmarried women, majority of them do not want to have children without spouse. In Europe, abortion is done for various reasons one of the most popular in recent times is an early pregnancy. Also making abortion base on the woman’s request or if this has a medical evidence. In Europe women have right of choice that cannot be said about Chinese women. Talking about right of choice in abortion in general, women should have a choice because it is their life and their future. This paper will analyze the decision-making process in abortion in the European Union and China, compare then and try to find advantages and disadvantages. Key words: Abortion, China, EU, Poland, decision-making.

Introduction. The abortion mirrors a failure both conceptus to flourish or of a lady to esteem a pregnancy. Behind each instigated premature birth is a large group of social, enthusiastic, and occasionally medicinal issues, yet when performed unlawfully and confused by drain, injury, and disease, actuated abortion turns into a noteworthy general medical issue. Numerous administrations in Europe, Asia, and the United States have reacted to changes in general assessment by correcting the law, allowing premature births inside characterized limits. By specific and sensible utilize, legitimately incited fetus removal can make a noteworthy commitment toward enhancing maternal wellbeing. Uncontrolled fruitfulness is a genuine purpose of mortality and horribleness, especially in the nations of Latin America and Asia. In less prosperous nations, healthful weakness, irresistible malady, and the absence of gifted restorative care add to the risks of high equality. [2, pp. 121−137]. Nevertheless, although the reasons for abortion was produced there are many risks of complications for women which can sometimes even lead to death. To avoid this as much as possible, the one remarkable point is to take care of the health of women trying to release qualified doctors a high level and use good equipment as possible for the necessary operations. The states make different decisions about abortion sometimes even against the wishes of women. To review government decisions regarding abortion the examples will be taken as an example country of the European Union as a democratic union

and China where abortion is frequent occurrence. [9, pp. 233−243]. Also, we should to answer on some questions: What are the reasons to have an abortion? Why does the state make to abortion in some cases? Should women have the right to vote or not? States are doing it out of necessity, or they have a choice? This paper will analyze the decision-making process in abortion in the European Union and China, compare then and try to find advantages and disadvantages.

1. The problem is rising number of abolition in the world.

2. The object – The abolition in EU and China.3. The goal – to analyze reasons for abolition and

the role of state.4. The tasks – a) to evaluate decision-making

process in abortion, b) to research abortion in China and EU, c) to investigate forced abortions.

5. Research Methodology − The methodology of this paper is the qualitative analyses.

Decision-making process in abortion in the EUThe decision-making process has the following

steps: 1. Formulation of the problem 2. Identify of problems and identifying alternatives. 3. Decision-making. 4. Implementation of solutions. 5. Evaluation of the results of the public solutions [11].

Firstly, formulation of the problem. Before starting to analyze this problem should determine its identification of priority social issues and their inclusion in the official agenda of the public policy of the state bodies.

ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ ТА ПРОЦЕСИ

17The decision-making process in abortion in the European Union and China from the aspect... || C. 16-20

The second is identifying problems and classifying alternatives. In this step politics analyses of the problem situation, including the establishment of goals, means and options to solve it. There is also the collection of information, clarification of the criteria of efficiency solutions options, definition of performers.

The third step is decision-making. In this step developed alternative solutions, given their evaluation and selected the alternative with the most favorable overall impacts.

During the fourth step is a realization of solutions by governments and the parallel monitoring of the progress of its implementation by the central decision-making. And the last step is evaluation of the results of the public solutions. Here come assessment outcomes, results and consequences of execution of the decision from the point of view of the objectives and evaluation of used funds. The results of the implementation of the decisions do not always correspond to the original plans, and the decision itself is in the process of implementation can alter. Decision-making is necessary process which depend often the fate of people. Therefore, it is very important to make the right choice, that citizens’ rights are not infringed, and all the people will leave satisfied [8].

Abortions in the EUThe remarkable number of people in Central

and Eastern Europe lack of access to quality family planning services and contraception, which can lead to unwanted pregnancies and as a result to abortion. Policies that encourage abortion, led to the fact that Europe is ranked first in the world in the number of abortions. Due to the quality of medical services are not high sometimes, this led to an increase in morbidity and mortality associated with the production of legal abortions, to unacceptably high levels. Quality of medicine should be high and it is should be legal in countries. The one if the most popular drug for abortion is call “Mifepristone”. This drug is approved for use in the European Union. The drug can only be obtained if it does not contradict the legislation of the European Union. The allowance of the drug to be used depends on the policies related to abortion. For example, the Ministry of Health in Germany provides more control over the process and the spread of the drug and it ensures that the drug has been delivered personally to each doctor. This control system is different from the control systems in other EU countries [13, pp. 15−19]. Some governments in the EU have stubbornly refuse to authorize the practice of manufacture of medical abortion in their own countries. For example, in Latvia the use of this drug is allowed in the country regarding Lithuania, here there are a lot of negative opinions from officials which led to the banning of the drug in the country. The abortion procedure is controlled by the laws of the countries. But there are some problems associated with the fact that some of the concepts in the legislation may impede the provision of services

for abortion by drugs. This is because some legal concepts were created before the advent of abortions by medical products [3, pp. 7−10].

Some countries have questioned the existence of abortion in general and Sweden plays a big role in it. Swedish Parliament believes that abortion should be prohibited even if it is a consequence of rape or incest. Many parties and organizations opposed and held discussions in response to the ban on abortion withered Swedish Parliament. But eventually abortion now completely resolved in this country. This decision can be considered correct because every woman should have the right to voice and freedom of choice [1, pp. 58−70].

Abortion in PolandBut not all EU countries have a complete freedom

of choice of women about abortion. Politics are in the field of health care in favor of limiting access to abortion. They advocate the restriction to increase the birth level, because liberal approach of the EU countries to abortion has significantly reduced the birth rate. For example, Poland is one of the few countries in the European Union which tightened the rules on abortion after many years of full resolution. In the past, the laws on abortion in Poland changed many times [5, pp. 32−36]. First, in the 1930s, abortion was fully resolved. Later interpretation of the amendment to the law has changed from the ban in the late 1950s to permit abortion on demand during the 1960s and 1970s. After the fall of the communist regime started the debate about abortion. The church tried to ban on its use while the Left bloc policy and the Liberals were trying to achieve its application. The laws on abortion that exists nowadays currently entered into force in 1993. Terms of abortion are in the following three paragraphs: 1. If the life or health of the woman is at risk due to the continuation of pregnancy. 2. If the pregnancy is the result of a criminal act. 3. If the fetus has serious defects. To perform an abortion in accordance with the criteria of number 1 and 3 require physician authorization abortion in connection with the criterion of number 2 requires the permission of the prosecutor [12]. So, we can see that abortion can only be made according to the criteria listed above, we also can see that approach to abortion in this country less liberal than in other EU countries where women are free to make a choice is not based only on medical indications. The debate is about abortion continue to exist now and these debates are an integral part of Polish politics. Basically, it is the differences and contradictions between the left block which advocates the use of abortion and the right block which stands for its prohibition. Based on these disputes was conducted a survey among the population which revealed the following: 48% of the population is opposed to abortion and 47% in favor of the possibility for women to make a choice [16, pp. 689−704]. The indicators for and against almost identical but nevertheless people


18 Випуск 4. 2018

who are opposed to this procedure is turned out to be more than 1%. For comparison, surveys among the population were also carried out in other countries and as a result Poland was the only country in the EU where the number of people who oppose abortions was higher than those who favored. The percentage of those who are opposed to abortion has increased to 76%, mainly Poles aged 15 to 24 years. All in all, Polish Seym passed the bill on a total ban of abortion in the country in September 23, 2016. But later in this year October 5th commission of the Seym has decided to vote on a question about the abandonment of the project and as e result Seym has decided to reject the draft. Thus, we can see that Poland is still trying to stick as much as possible of the liberal approach to abortion as all the same it is a member country of the European Union, Union, which is considered to be democratic. But in general Poland compared with other EU countries, has strict requirements on abortion [12].

Women with HIVIn politics, the very important issue is the question

of HIV, because a lot of pregnant women suffer from this disease and then make a decision about abortion is becoming more difficult. International policy on abortion ruled where it was said that women affected by HIV should not be forced to have an abortion [6, pp. 46−66].

Talking about abortion should be remembered about the legal regulations, which play an important role in the regulation of this process. It is worth to start talking about the outdated legal standards. One such rule is prior consultation and talk to doctor before giving a direction for abortion. For example, this law is abolished a few years ago in France, but in some cases, it continues to function. What according to the Netherlands and Austria, the conversation with the doctor applies to all doctors and it is not a limitation while the procedure for consultation in Germany is subject to restrictions. Expectant pause between consultation and abortion in which a woman can change her mind also consider being outdated legal norm. Fortunately, the duration of the probationary period in the EU reaches a maximum of a week so the law to hold a pause can function. However, the laws mentioned above show us that in general should adjust on the right to abortion that women had the freedom to choose [4, pp. 927−935].

Decision-making process in abortion in ChinaAfter completing analysis of the EU should start

to analyze the decision-making process in China. What are the origins of abortion? The first what we can mentioned is a law passed by the state “One family, one child”. Birth control policy is very important because of there is a huge number of abortions. According to statistics of the Chinese authorities it is about 13 million abortions a year. Abortions that are registered withdrawn China on the first place in the

world on this indicator. It is believed that the authorities are not informed about the forced abortion, this statistic is closed. According to sources, the annual number exceeds 10 million. According to Chinese statistics, the country has 62% of women aged 20 to 29 years old do abortion. For comparison, this figure is 5.1% in the most democratic country of the western Netherlands. The largest percentage in abortion does unmarried women. However, analysts also argue that China is gradually increasing the age of marriage, therefore increasing the number of unmarried women who have abortions. Most men 20−40 years by 2020 will face the problem of the inability to find a spouse and to create a full family. The main reason for this is the increasing number of abortions based on gender. Gender inequality is a very serious demographic problem for the country. Many researchers have expressed different views on this issue. For example, a researcher Wang Guangzhou concluded that such an imbalance that can lead to an increase in the age difference between the spouses and to the inability to find a spouse for people with low incomes. This imbalance will create a sharp increase in the number of illegal marriages and forced prostitution. Number of birth is greatly increased so that the Chinese authorities expect that by the mid-2030s their number should reach 1.46 billion people [7, pp. 34−55].

What are other origins of this problem? The biggest reason is misinformed in relation to protection. Many families in China is considered a shameful fact of using any contraception. A large percentage of the population does not know about the possibility of sexually transmitted diseases. There is a “hot line” in Shanghai and 70% callers do not know that HIV is transmitted sexually only 17% had heard about the risk of contracting a sexually transmitted disease and around 30% of callers are familiar with methods of protection against pregnancy because of this ignorance is the cause of unwanted pregnancies. In China, it is believed that having a girl is not a guarantee of success. Although according to the birth control policy is possible for a second child cannot pay the tax only if the first child is female [15, pp. 316−339].

The forced abortionsGiven the high percentage of abortions in China, it

is necessary to think about the rights of women in this country. “Ministerial posts held by women it is about 9% and 21% of the seats in parliament. Chinese law states that women should occupy at least 50% of government positions at the national, provincial and city level” [10]. But the presence of women on such positions does not help to reduce abortion rates. The Criminal Code of China does not have a point where they say that abortion is carried out with the consent of the woman is an offence. Basically, abortions are carried out in the early months of pregnancy and China’s government allows abortions up to 6 months of pregnancy. Nevertheless, there are cases of forced


19

abortion and later stages. There are regions which use forced abortions. In these regions, women regularly should be checked by a doctor for pregnancy. And if they are pregnant, they should do an abortion. Such abortions are not legal, but they are not punished by the legislation referred above. There were even cases when due to renouncement of a woman to have an abortion houses were demolished, and land was selected. To terminate a pregnancy in the later stages in the stomach give injections which kills the fetus. This procedure is carried out even in the nine months of pregnancy. If it turns out that the child is born alive, then administered one injection, which leads to the death of the infant. Forced abortions have been implemented with the one-child policy. In the city of Linya authorities to control the birth rate they invaded in houses where the family lived with two children to undergo sterilizations and forced a woman to have an abortion [7, pp. 34−55].

Conclusion. In summary we can compare the situation according to abortion in the EU countries and in China. We see that China and countries in the European Union differ from each other in abortion. European Union is more democratic and liberal on abortion compared with China. Of course, not all countries in the European Union are liberal in relation to abortion such as Poland in which abortion is allowed only for medical reasons. But there is no country that is forced to have an abortion to women putting their lives and health under risk. Policy of the European Union to a greater degree aims to provide choice for women and the person with HIV. In this case policy of China is different from the policy of the EU because women are violated in the choice on abortion. The Chinese government has made a small step towards democracy on abortion when abolished the law “one family, one child”.

In China, the main reasons for this lack of contraception and one-child policy. Also, a high percentage of abortions among unmarried women, majority of them do not want to have children without spouse. In Europe, abortion is done for various reasons one of the most popular in recent times is an early pregnancy. Also making abortion base on the woman’s request or if this has a medical evidence. In Europe women have right of choice that cannot be said about Chinese women. Talking about right of choice in abortion in general, women should have a choice because it is their life and their future. Normally government is agreeable to abortion in view of the gigantic measure of the populace like in China. Also, it is hard to blame limitation policy of China. It can seem to be violation of Women’s Human Rights; however, the better argument is not seen.

Also, it is hard to answer does government have a decision or not. Heads of government can’t think like normal individuals they should consider likewise about the administration and the likelihood about how they will give instruction, home and work put

for individuals if the populace is enormous. Close to it they additionally should consider the wellbeing of women, of pregnant ladies and individuals all in all. That is the reason it is hard to answer do they have a decision or not. They have a decision; however, this decision is considerably more profound than common individuals might suspect.

REFERENCES:1. Avery L. & Lazdane G. What do we know about

sexual and reproductive health of adolescents in Europe? The European Journal of Contraception & Reproductive Health Care. 2008. Vol. 13. no. 1. Pp. 58−70.

2. Barron S.L. Abortion and health. Abortion and Sterilization. 1981. Pp. 121−137.

3. Bracken H. & Winikoff B. The state of medical abortion in Europe today. Entre Nous. 2005. Vol. 59. Pp. 7−10.

4. Craft S.M., Delaney R.O., Bautista D.T. & Serovich J.M. Pregnancy decisions among women with HIV. AIDS and Behavior. 2007. Vol. 11. No. 6. Pp. 927−935.

5. De Zordo S. & Mishtal J. Physicians and abortion: provision, political participation and conflicts on the ground − the cases of Brazil and Poland. Women’s Health Issues. 2011. Vol. 21. No. 3. Pp. 32−36.

6. Delvaux T. & Nöstlinger C. Reproductive choice for women and men living with HIV: contraception, abortion and fertility. Reproductive health matters. 2007. Vol. 15. No. 29. Pp. 46−66.

7. Eklund L. & Purewal N. The bio-politics of population control and sex-selective abortion in China and India. Feminism & Psychology. 2017. Vol. 27. No. 1. Pp. 34−55.

8. Ellis D.G. & Fisher, B.A. Small group decision making: Communication and the group process. 1994.

9. English J. Abortion and the Concept of a Person. Canadian Journal of Philosophy. 1975. Vol. 5. No. 2. Pp. 233−243.

10. Forced Abortion Statistics. (n.d.). Retrieved May 15, 2018. URL: http://www.allgirlsallowed.org/forced-abortion-statistics.

11. Harrison E.F. The managerial decision-making process. Houghton Mifflin College Div. 1999.

12. Nowicka W. The anti-abortion law in Poland. Report of the Polish Federation for Women and Family Planning (FEDERA). Warsaw, Poland. 2000.

13. Pinter B. Medico-legal aspects of abortion in Europe. The European Journal of Contraception & Reproductive Health Care. 2002. Vol. 7. No. 1. Pp. 15−19.

14. Saaty T.L. Decision making with the analytic hierarchy process. International journal of services sciences. 2008. Vol. 1. No. 1. Pp. 83−98.

15. Wang C. The impact of the stateёs abortion policy on induced abortion among married women in China: a mixed methods study. Chinese Sociological Review. 2017. Vol. 49. No. 4. Pp. 316−339.

16. Żuk P. Women’s health as an ideological and political issue: Restricting the right to abortion, access to in vitro fertilization procedures, and prenatal testing in Poland. Health care for women international. 2017. Vol. 38. No. 7. Pp. 689−704.


20 Випуск 4. 2018

У більшості країн Європейського Союзу є законодавство, яке дає змогу проводити аборт за проханням та в деяких особливих випадках дає право на припинення вагіт-ності за його межами. В багатьох країнах прийнятною є норма, що жінки, які, можли-во, хочуть вдатися до цього шляху з різних причин, мають право вибору. Припинення вагітності через соціально-економічні або психологічні причини, особливо на ранніх термінах вагітності, вважається доволі обґрунтованим і легалізованим рішенням як для суспільства, так і для закону. Європейський Союз є більш демократичним і ліберальним щодо питання проведення абортів порівняно з Китаєм. Звичайно, не всі країни Європейського Союзу підтримують це рішення, наприклад, у Польщі аборт дозволений лише з медичних причин. У Китаї основними причинами абортів є недо-статня кількість контрацепції та «політика однієї дитини». Крім того, високий від-соток проведення абортів саме серед незаміжніх жінок, більшість із них не хочуть мати дітей без чоловіка. В Європі вагітність переривають із різних причини, але останнім часом однією з найбільш поширених є рання вагітність. Також основою для штучного припинення вагітності є бажання жінки або медичний висновок. В Європі жінки мають право вибору, що не можна сказати про китайських жінок. Говорячи про право на аборт загалом жінки повинні мати вибір, оскільки це їх життя та майбутнє. Ця стаття аналізує процес прийняття рішень щодо аборту в Європейському Союзі та Китаї, порівнює їх та виявляє переваги та недоліки.Ключові слова: аборт, Китай, ЄС, Польща, прийняття рішення.

Процедура прийняття рішення щодо штучного переривання вагітності в Європейському союзі та китаї з точки зору прав людиниАзер Біннатлі

магістр політичних наукУніверситет Вітаутаса Великоговул. K. Донелайтіс, 58, Каунас, Литва


21

нормативно-правове забезпечення інформаційної політики в україні: особливості та суперечливостіУДК 321.7:070.48DOI https://doi.org/ 10.24195/2414-9616-2018-4-21-24

Булавіна Олена Сергіївна аспірант кафедри соціальних теорій Одеського національного університету імені І.І. Мечниковавул. Дворянська, 2, Одеса, УкраїнаХлівнюк Тетяна Петрівнакандидат політичних наук, доцент, завідувач кафедри соціальних теорійОдеського національного університету імені І.І. Мечниковавул. Дворянська, 2, Одеса, Україна

Булавіна Олена Сергіївна Хлівнюк Тетяна Петрівна

У статті розглянуті особливості та суперечності нормативно-правового забезпе-чення інформаційної політики в Україні. Доведено, що інформаційна політика в су-часних розвинених країнах є сукупністю напрямів, способів діяльності компетент-них органів держави з контролю та управління, а також планування процесів у сфері отримання, зберігання, використання і поширення інформації.Державна інформаційна політика характеризується як сфера життєдіяльності лю-дей, пов’язана з відтворенням і поширенням інформації, що задовольняє інтереси держави і громадянського суспільства, та є джерелом для забезпечення творчого, конструктивного діалогу між ними і їхніми представниками. Нормативно-правове забезпечення інформаційної політики – це основний атрибут і базова потреба для розвитку грамотно організованої і ефективно діючої інформаційної політики країни.Державна інформаційна політика – важливий складник зовнішньої і внутрішньої полі-тики держави, що охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства. Її основна стра-тегічна мета – побудова модернізованого інформаційного суспільства, що відповідає сучасним викликам часу.Ключові слова: інформаційна політика, інформаційне суспільство, нормативно-пра-вова база, інформаційна діяльність, засоби масової інформації, електронні інформа-ційні ресурси, інформаційний простір.

Постановка проблеми та її актуальність. Формування стратегії розвитку нормативно-пра-вового забезпечення в управлінні інформаційної політики набуває все більшої значущості й акту-альності в сучасному світі, оскільки частота змін інформаційних технологій постійно підвищується. На початку розвитку цивілізації вона вимірюва-лася тисячоліттями, а на даний момент інформа-ційні технології та їх напрями вимірюється роками і вимагають постійного коригування та нововве-день. Для будь-якого суспільства інформація та інформаційні ресурси є необхідним компонен-том. Залежно від якості, достовірності, наявності належної інформації, суб’єкт у політичній сфері може знайти або втратити свої повноваження, владу чи можливість впливу на неї.

На цей час політичні та соціальні аспекти модер-нізації і успішного функціонування інформаційного суспільства знаходяться у центрі уваги державних і громадських інститутів провідних країн, а також цілого ряду міжнародних співтовариств. Інформа-ційні ресурси є необхідним і важливим джерелом для досягнення цілей соціально-економічного розви-тку країни. Дослідження інформатизації та інформа-ційних ресурсів політичної влади набуває виключно важливе теоретичне і практичне значення.

Мета – розглянути основи нормативно-право-вого забезпечення інформаційної політики в сучас-ній Україні та визначити його особливості й супер-ечності.

Методи дослідження: методи системного і функціонального аналізу, порівняльний аналіз, аналіз нормативних актів і періодичної наукової літератури.

Інформаційна політика є головним рушійним фактором у формуванні соціально-політичних від-носин в суспільстві. Механізм розвитку її норма-тивно-правового забезпечення служить раціональ-ним фундаментом для побудови повноцінної діючої державної інформаційної політики, яка визначає закони функціонування інформаційної сфери.

Інформаційна політика в сучасних розвинених кра-їнах є сукупністю напрямів, способів діяльності компе-тентних органів держави з контролю та управління, а також планування процесів у сфері отримання, збе-рігання, використання і поширення інформації.

Державну інформаційну політику можна харак-теризувати як сферу життєдіяльності людей, пов’язану з відтворенням і поширенням інформа-ції, що задовольняє інтереси держави і громадян-ського суспільства, яка є джерелом для забезпе-чення творчого, конструктивного діалогу між ними і їхніми представниками. Нормативно-правове забезпечення інформаційної політики – це осно-вний атрибут і базова потреба для розвитку гра-мотно організованої і ефективно діючої інформа-ційної політики країни.

Державна інформаційна політика – важливий складник зовнішньої і внутрішньої політики дер-жави, що охоплює всі сфери життєдіяльності сус-пільства. Її основна стратегічна мета – побудова модернізованого інформаційного суспільства, що відповідає сучасним викликам часу.

Державній політиці належить провідна роль у формуванні інформаційного суспільства через те, що вона узгоджує діяльність різних суб’єктів суспільства в процесі його розвитку, спри-яючи об’єднанню громадян у новий інформаційно-

Нормативно-правове забезпечення інформаційної політики в Україні... || C. 21-24


22 Випуск 4. 2018

технологічний простір, розвитку галузей інформа-ційної діяльності та дотриманню прав особистості у цьому напряму.

Існує два аспекти державної інформаційної полі-тики: технологічний, що має на увазі регулювання процесу розвитку складових компонентів інфор-маційного середовища, та змістовний, який визна-чає пріоритети комунікаційної діяльності учасників суспільно-політичного процесу. До об’єктів держав-ної інформаційної політики належать, насамперед, друковані та електронні засоби масової інформації; інформаційне право; засоби зв’язку; інформаційна безпека. У цьому контексті гарантування права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на право вільно збирати, збе-рігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб є пріоритетом діяльності Міністерства інформаційної політики. Ці права і напрями діяльності знайшли відображення у повному обсязі у Конституції нашої країни.

У своїй діяльності Міністерство інформаційної політики України базується на принципах захисту свободи слова і думки, захисту прав громадян на висловлення своєї позиції. При МІП створено Громадську раду, до якої увійшли представники гро-мадських організацій, ЗМІ та медіа-експерти. Голо-вна мета створення цієї ради – виконання наглядо-вих функцій над діяльністю міністерства [5].

Головними завданнями Міністерства інформа-ційної політики є розробка стратегії інформаційної політики України та концепції інформаційної без-пеки держави; координація роботи органів влади в сфері комунікації та поширення інформації [6].

Головними напрямами і способами здійснення державної інформаційної політики, відповідно до Закону України «Про інформацію», є: забезпе-чення свободи слова; доступу громадян до інфор-мації та забезпечення її ефективного викорис-тання; створення національних систем і мереж інформації та загальної системи її охорони; зміц-нення матеріальних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяль-ності; сприяння постійному оновленню і зберігання національних інформаційних ресурсів; сприяння відкритості та прозорості органів державної влади та місцевого самоврядування; захист інтересів най-більш уразливих громадян (неповнолітніх, непра-цездатних); національне сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації, а також гаран-тування інформаційного суверенітету України [4].

З метою поліпшення державної інформаційної політики в Україні, а також у зв’язку з необхідністю в сучасних підходах до формування системи розви-тку і захисту інформаційної сфери в умовах глоба-лізації та вільного обігу інформації в 2017 році була затверджена «Доктрина інформаційної безпеки України». Цей документ визначає національні інтер-еси країни в інформаційній галузі, зокрема – визна-

чає загрози їх здійснення, пріоритети, розподіл державної політики в інформаційній сфері. Метою Доктрини є деталізація принципів формування і реалізації державної інформаційної політики, спря-мованої передусім на створення можливостей про-тидіяти негативному інформаційному впливу з боку інших держав та надавати адекватні відповіді [7].

Згідно з цим документом Міністерство інформа-ційної політики України буде займатися організацією і забезпеченням моніторингу засобів масової інфор-мації, а також загальнодоступних ресурсів вітчиз-няного розділу мережі інтернет, для виявлення інформації, поширення якої заборонено в Україні. Міністерство також мати здійснювати контроль наці-ональної безпеки в інформаційному просторі, фор-мувати сучасні пріоритети державної інформаційної політики, здійснювати контроль їх здійснення.

Створення і застосування зазначеної стра-тегії розвитку інформаційної політики має при-вести тільки до якісних, позитивних і еволюційних аспектів інформаційної галузі, але деякі принципи і методи цієї Доктрини суперечать іншим законам України, пов’язаним зі свободою слова і доступ-ністю громадян до інформаційних ресурсів.

У розвитку інформаційного суспільства в Укра-їні є певні досягнення, але існує і багато невизна-ченостей. Вітчизняні вчені, такі як Е. Макаренко, В. Брижко, В. Цимбалюк констатують, що зараз в Україні немає єдиного законодавства і норма-тивно-правової бази становлення в державі засад інформаційного суспільства, яке комплексно відо-бражало б зміни в суспільному житті під впливом розвитку технологій і мереж [2; 3].

Для належного функціонування інформаційної політики існує ряд певних проблем, пов’язаних зі стратегією розвитку інформаційного суспільства, зокрема: недосконалість національної стратегії розвитку інформаційного суспільства; низька кон-солідація зусиль державного та громадського сек-торів із втілення принципів національної стратегії; неузгодженість реалізації виконавчих органів тощо.

З боку законодавчої бази існують труднощі, пов’язані насамперед із різноплановістю норма-тивно-правового управління суспільних відносин інформаційної галузі. До них належать такі: супер-ечливість законодавчих актів у сфері телекомуні-кацій; відсутність розвитку та оновлення в галузі використання електронних інформаційних ресур-сів; застаріле використання електронного докумен-тообігу; проблеми, пов’язані з інформаційною без-пекою, захистом інформації та кіберзлочинністю.

Недостатньо розроблена дієва державна полі-тика для створення нових і оновлених електро-нних інформаційних ресурсів – різного роду архі-вів, музеїв і бібліотек. Крім того, не надає позитиву у цьому напрямі і низький рівень підготовки персо-налу для роботи з інформаційними технологіями, пов’язаний передусім із застарілими інструкціями.


23

Держава не здійснює необхідної підтримки створення електронних інформаційних ресурсів малотиражних, регіональних ЗМІ. Статус ЗМІ, які створюють виключно електронні інформаційні ресурси, а також положення самого електронного інформаційного продукту легальних ЗМІ є юри-дично не визначеними.

Електронні інформаційні ресурси не мають достатньої кількості технічних і загальнодержав-них стандартів, що веде до нестачі керівництва зі створення і використання електронних інформа-ційних ресурсів; безграмотності мережі центрів, які надають послуги зі зберігання і захисту даних, створення віртуальних серверів тощо.

Інформаційна галузь вимагає упорядкування, єдиної термінологічної бази та системи стандар-тів, оновленої і більш якісної роботи із запобігання поширення спаму і електронних вірусів, грамотної перевірки інформації на її достовірність, доступ-ність якісної повноцінної інформації тощо [1].

Розробка інформаційних технологій визна-чає успішне функціонування політичної системи, оскільки вона дозволяє здійснювати контроль над політичними процесами, регулювати і попе-реджати політичні та соціальні конфлікти.

висновки. Отже, нормативно-правове забез-печення інформаційної політики України має певне коло серйозних проблем, які пов’язані з: страте-гією розвитку інформаційного суспільства; зако-нодавчою базою (суперечливість законодавчих актів в інформаційній сфері); недоліками в роз-робці дієвої державної політики для створення нових і оновлених електронних інформаційних ресурсів – різного роду архівів, музеїв і бібліотек; електронними інформаційними ресурсами ЗМІ; наданням електронних послуг населенню; низь-кою комп’ютерною грамотністю населення; кіль-кістю технічних і загальнодержавних стандартів електронних інформаційних ресурсів.

Для розвитку успішного і розвиненого інформа-ційного суспільства в Україні необхідно створення єдиної цілісної системи на рівні інформаційного законодавства, яке повинно відповідати нормам міжнародного права. Це передбачає проведення відповідної кодифікації всієї інформаційної сфери.

Розробка новітніх форм і методів впливу на засоби масової інформації; удосконалення законодавства, правових і організаційних меха-нізмів; створення системи незалежного і гласного контролю за діяльністю державних засобів масо-вої інформації, інститутів, центрів, спеціальних служб задля зв’язку з населенням – все це дозво-лить ефективно регулювати взаємовідносини всіх суб’єктів політичного життя в реалізації їх інфор-маційних прав і обов’язків і сприятиме розвитку інформаційної політики.

Підвищення рівня достовірності, практичності, надійності, цілісності інформації, ефективне вико-

ристання зовнішніх і внутрішніх інформаційних каналів, інформаційних ресурсів значно впливає на рівень ефективності управлінських рішень, їх якість і обґрунтованість, що врешті решт створює умови для успішного і стабільного функціонування політичної системи суспільства і цивілізаційного соціально-політичного розвитку країни в цілому.

Світовий досвід демонструє, що жодна дер-жава не може претендувати на лідерство, еволю-цію і бути конкурентоспроможною без ефективної інформаційної політики, без створення нових удо-сконалених методів підтримки контактів владних структур з інститутами громадянського суспіль-ства, за відсутністю розуміння конкретних завдань в інформаційній сфері, які відповідають світовим тенденціям сучасного політичного простору.

Література:1. Брижко В.М. Майбутнє і інформаційне

право / Під ред. М. Швеця. 2-е вид., доп. М.: НДІІПІ АПрН України, 2010. 234 с.

2. Брижко В.М. Інформаційне суспільство. К.: «Інтеграл», 2012. 219 с.

3. Макаренко Є.А. Європейська інформаційна політика: монографія. К.: Наша культура і наука, 2012. 368 с.

4. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 № 2657-XII (в ред. від 23.06.2005). URL: http:// www.rada.gov.ua; www.bod.kiev.ua.

5. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки: Закон України від 09.01.2007 № 537-V. URL: http://www.rada.gov.ua.

6. Питання діяльності Міністерства інформацій-ної політики України від 14 січня 2015 р. № 2. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2-2015-%D0%BF.

7. Про рішення Ради національної безпеки Укра-їни від 29 грудня 2016 року «Про Доктрину інфор-маційної безпеки України» від 25 лютого 2017 року № 47/2017. URL: http://zakon.rada.gov.ua.

REFERENCES:1. Brizhko V.M. Maybutnie і іnformacіyne pravo / Pіd

red. M. Shvecya. 2-e vid., dop. M.: NDІІPІ APrN Ukrainy, 2010. 234 s.

2. Brizhko V. M. Informatsiine suspilstvo. K.: «Іntegral», 2012. 219 s.

3. Makarenko Є. A. Yevropeiska informatsiina polityka: monografіya. K.: Nasha kultura і nauka, 2012. 368 s.

4. Pro іnformacіyu: Zakon Ukrainy vіd 02.10.1992 № 2657-XII (v red. vіd 23.06.2005). URL: http:// www.rada.gov.ua; www.bod.kiev.ua.

5. Pro Osnovnі zasadi rozvitku іnformacіynogo suspіlstva v Ukrainy na 2007–2015 roki: Zakon Ukrainy vіd 09.01.2007 № 537-V. URL: http://www.rada.gov.ua.

6. Pitannya dіyalnostі Mіnіsterstva іnformacіynoi polіtiky Ukrainy vіd 14 sіchnya 2015 r. № 2. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2-2015-%D0%BF.

7. Pro rіshennya Rady nacіonalnoi bezpeky і Ukrainy vіd 29 grudnya 2016 roku «Pro Doktrinu іnformacіynoi bezpeky Ukrainy» vіd 25 lyutogo 2017 roku № 47/2017. URL: http://zakon.rada.gov.ua.


24 Випуск 4. 2018

Normative legal supply of the information policy in Ukraine: features and experiences

The article deals with the peculiarities and contradictions in the legal and regulatory frame-work for information policy in Ukraine. It is proved that information policy in modern developed countries is a set of directions, ways of functioning of the competent state bodies for control and management, as well as planning of processes in the field of obtaining, storing, using and disseminating information.State information policy is characterized as a sphere of life of people, connected with re-production and dissemination of information that satisfies the interests of the state and civil society, and is a source for providing a creative, constructive dialogue between them and their representatives. Regulatory information policy is the main attribute and basic requirement for the development of a well-organized and effective information policy of the country.State information policy – an important component of the foreign and domestic policy of the state, covering all spheres of society’s life. Its main strategic goal is to build a modernized information society that meets the modern challenges of the time.Key words: information policy, information society, normative-legal basis, information activity, mass media, electronic information resources, information space.

Bulavina Olena Serhiivna

Postgraduate Student at the Department of Social TheoriesOdesa National University of I. I. MechnikovDvorianska Str., 2, Odesa, Ukraine

Khlivniuk Tetiana Petrivna

Candidate of Political Sciences, Associate Professor,Head at the Department of Social TheoriesOdesa National University of I.I. MechnikovDvorianska Str., 2, Odesa, Ukraine


25

Моделі взаємодії громадянського суспільства та держави в концепціях представників англо-американської політичної традиціїУДК 323.21DOI https://doi.org/ 10.24195/2414-9616-2018-4-25-31

Ващенко Анастасія Сергіївнааспірант кафедри політологіїКиївського національного університету імені Тараса Шевченкавул. Володимирська, 60, Київ, Україна

Ващенко Анастасія Сергіївна

Проблеми, які виникають у результаті взаємодії держави та інститутів громадян-ського суспільства, є дуже актуальними в сучасному політичному процесі. Адже на-слідки цих відносин можуть мати як позитивний, так і негативний аспект. Проблема взаємодії громадянського суспільства з державою є основоположною та передбачає становлення й розвиток демократії у світі загалом і в Україні зокрема. Сучасне на-укове середовище значну увагу приділяє цьому питанню, особливостям такої вза-ємодії в різних країнах. Водночас залишається недостатньо дослідженим питання систематизованого вивчення моделей взаємодії держави й суспільства в концепціях представників англо-американської політичної традиції.Метою статті є дослідження моделей взаємодії громадянського суспільства та держави в концепціях представників англо-американської традиції. Для її досягнення необхідно виконати такі завдання: розглянути й проаналізувати поняття «держа-ва» та «громадянське суспільство», визначити моделі взаємодії між ними, зробити висновки про ефективність моделей взаємодії між державою й суспільством у пред-ставників англо-американської політичної думки.Задля досягнення поставленої мети використано низку світоглядно-філософських, загальнонаукових і спеціальних політологічних методів, таких як аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделювання, системний метод (метод системного аналізу).У зарубіжній науковій літературі, зокрема в англо-американській традиції, представ-лено дуже багато моделей взаємодії держави з інститутами громадянського суспіль-ства. Залежно від якості такого діалогу та спроможності до нього всіх учасників ці моделі можуть змінюватися, удосконалюватися, модифікуватися або, навпаки, ви-черпуватися та зникати. Наявність дієвих моделей дуже важлива з позиції ефектив-ності сукупності й функціонування об’єктивних вертикальних та горизонтальних зв’язків у площині «держава – суспільство».Ключові слова: держава, громадянське суспільство, інститути громадянського сус-пільства, моделі, концепції, англо-американська політична традиція.

вступ. Проблема становлення й функціонування громадянського суспільства завжди перебувала в цен-трі наукових досліджень як юридичних, так і інших сус-пільних наук. До найбільш ґрунтовних праць із вказа-ного питання належать дослідження Е. Арато, Г. Арендт, А. Блека, Ю. Габермаса, Е. Гелнера, Р. Дарендорфа, Д. Кіна, Л. Колаковські, Д. Коена, Р. Патнема, А. Селіг-мена, Ж. Кермана, Р. Фассаера та інших учених.

Концепція громадянського суспільства на межі століть інтенсивно розробляється вітчизняними нау-ковцями, такими як Б. Андресюк, В. Цвих, О. Власюк, М. Гурицька, О. Костенко, В. Левенець, Г. Зеленько, Т. Ковальчук, А. Карась, О. Різник, Н. Оніщенко, П. Ситник та інші.

Як відомо, модель – це відтворення або відобра-ження об’єкта, задуму (конструкцій), опису чи роз-рахунків, що відображає, імітує, відтворює принципи внутрішньої організації чи функціонування, певні властивості, ознаки та/або характеристики об’єкта дослідження чи відтворення (оригіналу). Власне, модель описує об’єкт (предмет, явище чи процес) якою-небудь формалізованою мовою, складеною з метою вивчення його властивостей. Такий опис особливо корисний у випадках, коли дослідження самого об’єкта ускладнене або фізично неможливе.

Натомість концепція – це система поглядів, те чи інше розуміння явищ і процесів; система початкових теоретичних положень, яка є основою дослідниць-кого пошуку. У процесі наукового пошуку прийняті початкові положення перевіряють, розвивають і

коригують, за необхідності відкидають замінюють або модернізують. Тому модель є інтегрованою складо-вою частиною концепції.

Метою статті є дослідження моделей взаємодії громадянського суспільства й держави в концепціях представників англо-американської традиції. Для її досягнення необхідно виконати такі завдання: роз-глянути й проаналізувати поняття «держава» та «гро-мадянське суспільство», визначити моделі взаємодії між ними, зробити висновки про ефективність моде-лей взаємодії між державою й суспільством у пред-ставників англо-американської політичної думки.

Задля досягнення поставленої мети використано низку світоглядно-філософських, загальнонауко-вих і спеціальних політологічних методів. Зокрема, методи аналізу, синтезу, індукції, дедукції використані для виявлення структури, форми взаємодії держави та громадянського суспільства. Метод моделювання дав змогу ефективно виявити суттєві ознаки цього процесу за допомогою концептуального дослідження. Системний метод, або метод системного аналізу, дав змогу розглянути взаємодію кожного з елементів дослідження між собою.

результати. У науковій літературі розрізняють «американську», «англійську (британську)», «фран-цузьку», «німецьку» та інші моделі взаємодії грома-дянського суспільства й держави [17].

Під час дослідження взаємодії держави та інсти-туцій громадянського суспільства варто виокремити такі її моделі:

Моделі взаємодії громадянського суспільства та держави в концепціях представників... || C. 25-31


26 Випуск 4. 2018

– підтримки – органи державної влади сприя-ють інституалізації та нормативно-правовому оформ-ленню інститутів громадянського суспільства;

– партнерства – держава й державні інститу-ції усвідомлюють необхідність організації громадян-ського суспільства та сприяють цій взаємодії у вигляді соціального діалогу й соціального партнерства;

– архітектора – суб’єкти громадянського сус-пільства беруть участь у формуванні та реалізації публічної політики, виявленні важливих проблем і шляхів їх вирішення, формуванні інституцій держав-ної влади, становленні структурних елементів дер-жавних інститутів;

– патерналізму – держава сприяє автономії недержавних громадських структур (за наявності сприятливого політичного клімату);

– «приводних ременів» – характерна для моно-ідеологічних держав, де всі недержавні структури розглядаються виключно як важелі впливу політичної еліти на громадян;

– ігнорування – держава не перешкоджає діяль-ності суб’єктів громадянського суспільства, проте й не співпрацює з ними;

– боротьби – держава розглядає недержавні та громадські об’єднання як потенційно шкідливі з полі-тичної й громадської позицій;

– непокори – між владою та суспільством роз-гортається політична й силова боротьба, яка виража-ється в мітингах, бунтах [3].

Загалом маємо констатувати, що з проблематики громадянського суспільства накопичено значний обсяг наукових праць, що зумовлює необхідність уза-гальнення тих основних підходів до визначення гро-мадянського суспільства, які представлені в науці.

За своєю етимологією поняття «громадянське суспільство» походить від давньогрецького поняття «koinonia politike», введеного Арістотелем; нато-мість латинським еквівалентом його є словосполу-чення «societas civilis». За своєю сутністю ці поняття безпосередньо пов’язані з людиною/громадянином (грец. polites, лат. civis – цивілізоване об’єднання громадян, яке протистоїть усім нападам варварів і тиранів), саме таким чином розуміли громадянське суспільство як таке. Поява громадянина як актив-ного та свідомого політичного суб’єкта, який має права й обов’язки відповідно до закону, зумовила виникнення цього явища. Латинському тлумаченню концепту civis властиві також інші змістові наванта-ження – «міцний», «теплий» тощо – у співвідношенні з іншими громадянами.

Ідея розмежування громадянського суспільства й держави виникла в Європі наприкінці XVIII ст. та розроблялася на початку ХІХ ст. Термін «громадян-ське суспільство» (societas civilas), який традиційно застосовувався для позначення мирного політичного ладу, керованого на основі закону, став використову-ватися замість цього для позначення окремої інсти-туціональної сфери життя, яка не збігається з інсти-тутами державної влади, що існують на цій території [2, c. 18].

Сама зіставлена модель «громадянське суспіль-ство – держава» в початковому варіанті з’явилася в концепції Т. Гоббса та пізніше розроблялася в пра-цях представників англійської лібералістичної течії.

Т. Гоббс розрізняє сучасну модель східноєвропей-ського та західного дослідження громадянського суспільства. Перша розглядає появу громадянського суспільства як опозицію до держави. Громадянське суспільство являє собою прояв доброчесності, що протистоїть вадам політики [4, с. 176]. Ця модель заперечує можливість конструктивної взаємодії між державою й суспільством. Таке розуміння громадян-ського суспільства називають також генетичним, або об’єктивістським. Його обстоюють такі відомі західні політологи, як Р. Арон, В. Гавел, Е. Гелнер, Д. Кін, В. Клаус, Д. Кола, К. Поппер. Загалом таке визна-чення фактично збігається з поняттям демократії.

У свою чергу прибічники західної моделі під гро-мадянським суспільством розуміють певний етап розвитку будь-якого суспільства. За такої моделі «громадянськість» стає характеристикою всього суспільства, у тому числі держави як одного зі скла-дових елементів такого суспільства. Прихильники наведеної моделі виходять із того, що громадянське суспільство не є інституційним феноменом поряд із такими суспільними інститутами, як держава, партія, громадська організація. Громадянське суспільство є характеристикою суспільства з позиції його самоор-ганізації, ступеня розвитку демократії, реалізації прав і свобод людини й громадянина, виконання громадя-нами своїх політичних обов’язків. Відповідно, термін «громадянське суспільство» означає певний тип сус-пільства з відповідним рівнем соціального, економіч-ного, політичного, культурного та правового розвитку [21, c. 76].

Під час дослідження британської моделі взаємодії громадянського суспільства й держави, розробленої англійськими філософами Т. Гоббсом та Дж. Локком, які виходили з договірної теорії походження держави, можна зазначити, що держава виникає внаслідок сус-пільного договору, а громадяни свідомо обмежують свої права та делегують їх державі. Отже, люди ста-ють громадянами суспільства тільки тому, що стають підданими держави.

В Америці через діяльність громадян постало від-повідне суспільство, що являло собою множинність груп, організацій та асоціацій, які в майбутньому й сформували американську модель взаємодії грома-дянського суспільства та держави. Родоначальником цієї моделі є французький ліберальний мислитель А. де Токвіль. Науковець бачив активне громадян-ське суспільство як щось створене із самоврядних асоціацій для захисту проти занадто сильної дер-жави, а також проти «тиранії більшості» [19]. На його думку, щільна мережа добровільних об’єднань захи-щає громадян від державного свавілля; ці асоціації є школою демократії, адже люди, які отримали навички керівництва ними, отримують необхідну політичну майстерність. Близьким до розуміння громадян-ського суспільства А. де Токвілля є тлумачення цього поняття сучасним дослідником Д. Ронні, який відно-сить до нього «ті форми асоціацій між індивідуумами, які очевидно не є частиною публіки, державного апа-рату, приватного, сімейного життя або атомістичного ринку» [19].

З огляду на соціально-політичні погляди А. де Ток-віля та здобутки сучасної англо-американської істо-ріографії можна визначити громадянське суспільство


27

як проміжну, буферну сферу, що виникла як резуль-тат взаємодії автономних і не залежних від держави добровільних асоціацій громадян, фондів, спільнот, інших неурядових організацій між приватною сферою (сім’єю) та публічною (державою), яка являє собою моральну сферу волюнтаризму в межах державної системи закону й порядку.

Інша теорія – модель мінімальної держави Т. Пейна. Вона полягає в обмеженні ролі держави (мінімізації участі в управлінні суспільством) та визнає право громадянського суспільства на само-управління [18].

Є. Арато вважав, що розмежування держави та громадянського суспільства було успадковане від англійської ліберальної традиції. З розвитком капі-талізму роль держави зменшується, тому вчений запропонував замість моделі дихотомічного поділу держави й громадянського суспільства іншу модель, яка складається із чотирьох складників – держави, громадянського суспільства, економіки та політич-ного суспільства.

Водночас Т. Янсон вважає, що ми маємо справу з драматичним «трикутником»: у верхньому куті розта-шована держава, а в нижніх містяться, з одного боку, місцеве самоврядування, муніципалітети, які нале-жать до суспільної сфери, а з іншого – добровільні об’єднання, що перебувають у «приватній, соціаль-ній, вільній сфері».

Американський політолог Б. Барбер виокремлює три моделі: а) ліберальну модель, у якій громадян-ське суспільство інтерпретується вузько – як синонім вільного ринку; б) комунітаристську модель, голов-ною ознакою якої є клановість, належність індивіда до певної громади з її традиціями та принципами, що є визначальними; в) третя модель покликана поєд-нати позитивні сторони перших двох, відкинувши протистояння держави й громадянського суспільства та намітивши шляхи їх співпраці.

У другій половині XX ст. знову актуалізувалося питання про місце особистості в системі громадян-ського суспільства та його взаємодії з державою. Одна з ліній розвитку концепції громадянського сус-пільства – ліберальна – центральною темою ставить свободу. Сучасні ліберали, зокрема Д. Роулз, Р. Нозік та Р. Дворкін, вважають свободу найвищою з усіх цін-ностей. Громадянське суспільство є гарантом інди-відуальних прав і свобод, їх охоронцем від зазіхань держави. Отже, громадянське суспільство є своєрід-ним буфером між індивідом та державою. Вільна й незалежна особистість стає центральною фігурою для ліберальних дослідників.

Дещо інший погляд на концепцію громадянського суспільства мають представники соціал-демокра-тичної традиції. Комунітаристи звинувачують лібе-ралів у тому, що останні, пропагуючи автономність особистості, не беруть до уваги той факт, що іден-тичність особистостей визначається їх приналеж-ністю до певного суспільства та культурних тради-цій. Люди завжди є членами певних спільнот, а це означає, що на них накладають відбиток традиції та цінності цих спільнот. Ліберали ж, на противагу кому-нітаристам, показують людину як атомістичну, само-достатню істоту, чиї здібності сформовані незалежно від суспільної взаємодії. Тобто ліберали нехтують

тією обставиною, що люди не обирають свою іден-тичність, а виходять із тієї ролі, яку вони відіграють у суспільстві [11, с. 544–575].

Лібералізм у відповідь на комунітаристський виклик зазнав еволюції. Зокрема, Р. Нозік визнав, що необхідно зважати на ті зв’язки, які пов’язують члена політичної спільноти з його співгромадянами, а Р. Дворкін зробив спробу пов’язати цінність спіль-ноти із цінностями свободи й рівності. Однак найці-кавіші висновки із заочної дискусії лібералів і кому-нітаристів зробив Ч. Тейлор, здійснивши синтез вихідних теоретичних постулатів обох течій (індиві-дуалістського автономізму та соціально-культурної інтегрованості) [9]. Він стверджує: «Кожне політичне суспільство потребує певних жертв і вимагає певної дисципліни з боку його членів – вони повинні сплачу-вати податки або служити в армії та загалом зазна-вати певних обмежень. У деспотичних суспільствах, де загальна маса громадян підпорядковується владі одного володаря чи кліки, необхідна дисципліна запа-новує з примусу. Щоб зробити суспільство вільним, цей примус необхідно змінити на щось інше. Це може бути лише добровільне ототожнення громадян із полі-сом, відчуття того, що політичні інституції в їхньому суспільстві є вираженням їх самих» [7, с. 251].

Дж. Александер застосовує підхід, який виходить із парадоксальності громадянського суспільства, суть якої зводиться до того, що останнє є «виміром соці-альної організації, укоріненим водночас у радикаль-ній індивідуалізації та в безкомпромісному колекти-візмі» [23, с. 36]. Ідеться про вічну проблему порядку в громадянському суспільстві за умов індивідуальної свободи, а досліджувати її пропонується через аналіз явища громадянської (патріотичної, політичної) іден-тифікації громадян.

Як зазначає Дж. Холл, громадянське суспільство є водночас і соціальною цінністю, і набором соціальних інститутів [26, с. 3]. Звертаючись до досвіду постко-муністичних країн, Дж. Холл підкреслював: «Грома-дянське суспільство розглядається як протилежність деспотизму, простір, у якому соціальні групи могли існувати й рухатися; як щось, що могло б служити прикладом і забезпечити більш м’які, більш толе-рантні умови існування» [26, с. 13].

У свою чергу М. Ховард, визначаючи громадян-ське суспільство за допомогою чотирьох послідовних констатацій, вважав за доцільне особливо підкрес-лити правову сторону діяльності його структур.

По-перше, громадянське суспільство, на його думку, формується з вторинних (до первинних він відносив сімейні та родинні зв’язки й утворення) соці-альних груп, у які люди об’єднуються добровільно на підставі соціального контракту (у письмовій чи іншій формі).

По-друге, підмножина груп, що належить до «вто-ринного суспільства» («secondary society»), тобто сус-пільства, яке функціонує в межах публічної сфери, відповідає таким вимогам: їх внутрішня діяльність повинна бути відкрита для певних форм зовнішнього «контролю», що дає змогу визначити ступінь її відпо-відності чинному законодавству; їх рекомендації, що стосуються політичного курсу, повинні бути доступними для широкого обговорення й аналізу. Інакше кажучи, це прозоре суспільство, яке формує публічну сферу.


28 Випуск 4. 2018

По-третє, групи, які належать до «прозорого вто-ринного суспільства», характеризуються такими ознаками: терпимістю до інших груп і готовністю співпрацювати або конкурувати з ними відповідно до встановлених правил; горизонтальною, а не вер-тикальною структурою їх взаємодії; демократичною, дорадчою, а не авторитарною системою управління. Це дає змогу виключити з-поміж них як приховані, так і явні автократичні клієнтелістські мережі, а також різ-номанітні форми культу вождя.

По-четверте, відносини між цими групами й дер-жавою є формалізованими та будуються в правовому полі [22].

Д. Коен та Е. Арато пропонують вважати гро-мадянським суспільством сферу соціальної інтер-акції між економікою та державою, що складається насамперед зі сфер найбільш близького спілкування (зокрема, сім’ї), об’єднань (зокрема, добровільних), громадських рухів і різних форм публічної комуні-кації [11, с. 16]. Сучасне громадянське суспільство, на переконання вчених, створюється за допомогою певних форм самоконструювання й самомобілізації. Самотворення (незалежна діяльність) та інститу-ціоналізація не обов’язково можуть здійснюватися незалежно одне від одного, проте в довгостроковій перспективі обидва процеси стають обов’язковою умовою розвитку громадянського суспільства. Тому й нині громадянське суспільство, на думку Д. Коена та Е. Арато, варто розглядати не тільки як даність, тобто в пасивному розумінні – як мережу інститутів, а й активно – як продукт самоконструювання колек-тивних акторів. Таким чином, незважаючи на істотні відмінності в розумінні громадянського суспільства, в основу і класичних визначень, і тих, які пропонують сучасні теоретики громадянського суспільства, вклю-чається цілий набір соціальних процесів. Усі визна-чення громадянського суспільства апелюють до сфери громадського життя, яка виходить за межі держави. І в цьому контексті особливий інтерес мають визначення, запропоновані С. Гінером та Е. Холлом, які підкреслюють ті риси сучасного громадянського суспільства, присутність яких є ключовою для всіх поглядів і суджень із приводу концепту громадян-ського суспільства [26]. На думку названих авторів, на сучасному етапі громадянське суспільство являє собою історично сформовану сферу індивідуальних прав, свобод і добровільних асоціацій, чия неполі-тична конкуренція з метою задоволення особистих потреб, інтересів, уподобань та прав гарантується публічним інститутом, який називається державою. Вони вважають, що будь-яке зріле громадянське суспільство містить у собі щонайменше п’ять базо-вих характеристик – індивідуалізм, приватне життя, ринок, плюралізм і соціальну диференціацію.

У межах сучасної західної ліберальної політичної традиції громадянське суспільство й держава співіс-нують не у ворожнечі. Хоча багато науковців наголо-шують на автономному характері громадянського суспільства, за своєю суттю він є більш відносним, ніж абсолютним.

Поширений на сучасному етапі на Заході підхід до визначення проблеми громадянського суспіль-ства виокремлює проміжну, буферну зону між при-ватною та публічними сферами суспільства. На від-

міну від особистісної ця зона являє собою відносну публічну сферу добровільних об’єднань громадян та організацій громадянського суспільства. Її метою є протистояння й унеможливлення перевтілення гро-мадської сфери на державну, що було характерним для класичної політичної думки, а також необхідність зробити її автентично суспільною, оскільки громад-ськість почала тяжіти до держави.

У сучасних англо-американських дослідженнях простежується ціннісний підхід до проблеми визна-чення громадянського суспільства. Найпоказовішим, на наше переконання, є підхід, який запропонували А. Селігман та З. Pay. Так, А. Селігман визначає гро-мадянське суспільство таким чином: «Те явище, що належить до ціннісної сфери, сповідань і символічної діяльності. У цьому випадку громадянське суспільство ототожнюється з більш широкою орієнтацією соці-альних суб’єктів та громадськістю, які сприймаються як широко інтерпретовані та досить загальні щодо моралі» [17, c. 204]. У свою чергу З. Pay головною вимогою існування громадянського суспільства вважає наявність ціннісного консенсусу громадян, «пов’язаних один з одним окремих членів громадянського суспіль-ства, що перетікають у моральну спільноту, спроможну функціонувати як єдине ціле» [18, с. 6].

Р. Дарендорф зазначає, що ніхто не будує грома-дянське суспільство, воно самостійно розвивається, а завдання держави полягає в тому, щоб створити для цього сприятливі умови [17, с. 71–74].

С. Сміт дійшов висновку, що якщо життєво важ-ливий суспільний сектор відсутній, то волюнтаризм як такий зникне [24]. У свою чергу М. Калдор, X. Анхе-йер та М. Гласіус підкреслюють, що громадянське суспільство на локальному й глобальному рівні зали-шаються вразливими перед втручанням і тиском із боку держави.

висновки. Таким чином, варто зазначити відмін-ності всередині західного макрорегіону в дослідженні моделей взаємодії громадянського суспільства й держави. Захід має європейський та американський полюси. Упродовж XVIII – XIX ст. у Західній Європі не було нічого схожого на громадянське суспіль-ство США. Лише наприкінці XX ст. розвиток грома-дянського суспільства в Західній Європі наблизився до американського рівня. Однак, як вважають сучасні дослідники, відбулося запозичення тільки зовнішніх ознак, натомість умови й шляхи здійснення самої ідеї були різними. На думку англійського історика та полі-толога Е. Блека, громадянське суспільство в Західній Європі будували не на індивідуальній, автономній, суверенній підставі, як у США, а на базі корпоратив-них взаємозв’язків через різні колективістські струк-тури – вільні міста, ремісничі гільдії, профспілкові рухи, комуни й корпорації. Першими формальними інститутами громадянського суспільства в Америці були релігійні спільноти, школи та громадські групи за місцем проживання, які забезпечували порядок і безпеку. Натомість у Західній Європі елементи гро-мадянського суспільства виявлялися насамперед в економіці: це були незалежні ринкові утворення як нового, так і старого типу, що виросли з колишніх родин, общинних і корпоративних асоціацій.

Для покращення функціональної можливості грома-дянського суспільства ефективно взаємодіяти з держа-


29

вою, воно має бути забезпечене правом законодавчої ініціативи, правом контролю й моніторингу діяльності виконавчих структур та органів місцевого самовряду-вання, що в результаті дасть можливість ефективно застосувати правила прямої демократії, а також акти-візувати громадсько-політичну й соціальну активність.

Функціональна взаємодія громадянського суспіль-ства та держави базується на сукупності об’єктивних вертикальних і горизонтальних зв’язків, де інститу-ції громадянського суспільства повинні делегувати державним структурам функції та обов’язки, які перебувають за межею їх можливостей і компетен-ції; відповідно, такий же принцип стосується дер-жави. Така модель взаємодії держави як головного політичного інституту та громадянського суспільства як сукупності активних громадян має на меті визна-чити сфери впливу й повноваження (на основі необ-хідності і доцільності), заперечуючи надмірне втру-чання однієї зі сторін в діяльність іншої.

Визначення та забезпечення ідеальної моделі взаємодії держави й громадянського суспільства є необхідною умовою політичної модернізації та демо-кратизації, прямим шляхом до політичної стабіль-ності будь-якої держави, оскільки ефективна вза-ємодія між сторонами має в основі збалансування інтересів кожної з них, а взаємовигідне партнерство на основі паритетного соціального діалогу сприяє не тільки вдосконаленню та підвищенню ефектив-ності соціальної політики, а й стабілізації всього сус-пільства загалом.

Література:1. Аристотель. Сочинения: в 4 т. / ред. и вступ. ст.

И. Рожанского. М.: Мысль, 1981. Т. 3. 616 с.2. Білокопитов Д. Сутність громадянського сус-

пільства та його функції у сучасних умовах. Pressing problems of public administration. 2016. № 1(49). С. 216–223.

3. Бойчук М. Влада і громадянське суспільство: механізми взаємодії: монографія. К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2007. 146 с.

4. Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и гражданского. М.: Мысль, 2001. 240 с.

5. Гурицька М. Основні моделі громадянського суспільства в історії політичної думки. Політологічний вісник. 2007. Вип. 30. С. 165–175.

6. Дєгтяр А., Халецький А., Бєлай С. Взаємо-дія органів державної влади з громадськістю: тео-рія та практика державного управління: монографія. Донецьк: Донбас; ООО «РА Ваш імідж», 2012. 415 с.

7. Зеленько Г. Політична «матриця» громадян-ського суспільства: досвід країн Вишеградської групи та України. К.: Знання України, 2007. 335 с.

8. Івченко О. Людина в структурі громадянського суспільства: філософія ідентичності. 2-ге вид. К.: Знання України, 2013. 379 с.

9. Кин Д. Демократия и гражданское общество / пер. с англ.; послесл. М. Абрамова. М.: Прогресс-Тра-диция, 2001. 400 с.

10. Коэн Д., Арато Э. Гражданское общество и политическая теория. М.: Весь мир, 2003. 784 с.

11. Кравчук В. Громадські організації і держава: взаємовідносини в умовах формування грома-дянського суспільства в Україні (теоретико-пра-вові аспекти): монографія. Тернопіль: Терно-граф, 2011. 260 с.

12. Купрій В. Організації громадянського суспіль-ства як суб’єкти вироблення державної політики: дис. … канд. наук з держ. упр.: 25.00.01. К., 2007. 213 с.

13. Литвин В. Гражданское общество: мифы и реальность. Факты и комментарии. 2002. 19 января. URL: https://fakty.ua/88416-grazhdanskoe-obcshestvo-mify-i-realnost.

14. Локк Дж. Два трактата о правлении. М.: Канон; РООИ «Реабилитация», 2009. 400 с.

15. Монтескье Ш.-Л. О духе законов. М.: Мысль, 1999. 673 с.

16. Пасько О. Взаємодія громадянського суспіль-ства і держави в контексті модернізації українського соціуму: дис. … канд. філос. наук: 09.00.03. Донецьк, 2012. 196 с.

17. Пасько Я. Соціальна держава і громадянське суспільство: співпраця versus протистояння: моно-графія. К.: ПАРАПАН, 2008. 272 с.

18. Пеннингтон М. Классический либерализм и будущее социально-экономической политики / пер. с англ. Ю. Кузнецова. М.: Мысль, 2014. 452 с.

19. Токвиль А. де. Демократия в Америке / пер. с фр. В. Олейника, Е. Орловой, И. Малаховой и др.; предисл. Г. Ласки; коммент. В. Олейника. М.: Про-гресс, 1992. 554 с.

20. Хабермас Ю. Философский дискурс о модерне / пер. с нем. М.: Весь мир, 2003. 416 с.

21. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії «громадянське суспільство». Львів: Літопис, 2000. 319 с.

22. Ховард М. Слабость гражданского общества в посткоммунистической Европе. М.: Аспект Пресс, 2009. 190 с.

23. Alexander J. Civil Society І, ІІ, ІІІ: Constructing an Empirical Concept from Normative Controversies and Historical Transformations. Real Civil societies. Dilemmas of institualization / еd. by J. Alexander. London, 1998. P. 1–19.

24. Bermeo N. Civil Society after Democracy: Some conclusions. Berneo N., Nord P. (eds.). Civil Society before Democracy. Lessons from Nineteenth-Century Europe. New York: Rowman & Littlefield Publishers, 2000. Р. 237–260.

25. Charles T. Invocing Civil Society. Contemporary Political Philosophy: An Anthology / еd. by R. Goodin and Ph. Pettit. Oxford, 1997. P. 69–73.

26. Hall J. In Search of Civil Society. Civil Society: Theory, History, Comparison. Cambridge: Polity Press, 1995. Р. 1–31.

27. Ronnie D. Global Civil Society and Global Environmental Governance: The Politics of Nature from Place to Planet. Albany: State University of New York Press, 1996. 365 р.

28. Schechter G. Globalization and Civil Society. The Revival of Civil Society. Global and Comparative Perspectives / ed. by M. Schechter. London: MacMillan, 1999. P. 61–101.


30 Випуск 4. 2018

REFERENCES:1. Aristotel (1981) Sochenenia: v 4 t. [Composi-

tions: In 4 vol.]. M.: Musl’, vol. 3. [in Russian].2. Bilokoputov, D. (2016) Sytnist’ gromad’ans’kogo

syspil’stva ta iogo fynktsii v sychasnuh ymovah [The essence of civil society and its functions in modern con-ditions]. Pressing problems of public administration, no 1(49), pp. 216–223.

3. Boichyk, M. (2007) Vlada i gramadans’ke sys-pil’stvo: mehanizmu vzaemodiji: monografiya [Govern-ment and civil society: mechanisms of interaction]. K.: Vud-vo NPY im. M.P. Dragomanova. [in Ukrainian].

4. Gobbs, T. (2001) Levaifan, ili materia, forma i vlast’ gosydarstva cerkovnogo i grazhdanskogo [Levi-athan, or Matter, the form and authority of the state of ecclesiastical and civil]. М.: Мusl’. [in Russian].

5. Gyruts’ka, M. (2007) Osnovni modeli gram-ad’ans’kogo syspil’stva v istorii polituchnoi dymku [Basic models of civil society in the history of political thought]. Politologichnui visnuk, iss. 30, pp. 165–175.

6. Degtar, A., Haletskii, A., Belai, S. (2012) Vzae-modia organiv derzhavnoi vladu z gromadskisty: teoria ta praktuka derzhavnogo ypravlinna: monografia [Inter-action of public authorities with the public: the theory and practice of public administration]. Donetsk: Donbas, ООО “РА Vash imidzh”. [in Ukrainian].

7. Zelen’ko, G. (2007) Polituchna “matrutsa” gro-madans’kogo syspil’stva: dosvid krain Vushegrads’koi grypu ta Ykrainu [Political “matrix” of civil society: the experience of the Visegrad countries and Ukraine]. К.: Znanna Ykrainu. [in Ukrainian].

8. Іvchenko, O. (2013) Lyduna y stryktyri gro-madanskogo syspilsyva: filosofia identuchnosti [Man in the structure of civil society: the philosophy of identity]. 2nd ed. К.: Znanna Ykrainu. [in Ukrainian].

9. Kin, D. (2001) Demokratia i grazhdanskoe obsh-chestvo [Democracy and civil society] / transl. from Eng-lish. М.: Progress. [in Russian].

10. Koen, D., Arato, E. (2003) Grazhdanskoe obsh-chestvo i politicheskaia teoria [Civil society and political theory]. М.:Ves’ mir. [in Russian].

11. Kravchyk, V. (2011) Gromadski organizatsii i derzhava: vzaemovidnosunu v ymovah formyvanna gromadanskogo syspilstva v Ykraini (teoretuko-pravovi aspektu): monografia [Civil society organizations and the state: relations in the conditions of formation of civil soci-ety in Ukraine (theoretical and legal aspects)]. Ternopil: Terno-graf. [in Ukrainian].

12. Kyprij, V. (2007) Organizatsii gromadanskogo syspilstva yak sybiektu vuroblenna derzhavnoi polituku [The organization of civil society as actors in the devel-opment of state policy] (PhD Thesis). Кyiv. [in Ukrainian].

13. Lutvun, V. (2002) Grazhdanskoe obshchestvo i realnost: mifu i realnost [Civil Society: Myths and Real-ity]. Faktu i komentarii, January 19. Retrieved from: https://fakty.ua/88416-grazhdanskoe-obcshestvo-mi-fy-i-realnost.

14. Lock, Dzh. (2009) Dva traktata o pravlenii [Two Treatises on the Board]. М.: Kanon; Reabilitatsia. [in Russian].

15. Monteskie, Sh.-L. (1999) O dyhe zakonov [On the spirit of laws]. М.: Musl’. [in Russian].

16. Pasko, O. (2012) Vzaemodia gromadanskogo syspilstva i derzhavu v konteksti modernizatsii ykrain-skogo sitsiymu [Interaction of civil society and the state in the context of modernization of Ukrainian society] (PhD Thesis). Doneysk. [in Ukrainian].

17. Pasko, I. (2008) Sotsialna derzhava i gromadan-ske syspilstvo: spivpratsa versus protustoianna: mono-grafia [Social state and civil society: cooperation versus confrontation]. К.: PARAPAN. [in Ukrainian].

18. Pennington, M. (2014) Klassicheskiy liberalizm i bydyshchee sotsialno-ekonomicheskoi politiki [Classi-cal liberalism and the future of socio-economic policy] / transl. from English. М.: Musl’. [in Russian].

19. Tokvil, A. de. (1992) Demokratia v Amerike [Democracy in America] / transl. from French. M.: Pro-gress. [in Russian].

20. Habermas, U. (2003) Filosofskiy diskyrs o mod-erne [Philosophical Discourse on Modernity] / transl. from German. M.: Ves’ mir. [in Russian].

21. Habermas, U. (2000) Stryktyrni peretvorenna y sferi vidkrutosti: doslidzhenna kategorii “gromadanske syspilstvo” [Structural transformations in the field of openness: “civil society” research category]. Lviv: Lito-pus. [in Ukrainian].

22. Hovard, M. (2009) Slabost grazhdanskogo obsh-chestva v postkommynistocheskoi Evrope [The weak-ness of civil society in post-communist Europe]. М.: Aspekt press. [in Russian].

23. Alexander, J. (1998) Civil Society І, ІІ, ІІІ: Con-structing an Empirical Concept from Normative Contro-versies and Historical Transformations. Real Civil soci-eties. Dilemmas of institualization / еd. by J. Alexander. London, pp. 1–19.

24. Bermeo, N. (2000) Civil Society after Democracy: Some conclusions. Berneo N., Nord P. (eds.). Civil Soci-ety before Democracy. Lessons from Nineteenth-Cen-tury Europe. New York: Rowman & Littlefield Publishers, pp. 237–260.

25. Charles, T. (1997) Invocing Civil Society. Con-temporary Political Philosophy: An Anthology / еd. by R. Goodin and Ph. Pettit. Oxford, pp. 69–73.

26. Hall, J. (1995) In Search of Civil Society. Civil Society: Theory, History, Comparison. Cambridge: Polity Press, pp. 1–31.

27. Ronnie, D. (1996) Global Civil Society and Global Environmental Governance: The Politics of Nature from Place to Planet. Albany: State University of New York Press. [in English].

28. Schechter, G. (1999) Globalization and Civil Society. The Revival of Civil Society. Global and Com-parative Perspectives / ed. by M. Schechter. London: MacMillan, pp. 61–101.


31

Problems that arise as a result of interaction between the state and civil society institutions are very relevant in the modern political process. The consequences of these relations can have both a positive and a negative character. The problem of the interaction of civil society with the state is fundamental and involves the establishment and development of democracy in the whole world and in particular in Ukraine. The modern scientific environment pays a lot of attention to this is-sue, but nevertheless some aspects remain little investigated.The purpose of the article is to study the models of interaction between civil society and the state in the concepts of representatives of the Anglo-American tradition. To achieve this goal, the fol-lowing tasks need to be fulfilled: to consider and analyze the concept of “state” and “civil society”, to define the models of interaction between them, to study the developments on the subject of the representatives of the Anglo-American political doctrine and to make conclusions about the effectiveness of models of interaction between the state and society.In order to achieve the goal, a number of philosophical, general scientific and special political methods were used. In particular, they are the methods of analysis, synthesis, induction, de-duction to identify the structure, the form of interaction between the state and civil society. The method of modeling allowed to effectively identify the essential evidence of this process through a conceptual study. The system method, or the method of system analysis, allowed to consider the interaction of each element of research between each other.In scientific literature, in particular in the Anglo-American tradition, there are many models of interaction between the state and civil society institutes. Depending on the quality of such a dialogue, and the inclination of all participants to it, the models can be modified, refined, or vice versa, exhaust themselves and disappear. The availability of appropriate models is very im-portant in terms of the effectiveness of the totality and the functioning of objective vertical and horizontal ties in the plane of state and society.Key words: state, civil society, institutes of civil society, models, concepts, Anglo-American politi-cal tradition.

Models of cooperation between civil society and state in the concepts of the representatives of the Anglo-American political traditionsVashchenko Anastasiia Serhiivna

Postgraduate Student of the Political Department of ScienceTaras Shevchenko Kyiv National UniversityVolodymyrska Str., 60, Kyiv, Ukraine


32 Випуск 4. 2018

вступление. Динамика развития политиче-ского режима России со времен независимости четко указывает на факт провала подлинных про-цессов демократизации государства. Властву-ющие элиты инсталлировали систему с закры-тым иерархическим и неконкурентным доступом к политическому ресурсу, полностью монополи-зировав политический центр, установив устойчи-вый контроль над региональным политическим процессом. Базирующийся на жестком патро-наже, выверенном распределении ресурсов среди основных бенефициаров и привилегированных лиц, неопатримониальный политический порядок продемонстрировал колоссальное развитие и спо-собность к трансформации патронажно-клиентар-ного политического режима.

Анализ траектории развития, факторов трансформации и стабилизации политической системы указывает на существование опреде-ленной тенденции к потенциальному преобра-зованию или коренному изменению политиче-ского порядка. Агрессивная внешняя политика РФ, позволившая президенту укрепить собствен-ную патронажную вертикаль власти и консоли-дировать элиты и общество вокруг собственной фигуры, привела к введению серьезных полити-ческих санкций в отношении интегрированных в сеть стейкхолдеров, обеспечивающих стабили-зацию политического режима. Данная ситуация располагает к нарушению функционирования цен-тральной патронажно-клиентарной сети и создает потенциал к разрушению лидерства патронажного главы государства в системе.

Катализатором дезорганизации вертикали власти является возможное окончание прези-дентского цикла В. Путина, вследствие которого доминирующая клиентела будет вынуждена при-

бегнуть к поиску нового арбитра неопатримони-альной системы. В процессе поиска преемника патронажного президента Россию могут ожидать значительные пертурбации на арене внутриполи-тического противостояния.

Провал процессов демократического транзита в России привел ко всплеску исследовательского интереса к изучению особенностей функциониро-вания российской политической системы. Появ-ление на научном горизонте работ по вопросам теоретического осмысления неопатримониализма и его практической реализации связано с тру-дами таких ученых, как В. Гельман, М. Снеговая, Н. Розов, И. Чайко, М. Афанасьев, К. Мельников, Я. Старцев. Значительный вклад в развитие иссле-дований постсоветского неопатримониализма в виде теоретического и практического научного анализа политических режимов внесли такие уче-ные, как А. Фисун и Г. Хейл.

целью статьи является исследование потен-циала неопатримониальной трансформации политического режима в контексте анализа дина-мики развития российской политической системы.

результаты. Начало правления В. Путина на посту главы государства ознаменовалось реорганизацией российской неопатримониальной политической системы. Политический процесс имел поляризационные характеристики, тогда как перед новым президентом стояла задача ста-билизации ситуации в государстве. Новый патрон выступил неким инсталлятором обновленных правил игры в системе: на смену механизму вза-имных договоренностей и уступок пришла фор-мация строгого и жесткого подчинения вертикали власти. Во время своего первого срока В. Путин упорядочил бюрократический аппарат с последу-ющим установлением власти над региональными

«цветная революция» в россии: перспективы неопатримониальной трансформации политического режима

УДК 342:51DOI https://doi.org/ 10.24195/2414-9616-2018-4-32-39

Ганжа Андрей Николаевичаспирант кафедры политологииХарьковского национального университета имени В.Н. Каразинаплощадь Свободы, 4, Харьков, Украина

Ганжа Андрей Николаевич

В статье рассматривается динамика развития современного политического режи-ма России и перспективы неопатримониальной трансформации. Рост влияния роли государства на международной политической арене позволил акторам внутриполи-тического процесса консолидироваться вокруг фигуры патронажного президента, усилив легитимность и устойчивость политического порядка. Несмотря на про-цессы консолидации и стабилизации, существуют основания полагать, что в бли-жайшем будущем политическую систему ожидают значительные преобразования. В качестве примера трансформации проанализированы протесты 2011−2012 гг. и дана оценка возможности реализации сценария «цветной революции» в России.Ключевые слова: неопатримониализм, политический режим, трансформация, ста-билизация, патронажно-клиентарные сети, политические элиты, олигархические группы, цветные революции, Россия.


33«Цветная революция» в России: перспективы неопатримониальной трансформации... || C. 32-39

силовыми структурами и патронами, перетасовал олигархические патронажно-клиентарные сети и фактически ликвидировал независимые сред-ства массовой информации.

Одной из ключевых задач для данного пери-ода являлось избавление от наследия Б. Ельцина и исключение из процессов политико-экономи-ческой ренты различных конкурирующих кланов. Именно по этой причине В. Путин был вынужден ускорить создание и развитие собственной вер-тикали власти, так как конкуренция клиентелист-ских сетей, выражавшаяся в контроле «наследни-ками Ельцина» административных и финансовых ресурсов и доминировании клиентелы Путина над силовым блоком, создавала массу ограни-чений для формирования единого центра приня-тия политических решений и концентрации всех ресурсов [1].

Перед новоявленным патронажным лидером стояла задача создать правила игры, которые беспрекословно соблюдались всеми акторами политической системы. Опираясь в процессе построения собственной вертикали власти на различные неформальные и межперсональ-ные клиентелистские сети, Путину удалось структурировать и институционализировать соб-ственную иерархию власти. Равенство в кругу политических элит постепенно сокращалось в пользу доминирующего вето-игрока в роли патронажного президента.

В первую очередь, В. Путин обрел легитим-ность на президентских выборах, в процессе которых он, в отличие от предыдущей кампании Б. Ельцина, сумел получить уверенную победу. Благополучный экономический расклад в виде резкого скачка цен на нефть и стабилизации внутриэкономической ситуации укрепил пози-ции патронажа в контексте взаимоотношения с элитами и усилил его легитимацию в обществе. Оптимально сложившиеся для Кремля обсто-ятельства позволили клиентеле Путина взять на вооружение стратегию строительства государ-ства с опорой на доминирование силовой верти-кали власти в политической системе.

Далее перед группой влияния нового патронаж-ного президента стояла задача формальной орга-низации политико-рентной сети с последующим потенциальным включением в нее претендующих на акторность политических субъектов. Серия кар-тельных соглашений с КПРФ и поглощение фрак-ции «Отечество – вся Россия» позволило новой партии Кремля «Единая Россия» создать подкон-трольное президенту парламентское большинство и полностью монополизировать процесс принятия решений в Госдуме РФ, после чего парламент де-факто перестал оказывать давление на прези-дентскую вертикаль власти, став ее фактическим продолжением. Сформировав лояльный парла-

мент, центральная клиентела принялась перекра-ивать конфигурацию политических отношений на уровне центр-периферия с целью устранения влияния региональных политических элит.

Одним из первых шагов в данном направлении стало создание в регионах института полномоч-ных представителей президента, пред которыми стояла задача контроля процессов на местах и координация органов исполнительной власти с силовыми структурами, снизив возможности региональных патронов распоряжаться вотчинами на местах по собственному усмотрению. Впрочем, существенной преградой для лишения власти региональных правителей служил также порядок формирования Совета Федерации, состоявшего из глав законодательных собраний регионов и их органов исполнительной власти.

В период с 2000 по 2002 гг. всецело под-контрольная Кремлю Госдума законода-тельно лишила председателей регионов мест в Совфеде, тем самым устранив их от влияния на принятие решения на центральном уровне, в результате чего в верхнюю палату парламента вошли лояльные вертикали Путина политиче-ские игроки, а сам Совет Федерации превра-тился в сателлит административного аппарата Кремля. Президент, в свою очередь, также полу-чил право отправлять в отставку избранных местным населением региональных глав испол-нительной власти, установив новые правила игры на уровне центр-периферия [2].

Новая политика Кремля означала монопо-лизацию политической и экономической сферы силовой вертикалью власти нового президента. Изменения правил игры фактически закрепляли полный переход к бюрократическому неопатримо-ниализму с полноценным отстранением нелояль-ных олигархических и политических элит времен Ельцина от ключевых потов политико-экономиче-ской ренты государства. Первым сигналом боль-шому бизнесу от Кремля стало лишение бизнес-менов В. Гусинского и Б. Березовского ключевых медиа-активов, при помощи которых они осущест-вляли давление на политику Кремля. Однако кли-ентела Путина четко продемонстрировала свое доминантное положение над стейкхолдерами прежнего режима, используя различные сред-ства принуждения и обуздания бизнеса. В резуль-тате конфликта с властью Гусинский и Березов-ский были вынуждены покинуть страну, проиграв борьбу новой патронажно-клиентарной сети главы государства [3].

Потенциально серьезной угрозой суперпрези-дентскому курсу В. Путина стал рост политиче-ского капитала главы компании ЮКОС М. Ходор-ковского, считавшегося неформальным лидером всей российской промышленности. Политик имел серьезное влияние на Госдуму и вына-


34 Випуск 4. 2018

шивал планы о реализации Конституционной реформы, целью которой являлось снижение роли президента как вето-игрока с последую-щим переходом к модели парламентско-прези-дентской республики. В 2003 и 2004 гг. должны были состояться парламентские и президент-ские выборы, в преддверии которых ЮКОС спон-сировал оппозиционные политические силы, очевидно, рассматривая возможность в перспек-тиве взять под полный контроль законодатель-ную ветвь власти. Тем не менее Кремль сыграл на опережение, в результате чего М. Ходорков-ский был приговорен к тюремному заключению, а силовая вертикаль окончательно утвердила свое господствующее положение в неопатри-мониальной политической системе государства [3, с. 113−116, 140−141].

Данный этап можно назвать важнейшим в истории формирования современного рос-сийского неопатримониализма, так как именно в этот момент патронажно-клиентарная сеть Путина окончательно закрыла окно возможно-стей для сторонних претендентов на максими-зацию политической ренты путем построения альтернативных Кремлю клиентелистских сетей и предопределила инсталляцию выгодной вла-сти политической конфигурации: в сложившейся ситуации дезориентированная оппозиция про-играла парламентские выборы, тогда как вер-тикаль власти получила конституционное боль-шинство в Госдуме на базе фракции «Единая Россия» и обеспечила переизбрание Путина на новый президентский срок.

Анализ динамики современного политиче-ского режима

По мнению российского политолога В. Гель-мана, одной из самых серьезных проблем в про-цессе реорганизации неопатримониальных поли-тических систем на постсоветском пространстве является передача власти преемнику. Передача власти от В. Путина к Д. Медведеву первоначально рассматривалась в виде оптимального шага в процессе патронажной преемственности, однако подобная реорганизация таила в себе множе-ство рисков. Предполагалось, что роль В. Путина как ведущего вето-игрока системы сохранится, а премьер-министр останется главным арбитром процесса воспроизводства политической ренты между рентоориентированными игроками и вер-нется на пост главы государства уже в следующем президентском цикле.

Несмотря на стабильность политического курса, монополизацию политического рынка с последующим устранением альтернативных элит и кланов, кооптацию различных бенефици-аров в центральную патронажно-клиентарную сеть, механизм функционирования политической системы дал серьезный сбой, что привело к опре-

деленной дезориентации внутри бюрократиче-ского аппарата и элитарных групп. На ослабление системы патронажа также повлияли отстранение влиятельных региональных патронов и замена выборных мэров городов сити-менеджерами, чьей деятельностью были недовольны местные элиты и жители муниципальных образований. Полити-ческая машина Кремля частично потеряла спо-собность обеспечения лояльности региональных элит и электората. Совокупность данных факто-ров и экономический кризис 2008−2009 гг. сфор-мировали определенный запрос на изменение политического порядка [4].

Результат снижения консенсуса элит вопло-тился во всероссийские митинги 2011−2012 гг. против фальсификации выборов в Государствен-ную Думу и выдвижения В. Путина в качестве кан-дидата на пост главы государства. Политические акции стали наиболее массовыми антиправитель-ственными кампаниями в истории современного политического режима. В частности, состояв-шийся 10 декабря 2011 г. митинг на Болотной пло-щади в Москве собрал от 25 до 150 тысяч чело-век, мероприятия прошли в большинстве крупных городов России [5].

В государстве разразился кризис полити-ческих институтов и механизмов легитимации власти. Общество воспринимало предстоящие выборы в Госдуму 2011 г. в виде коррупционного механизма действующего режима, предполагая массовые фальсификации избирательного про-цесса. Власть подтверждала данные ожидания регулярными скандалами: отставка главы пар-тии «Справедливая Россия» С. Миронова с поста председателя Совета Федерации, махинации с назначением на данный пост В. Матвиенко и отстранение М. Прохорова от главенства партии «Правое дело» стали соответствующим подтверж-дением данного факта [6].

В качестве одного из факторов роста оппози-ционной активности можно рассмотреть смену заместителя главы АП В. Суркова на В. Володина. По мнению политтехнолога А. Колядина, Сур-ков контролировал оппозицию и активно работал с альтернативными группами влияния, резонно полагая, что наличие оппонирующих политиче-скому центру субъектов является природным явле-нием всей политической системы. Таким образом, замена Володина на Суркова привела к ослабле-нию надзора Кремля за оппозицией, в результате чего в 2011 г. группы сопротивления остались «без присмотра» [7].

Переломным моментом стала реализация сце-нария так называемой «рокировки». Определен-ный сегмент элит в Кремле не удовлетворил сце-нарий выдвижения кандидатуры В. Путина на пост президента, а в зарубежной прессе все чаще появ-лялись сообщения о расколе элитных группировок


35

в высших эшелонах власти. Часть элит, ориенти-ровавшихся на Медведева, намеревалась сохра-нить рычаги влияния на принятие политических решений в стране. Скандал с темой наблюдения на предстоящих парламентских выборах сыграл на руку альтернативным группам, в результате чего озвученная А. Навальным стратегия голо-совать, в первую очередь, против правящей пар-тии «Единая Россия», достигла определенного эффекта [6, c. 78].

Достаточно сложным является для обоснова-ния факт направленности протестов 2011−2012 гг. на реорганизацию политического режима. Однако ситуация продемонстрировала наличие ряд про-тиворечий в политической системе и стремление граждан усилить свое влияние на процесс при-нятия решений в государстве. С возвращением В. Путина на пост президента страны власть жестко пресекла антиправительственную волну протестов и ужесточила законодательство. Обще-ственные активисты и лидеры оппозиции едины во мнении, что представляющая интересы элит-ных групп власть будет до конца держаться у руля государства и не намерена заботиться о благе простого народа [8].

Согласно точке зрения американского ученого Г. Хейла, для сохранения собственной власти Кремль и его сателлиты встали на путь вынужден-ного пересмотра отношений общества и бюрокра-тической машины. Поддержка крупными городами массовых митингов 2011−2012 гг. вынудила вла-ствующую элиту сделать ставку на периферию, навязав ей консервативную программу с целью формирования поддержки действующего полити-ческого режима. Уже к 2014 г. клиентела Путина решила реализовать сценарий «имперского национализма» для легитимации собственного политического порядка. Наиболее оптимальной возможностью для воплощения в жизнь страте-гии правящих кругов стало свержение в Украине президента В. Януковича. Во избежание возмож-ного повторения сценария Евромайдана в России Москва аннексировала Крым, политизировала национализм и использовала украинский фак-тор с целью стабилизации собственного режима, в результате чего рейтинг одобрения политики Путина вырос до 85% [9, с. 7−9].

После аннексии Крыма вертикаль власти про-должила использовать украинский вопрос для укрепления внутриполитической обстановки и про-извела гибридную военную оккупацию Донецкой и Луганской областей. Политизация идеологии сыграла ключевую роль в консолидации общества и правящих групп вокруг В. Путина, снизив про-тестную активность населения путем переключе-ние внимания граждан на происходящие в Укра-ине процессы. Пропитанные националистической идеологией российские граждане стали активно

отправляться для участия в российско-украинской военной кампании на стороне бандформирований.

После вторжения в Украину и монополизации национального вопроса в качестве источника авторитета власти Россия решила использовать противопоставление своей «великодержавности» западному миру. Американский политолог Дж. Фридман полагает, что падение цен на нефть спро-воцировало внутриэкономический кризис в Рос-сии, поэтому Кремль после успешной операции по оккупации Крыма решил продемонстрировать свою силу на внутренней и внешней политиче-ской арене. Вероятно, данный шаг был направлен на очередное давление на национально-патриоти-ческие чувства россиян для подтверждения леги-тимации власти [10].

Реагируя на попытку России подорвать концеп-цию глобальной безопасности, цивилизованное мировое сообщество прибегло к экономическому давлению на политический режим. Наиболее серьезный удар по институционализации адми-нистративной вертикали России могут нанести санкции США. В рамках закона «О противодей-ствии противникам Америки посредством санкции» (CAATSA) министерство финансов опубликовало так называемый «Кремлевский список», который включает подавляющее большинство высокопо-ставленных российских олигархов и чиновников, в отношении которых Вашингтон готов принять наи-более решительные экономические меры.

Публикация данного доклада не является авто-матическим вводом санкций против 210 физиче-ских лиц-граждан РФ, причастных к правящему политическому режиму. Символический характер документа заключается в том, что все его фигу-ранты могут попасть под действие закона CAATSA с последующими процессуальными последстви-ями, включая заморозку активов на территории США [11].

Опасным прецедентом стало введение амери-канского эмбарго против 38 российских физиче-ских и юридических лиц. Санкции коснулись неко-торых лиц, которые считаются членами близкого окружения Путина, среди которых – глава корпо-рации «Газпром» А. Миллер, губернатор Тульской области А. Дюмин, бизнесмен и политик С. Кери-мов, глава МВД В. Колокольцев, бывший зять главы государства К. Шамалов, олигарх О. Дери-паска, глава Росгвардии В. Золотов и президент фонда «Сколково» В. Вексельберг [12].

Проблемный момент для Кремля заключается в том, что Вашингтон фактически сделал Москве «последнее китайское предупреждение», намек-нув на усиление санкций против всего политиче-ского и олигархического класса России. Доклад в рамках санкций CAATSA также имеет необнаро-дованное секретное приложение, в которое могут быть внесены теневые кулуарные персоны, осу-


36 Випуск 4. 2018

ществляющие весомое влияние на стратегиче-скую политику власти.

Влияние американских санкций имеет потен-циал стать одним из решающих факторов транс-формации политического режима. Элитарные группы будут стоять перед выбором усиленной консолидации вокруг центральной патронажно-клиентарной вертикали, находящейся под уси-ленным санкционным давлением, или же сделают попытку поиска нового патрона, способного вер-нуть оптимальное рентоизвлечение и избавить большой бизнес от западных санкций. В подоб-ной ситуации может усилиться ресурс контрэлит, которые могут предложить принципиально иной выход из ситуации с последующим демонтажем действующей системы патронажа.

Почему в 2011−2012 гг. в России не произо-шла «цветная революция»

Исследовательский интерес к анализу дан-ных событий порождает возможность реализации сценария трансформации политического режима. В период с 1993 по 2003 гг. политическая система России прошла два этапа жесткой реконфигура-ции, в ходе которых бюрократический аппарат оказывался в выигрышном положении и закре-плял статус-кво за собственной клиентелой, не давая возможности альтернативным элитам перехватить власть: в 1993 году Б. Ельцин и в 2003 г. В. Путин воспользовались формальными и неформальными ресурсами патронажного пре-зидентства и заблокировали переход власти в руки контрэлит. Более того, в 1999 и 2008 гг. Ельцин и Путин смогли обеспечить преемствен-ность собственной власти.

Украинский политолог А. Фисун, определяю-щий политический режим России как «бюрокра-тический неопатримониализм» [13, c. 173] отме-чает, что «цветные революции» на постсоветском пространстве можно объяснить как процесс раз-рушения консолидированной модели патрон-кли-ент в виде крушения власти главы государства с последующим расколом патронажно-клиентар-ных сетей, построенных на базе его вертикали. Президент выступает арбитром в процедуре рас-пределения ресурсов между всеми участниками сети, завоевывая расположение и лояльность соб-ственному патронату большинства влиятельных групп. Среди членов центральной патронажно-кли-ентарной сети происходит раздел политической ренты, тогда как не интегрированные в рентную паутину игроки вытесняются на периферию про-цессов рентоизвлечения. Следовательно, А. Фисун полагает, что вследствие силового и фискального давления бюрократического аппарата, сети главы государства грозит дезинтеграция, в результате чего неопатримониальная бюрократия вступает в конфликт с рентоориентированными политиче-скими предпринимателями [13, с. 180].

Позиция американского ученого Г. Хейла заклю-чается в том, что неопатримониальные режимы постсоветского пространства устойчивы лишь до определенного времени. Процесс их ригид-ности зависит от ожидания элит, опасающихся расправы со стороны патронажной вертикали президента. По этой причине они не идут на кон-фликт с административной линией и правящими элитами. Однако данный баланс быстро наруша-ется после заявления президента об уходе со сво-его поста, после чего элиты вследствие высокого уровня внутренней фракционализации вступают в конфликт друг с другом. Итоги противостоя-ния элит складываются таким образом, что одна из сетей по итогу получает максимальный «пакет акций» государства, тогда как остальные терпят разгромное поражение. Политолог подчеркивает, что «цветные революции» в постсоветских режи-мах возникали в том случае, когда президент объ-являл о своем грядущем уходе, или там, где лидер государства выглядел крайне непопулярным в гла-зах народа [14].

В попытках найти объяснение потенциальным пертурбациям в России, нужно вернуться к рас-смотрению протестной волны 2011−2012 гг. и про-анализировать предположительные линии изме-нений поведения элит.

Начало протестов побудило системную оппо-зицию в виде партий ЛДПР, «Яблоко», «Спра-ведливая Россия» и КПРФ присоединиться к политическим акциям, а 10 декабря и 4 фев-раля они выступили формальными организато-рами мероприятий в крупных российских городах. Позже они отказались от подобной деятельно-сти и вернулись в лоно Кремля. Такая ситуация указывает не просто на нежелание или неготов-ность политиков взять на себя ответственность в виде «бремени революции», а свидетельствует об отсутствии подобного сигнала со стороны патронажных элит [15].

Примечательным моментом стала реакция Д. Медведева, В. Путина и В. Суркова на антипра-вительственные митинги: Путин жестко раскри-тиковал протестующих, тогда как Медведев при-знал право граждан выражать свою политическую позицию посредством протестов. Обладающий серьезным влиянием на расстановку сил в Кремле Сурков, в свою очередь, выступил в защиту участ-ников акций, назвав их «лучшей частью обще-ства» и призвал «уступить разумным требованиям народа» [16−18]. Подобные заявления сигнализи-ровали о том самом «выжидании элит» и опреде-ленной конфронтации внутри центральной сети принятия решений.

В свою очередь, медийное окружение действу-ющего на тот момент главы правительства также демонстрировало колебания процессов в Кремле. Близкие к Д. Медведеву политические эксперты


37

Г. Павловский и Е. Минченко выступали с заяв-лениями о потенциальном выдвижении Медве-дева собственной кандидатуры на президентские выборы. Определенные группы переориентиро-вались на Медведева, возникла возможность соз-дания союза либералов Кремля и либеральной оппозиции против Путина. Впрочем, после офи-циального подтверждения рокировки такие разго-воры прекратились [19].

По всей видимости, вокруг Д. Медведева действительно образовалась патронажно-клиентарная сеть, которая шантажировала антиправительственными акциями группу силовиков с целью получения больших префе-ренций в условиях возвращения системы пре-зидентского патроната Путина. Протесты вряд ли носили трансформационный характер, так как слабо институционализированная, по срав-нению с силовиками, клиентела Медведева, смогла бы что-либо противопоставить группе Путина только в случае потенциального раскола силовых элит и кооптации либералами лидеров из силового окружения В. Путина. По этой при-чине у серии протестных акций не было весо-мого потенциала стать «цветной революцией».

выводы. Полагаем, что в ближайшие годы в России появятся основания для реализации сценария неопатримониальной трансформации режима в виде «цветной революции». Политиче-ский кризис 2011−2012 гг., скорее всего, свиде-тельствовал не о жестком расколе элит в Кремле, а о серьезных противоречиях и попытке снизить политическое влияние силовиков. Ключевую роль здесь сыграло отсутствие ресурсов у кли-ентелы Медведева и недостаточная токсичность режима, которая могла поспособствовать смеще-нию процесса в сторону трансформации полити-ческой системы.

Однако важность данного явления не стоит преуменьшать: события продемонстрировали возможность смещения действующей клиентелы с доминирующих позиций при наличии опреде-ленных переменных и соответствующих обсто-ятельств. Компромиссная борьба элит является неотъемлемым элементом вертикали власти до тех пор, пока существующие правила игры позволяют бенефициарам системы занимать оптимальные позиции в процессе извлече-ния политико-экономической ренты. В случае весомого нарушения консенсуса могут неза-медлительно последовать разрыв клиентелы и масштабная деинституционализация патро-нажно-клиентарной сети.

Роль В. Путина в системе патронажного прези-дентства остается чрезвычайно важной. Уместно было бы утверждать, что сформировавшаяся за долгие годы его главенства система с доминиро-

ванием силовых структур в политической системе уже может не нуждаться в сильном арбитре, полу-чив полную автономию. Однако, проанализировав динамику трансформации и стабилизации полити-ческого режима России со времен независимости, данный тезис подвергается сомнению.

Очевидно, что налаженная жесткая адми-нистративная вертикаль власти, низкий уро-вень политического капитала оппозиции и кри-зис лидерства в государстве позволяют Путину иметь определенный запас поддержки. Несмо-тря на политическую стабильность сегодня, в ближайшие несколько лет президент столкнется с крайне сложной ситуацией: он будет вынужден предложить стратегию сохранения воспроизвод-ства политической ренты для широкого круга цен-тральной клиентелы в условиях санкций и одно-временно обеспечить соблюдение стандартов социальной политики государства. Нарушение одного из этих пунктов может привести к колос-сальным пертурбациям политической системы и полной реорганизации аппарата власти. Раз-рушение центральной патронажно-клиентарной сети способно привести к «войне всех против всех» в виде раскола, как в рядах силовиков, так и в авангарде интегрированных и частично инте-грированных в сеть сегментов бизнеса.

Развитие политического процесса Рос-сии в будущем напрямую зависит от того, ста-нет ли четвертый срок последним для Путина и удастся ли патронажному лидеру передать власть своему преемнику. Вероятно, может образоваться замкнутый круг: процесс обеспе-чения преемственности способен оживить кон-курирующие элиты в Кремле и политическую периферию, которые могут сделать ставку сразу на несколько альтернативных кандидатур. При таком сценарии власть может получить та группа, которая эффективно монополизирует нужные ресурсы и обеспечит избрание нового патрона. В свою очередь, Путин путем использования различных механизмов (к примеру, при помощи внесений изменений в Конституцию о праве бал-лотироваться на пост главы государства или же путем проведения референдума) может попы-таться обеспечить себе избрание на пятый срок, однако в таком случае станет все более вероят-ным глобальный раскол элит, вследствие кото-рого появятся возможности для государствен-ного переворота.

Главная проблема заключается в том, что Путин де-факто остается безальтернативным патроном, который вряд ли сможет продлить свою президент-скую власть еще на один срок. Исходя из этого, в ближайшие несколько лет Россию могут ожидать масштабная реорганизация власти и трансформа-ция политической системы.


38 Випуск 4. 2018

Литература:1. Шевцова Л.Ф. Смена Режима или Системы?

Полис. Политические исследования. 2004. № 1. С. 47.2. Гельман В.Я. Из огня да в полымя: российская

политика после СССР. СПб.: БХВ-Петербург, 2013. C. 58−62.

3. Зыгарь М. Вся кремлевская рать. Москва: Интеллектуальная литература, 2016. C. 58−65, 113−116, 140−141.

4. Гельман В.Я. Режим, оппозиция и вы- зовы электоральному авторитаризму в России. Неприкосновенный запас. 2012. № 4 (84). URL: http://www.nlobooks.ru/node/2578

5. Протест на Болотной площади. Как это было. URL: https://utro.ru/articles/2011/12/10/1016101.shtml

6. Волков Д.А. Протестные митинги в России конца 2011 – начала 2012 гг.: запрос на демократи-зацию политических институтов. Вестник обществен-ного мнения. 2012. № 2. С. 77−78.

7. Пять лет Болотной: как власть отреагиро-вала на протесты. URL: https://www.bbc.com/russian/features-38266529

8. Волков Д.А. Протестное движение в России глазами его лидеров и активистов. Вестник обще-ственного мнения: Данные. Анализ. Дискуссии. 2012. Т. 113. № 3-4. С. 164−166.

9. Хейл Г. Национализм и цинизм в политике: есть ли противоречие? Контрапункт. 2015. С. 7–9.

10. Friedman G. Why Putin Went into Syria. URL: https://geopoliticalfutures.com/why-putin-went-into-syria/

11. Russians including one of Britain’s most prominent oligarchs hit by new sanctions as US cracks down on “malign” behavior. URL: https:// www.telegraph.co.uk

12. Ukraine-/Russia-related Designations and Identification Update; Syria Designations; Kingpin Act Designations; Issuance of Ukraine-/Russia-related General Licenses 12 and 13; Publication of New FAQs and Updated FAQ. URL: https:// www.treasury.gov/resource-center/sanctions/OFAC-Enforcement/Pages/20180406.aspx

13. Фисун А.А. К переосмыслению постсовет-ской политики: неопатримониальная интерпретация. Политическая концептология. 2010. № 4. С. 173−180.

14. Хэйл Г. Президентский режим, революция и демократия: сравнительный анализ Грузии, Киргизии, России и Украины. Pro et Contra. 2008. Январь-фев-раль. № 1. URL: http://polit.ru/article/2008/05/26/hale/

15. Щелин П. Российский опыт политического про-теста: прошлое и настоящее. URL: ]http://hvylya.net/special-projects/ukrainian-institute-future/rossiyskiy-opyit-politicheskogo-protesta-proshloe-i-nastoyashhee.html

16. Путин: итоги выборов отражают реальный расклад сил URL: https://www.bbc.com/russian/russia/2011/12/111215_putin_line_preview

17. Медведев не согласился с лозунгами на Болотной. URL: https://lenta.ru/news/2011/12/11/mrpresident/

18. Интервью Суркова о митингах в России. URL: http://www.ntv.ru/novosti/253674/

19. Сахнин А. Болотная революция. 2014. 224 с. (Политический компромат). URL: https://romanbook.ru/ book/10428350/?page=6

REFERENCES:1. Shevtsova L. Smena regima ili sistemy? [The

regime or system changes?] Polis. Politisheskie issledo-vaniya. 2013. No. 1. P. 47 [in Russian].

2. Gelman V. (2013). Iz ognya da v polym`a: rossijskaya politika posle SSSR [The Russian pol-icy after USSR]. Spb.: BHV-Peterburg, pp. 58−62. [In Russian].

3. Zygarj M. (2016). Vsya kremlevskaya ratj [All Kremlin’s host]. Moskva: intellektualnaya literatura, pp. 58−65, 113−116, 140−144 [In Russian].

4. Gelman V. Rezhim, oppozitsia i vyzovy elec-toral`nomu avtoritarizmu v Rosyy. [The challenges to authoritarianism in Russia: regime and opposi-tion]. Neprikosnovenniy zapas. no. 2012. 4(84). URL: http://www.nlobooks.ru/node/2578 [In Russian].

5. Protest na Bolotnoy Ploshadi (2011) [The pro-test on the Bolotnaya Square]. URL: https://utro.ru/arti-cles/2011/12/10/1016101.shtml [In Russian].

6. Volkov D. Protestnye mitingi konca 2011 − nach-ala 2012 hh.: zapros na demokratizatsiyu politicheskikh institutov [The Russian protests in 2011-2012: request for democratization of political institutes]. Vestnik obsh-estvennogo mneniya. 2012. No. 2. Pp. 77−78. [In Rus-sian].

7. Pyatj let Bolotnoy: kak vlastj otreagirovala na protesty (2012) [The five years after Bolotnaya: how power did react]. URL: https://www.bbc.com/russian/fea-tures-38266529 [In Russian].

8. Volkov D (2012). Protestnoe dvyzhenye v Rossyy hlazamy eho lyderov y aktyvystov. Vestnyk obshchest-vennoho mnenyia: Dannie. Analyz. Dyskussyy [Rus-sian protest movement through the eyes of leaders and activists. Data. Analysis and Discusses]. Vol. 113. Pp. 164−166. [In Russian]

9. Kheil H (2015). Natsyonalyzm y tsynyzm v poly-tyke: est ly protyvorechye? [The nationalism and cyni-cism in Russia: contradictions] Kontrapunkt. Vol. 12(18), Pp. 7−9. [In Russian]

10. Friedman G. Why Putin Went into Syria. URL: https://geopoliticalfutures.com/why-putin-went-into-syria/

11. Russians including one of Britain’s most promi-nent oligarchs hit by new sanctions as US cracks down on ‘malign’ behavior. URL: https://www.telegraph.co.uk

12. Ukraine-Russia-related Designations and Iden-tification Update; Syria Designations; Kingpin Act Des-ignations; Issuance of Ukraine-Russia-related Gen-eral Licenses 12 and 13; Publication of New FAQs and Updated FAQ. URL: https://www.treasury.gov/ resource-center/sanct ions/OFAC-Enforcement/Pages/20180406.aspx

13. Fisun A.A. K pereosmysleniyu postsovetskoy politiki: neopatrimonialnaya interpretatsia. [Rethink-ing Post-Soviet Politics from a Neopatrimonial Per-spective]. Politicheskaya konceptologiya. 2010. vol. 4, pp. 173−180 [In Russian].

14. Kheil H (2008). Prezydentskіy rezhym, revoli-utsyia y demokratyia: sravnytelniy analyz Hruzyy, Kyrhyzyy, Rossyy y Ukrainy [The presidential regime, revolution and democracy in Georgia, Kyrzyzstan, Rus-sian and Ukraine: comparative analyze]. Pro et Contra, no. 1. URL: http://polit.ru/article/2008/05/26/hale/ [In Russian].


39

This article touches upon the dynamics of development contemporary political regime in Rus-sia and examines its transformation possibilities. The political process of the state is charac-terized by the struggle of the different clans, elites and interested groups, that penetrates in formal and non-formal patron-client networks and compete each other for the capturing of the state and set a major goal is a seized political body on an exclusive base.Recent political mode in Russia was installed and institutionalized in the early 2000s. The state course of the new president V. Putin had oriented on stabilization political regime and ends successfully. Clientele of the state leader, included power structure, won the struggle for the state capture from the oligarchic groups and didn’t allow them to realize counterrevolution policy and transition to the competitiveness neopatrimonialsm.Despite the stabilization political order, removal alternative clientele from the rent-seeking process and the transfer of power to successor, Kremlin in 2011−2012 faced to contradictions inside its political elites. Weakening the government institutions and reducing control over op-position is led to large-scale political protests against power state. Mass protests demonstrated the crisis of legitimacy valid political regime and forced head clientele to hunting new legitimating models. The power decided to appeal to the citizens’ national identity. Since 2014 Russia conducted the series of aggression actions on the world policy area, among which annexing Crimea, occupations Donbas, military intervention in Syria and in-terference in American president’s elections. These measures were effective for the Putin’s neopatrimonial system and consolidated elites and society around president and his bureau-cracy machine. Meanwhile the Russian actions led to the strong confrontation between Moscow and West. Civilized political community imposed the sanctions against Russia. Special attention con-centrates on USA economical embargo that directed on the central patron-client network and primarily stakeholders rent-orient political system.It’s possible that the fourth Putin’s cadence will be final. The dominant power group will collide with the quest a new patron leader in the international sanction conditions and circumstances awakening the alternative influences groups. Thereby, in the coming years we can see the realize of scenario the transformation political regime in the state, including possibility the color revolution or power rationalization.Key words: neopatrimonialism, political regime, transformation, stabilization, patron-client relations, political elites, oligarchic elites, color revolutions, Russia.

The perspective of neopatrimonial transformation modern Russia political regimeHanzha Andrii Mykolaiovych

Postgraduate Student at the Department of Political Scienceof V. N. Karazin Kharkiv National UniversitySvobody Sq., 4, Kharkiv, Ukraine

15. Shelin P. (2017). Rossiyskiy opit politicheskoho protesta: proshloe i nastoyashee [The Russian experi-ence of political protest: past and present]. URL: http://hvylya.net/special-projects/ukrainian-institute-future/rossiyskiy-opyit-politicheskogo-protesta-proshloe-i-nas-toyashhee.html [In Russian].

16. Putin: itogi vyborov otrazhayut reakniy rasklad syl (2011) [Putin: the results of votes reflect real power configurations]. URL: https://www.bbc.com/russian/rus-sia/2011/12/111215_putin_line_preview [In Russian].

17. Medvedev be soglasen s lozungami na Bolot-noy (2011). [Medvedev doesn’t agree with the slo-gans on the Bolotnaya Square]. URL: https://lenta.ru/news/2011/12/11/mrpresident/ [In Russian].

18. Interviu Surkova o mitingakh v Rossyy (2012) [The interview of Surkov about protests in Russia]. URL: http://www.ntv.ru/novosti/253674/ [In Russian].

19. Sakhnin A. (2014). Bolotnaya revoliutsiya [The Bolotnaya revolution]. 224 p. URL: https://romanbook.ru/ book/10428350/?page=6 [In Russian].


40 Випуск 4. 2018

вступ. У процесі політичного розвитку України перед державою та суспільством постають нові складні завдання: від подальшої демократизації і модернізації політичних інститутів до підвищення обороноздатності країни й вирішення питань вій-ськової, інформаційної та економічної безпеки. Вкрай важливим завданням, яке зберігає свою актуальність та вагомість на усіх етапах розвитку української державності є формування ефективної соціальної політики. Сучасний етап, через низку зовнішньо- та внутрішньо політичних обставин є, безумовно, найскладнішим. О. Макарова вважає: «Нині Україна перебуває у надто складних умовах (військові події на Сході, погіршення економічної ситуації, значна соціальна напруга), які суттєво ускладнюють можливості реалізації соціальної політики та формують поле невизначеності» [4].

Мета та завдання. Метою статті є дослідження дискурсивного виміру діяльності політичних пар-тій як суб’єктів формування соціальної політики. Завданням є дослідження проблеми визначення ролі політичних партій як суб’єкта формування соціальної політики у дискурсивному вимірі зумов-лена наступними факторами. По-перше, під-вищенням ваги політичних партій та їх фракцій у Верховній Раді України в умовах становлення парламентсько-президентської республіки та змішаної виборчої системи. Адже, незважаючи на повернення до президентської моделі прав-ління у 2010–2014 роках (30 вересня 2010 року Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України, Закон «Про вне-

сення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV у зв’язку «…з порушенням процедури його розгляду та прийняття…» [18]), український політичний клас зробив свій вибір у бік розвитку парламентаризму. Ще під час Революції Гідності, 21 лютого 2014 року Верховна Рада Укра-їни прийняла законопроект, яким повернула країну до парламентсько-президентської форми прав-ління [18]. Це значно підвищує роль політичних партій у суспільстві та партійного дискурсу у фор-муванні соціальної політики.

По-друге, соціальна політика залишається однією з основних тем політичного дискурсу. Це стосується як виборчих кампаній (щоправда, тут переважає риторика популізму щодо соціальної політики), так і публічного адміністрування (пен-сійна реформа, питання соціального забезпе-чення учасників АТО / Операції об’єднаних сил, внутрішньопереміщених осіб, малозабезпечених верств населення тощо). «На сучасному етапі роз-витку суспільства сутність державної соціальної політики трактується як діяльність держави щодо підтримання відносин між соціальними групами, створення умов для забезпечення добробуту та прийнятного рівня життя членів суспільства, забез-печення соціальних гарантій» [4].

По-третє, дослідження дискурсивного виміру формування соціальної політики дає змогу поба-чити роль різних суб’єктів та їх відносин у дина-мічному просторі політичного дискурсу – конфлік-тного публічного полілогу, прояснити сутність та основні напрями політичного дискурсу щодо соці-

Політичні партії як суб’єкти формування соціальної політики: дискурсивний вимірУДК 329.05.36 DOI https://doi.org/ 10.24195/2414-9616-2018-4-40-45

Денисова Анастасія Олександрівнааспірант кафедри політичної теоріїНаціонального університету «Одеська юридична академія»вул. Академічна, 2, м. Одеса, Україна

Денисова Анастасія Олександрівна

У статті досліджуються дискурсивний вимір політичних партій як суб’єктів форму-вання соціальної політики. Актуальність дослідження дискурсивного виміру дає змогу побачити роль різних суб’єктів та їх відносин у динамічному просторі політичного дискурсу – конфліктного публічного полілогу, прояснити сутність та основні на-прями політичного дискурсу щодо соціальної політики, підвищити ефективність партійної політики з цього питання. Саме у політичному дискурсі щодо соціальної політики повною мірою проявляються розбіжності між партійною боротьбою по лінії «влада – опозиція» та складними пошуками консенсусу між різними соціальними гру-пами, які претендують на розподіл суспільного блага. Метою статті є дослідження дискурсивного виміру діяльності політичних партій як суб’єктів формування соціальної політики. Визначено сутність поняття «державна соціальна політика», правові та політологічні особливості розуміння соціальної по-літики в історико-теоретичному контексті та мети політичного розвитку України. Визначено особливості дискурсу політичних партій як суб’єктів формування соціаль-ної політики. Особливу увагу приділено дослідженню соціальної політики у виборчих програмах Со-ціалістичної партії України, партії «Блок Петра Порошенка «Солідарність», політич-ної партії «Народний фронт», Радикальної партії Олега Ляшка, Політичної партії «Опозиційний блок», Політичної партії «Об’єднання «Самопоміч», «Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина».Ключові слова: соціальна політика, соціальна держава, політичний дискурс, дискур-сивний вимір, політичні партії, політичний розвиток, парламентаризм.


41Політичні партії як суб’єкти формування соціальної політики: дискурсивний вимір || C. 40-45

альної політики, підвищити ефективність партійної політики з цього питання.

Методи дослідження. Дослідженню сутності соціальної політики у економічному, політичному, правовому вимірах, її формуванню та впрова-дженню в Україні присвячено праці таких науков-ців, як В. Бакуменко, Є. Головаха, М. Долішний, М. Козюбра, Е. Лібанова, А. Помаза-Пономаренко, Т. Семигіна, П. Ситник, В. Скуратівський, В. Тро-щинський, А. Халецька, Г. Чанишева, Ю. Шемшу-ченко тощо.

Серед дисертаційних досліджень, в яких із позиції політичної науки розглядається проблема-тика соціальної політики, варто виокремити роботи А. Крупніка «Соціально-захисна спрямованість державної соціальної політики в умовах трансфор-мації українського суспільства» [3], О. Дороніна «Соціальна політика як засіб системного забез-печення демократичних реформ» [2]. Т. Семигіної «Моделі соціальної політики економічно розвину-тих країн: історія та сучасний розвиток» [16].

У монографіях В. Хаустової «Соціальна полі-тика в регіонах України» (2012 р.) [17] та О.В. Мака-рової « Соціальна політика в Україні» (2015 р.) [4] представлено, відповідно, регіональний вимір соціальної політики та принципові засади реалі-зації соціальної політики в Україні й методологічні питання розроблення та оцінювання державних соціальних програм.

Серед досліджень політичних партій в Україні варто зазначити праці А. Білоуса, О. Дергачова, А. Романюка, Ю. Шведи, М. Томенка (періодиза-ція еволюції пострадянської партійної системи, її характеристики тощо), В. Базіва, В. Бебика, В. Кулика, В. Якушика (типологія політичних партій в Україні), Н. Гедікової, Л. Дунаєвої, А. Кройтора, А. Моїсеєвої, Є. Перегуди (ідеологічний та орга-нізаційний виміри діяльності політичних партій). Партійному дискурсу (переважно дискурсу пар-тійної преси) присвячено праці В. Різуна, К. Сера-жима, Н. Костенко, О. Зернецької, В. Іванова тощо.

У дослідженні «Політична наука в Україні: 1991–2016» цілком слушно зазначається: «Пред-метом дослідження більшості українських парто-логів була участь політичних партій у процесах пострадянської трансформації. Утім, навіть кла-сики сучасної політології не надають належної уваги впливу, який політичні партії справляють на вектор розвитку і характер трансформаційних процесів у пострадянській Україні» [14, c. 264].

Загалом дискурс політичної науки характеризу-ється наявністю значної кількості праць, присвя-чених окремо політичному дискурсу, формуванню соціальної політики в Україні та партіям як одному з головних політичних інститутів. Водночас треба константувати, що дискурсивному виміру діяль-ності політичних партій як суб’єктів формування соціальної політики приділяється замало уваги.

результати. Безумовно, основним суб’єктом формування соціальної політики в Україні залиша-ються держава, її урядові інституції.

Держава несе відповідальність за результат соціальної політики. Про це свідчить конститу-ційно закріплене положення щодо України як соці-альної держави і наявність у кожному уряді від-повідного профільного міністерства. Щоправда, змінювались назви міністерств та їх функції: Мініс-терство соціального забезпечення (1991 р., міністр А.В. Єршов), Міністерство праці (1991–1996 рр., міністр М. Г. Каскевич), Міністерство соціаль-ного захисту населення (у 1991–1996 рр. міністр А.В. Єршов, у 1996−1997 рр. міністр П.П. Овча-ренко), Міністерство праці та соціальної політики (у 1997–1998 рр. міністр М.П. Білоблоцький, у 2000–2002 рр. міністр І.Я. Сахань, у 2002–2005 рр. міністр М.П. Папієв, у 2005 р. міністр В.А. Кириленко, у 2005–2006 рр. І.Я. Сахань, у 2006–2007 рр. міністр М.П. Папієв, у 2007–2010 рр. міністр Л.Л. Денісова, у 2010 р. міністр В.І. Надрага), Міністерство соці-альної політики (2010–2012 рр. міністр С.Л. Тігіпко, 2012–2014 рр. міністр Н.Ю. Королевська, 2014 р. міністр Л.Л. Денісова, 2014–2016 рр. міністр П.В. Розенко, з 2016 р. – міністр А.О. Рева) [5].

Зазначимо, що не усі урядові трансформації сприяли формуванню ефективної соціальної полі-тики. По-перше, ускладнювали розробку і впро-вадження урядової політики у цій сфері досить часті зміни міністрів (17 змін міністрів із 1991 р.). По-друге, інституційні трансформації профільного міністерства від Міністерства соціального забезпе-чення та Міністерства праці до Міністерства праці та соціальної політики та Міністерства соціальної політики супроводжувались відповідним пере-глядом функцій та повноважень. По-третє, лише двічі за усю історію профільні міністри мали статус віце-прем’єрів (у 1997−1998 рр. та 2010–2012 рр.), а з 2016 р. посаду віце-прем’єр міністра України з питань соціальної політики обіймає П. Розенко.

У процесі розвитку парламентаризму, переходу від президентської до парламентсько-президент-ської форми правління відбувається зростання ролі політичних партій та їх парламентських фракцій у формуванні соціальної політики. У сучасних умо-вах значно розширюється коло суб’єктів соціальної політики: йдеться про соціально відповідальний біз-нес, соціальне підприємництво, благодійні фонди та організації, інші інститути громадянського сус-пільства. Політичні партії також можна розглядати як суб’єкти соціальної політики, адже невід’ємною частиною партійної ідеології є відповідна соціальна політика, а у разі перемоги на виборах партії деле-гують своїх представників до уряду.

Незважаючи на нові виклики українській дер-жавності, які стали домінантами у партійному дискурсі (територіальна цілісність, безпека і обо-рона), проблеми соціальної політики також зали-


42 Випуск 4. 2018

шаються у центрі політичного дискурсу. Адже саме соціальна політика забезпечує необхідний рівень підтримки громадян, це потужний фактор легіти-мації влади та «зворотний зв’язок», завдяки якому влада отримує інформацію щодо актуального стану справ у суспільстві, яка замикає функціону-вання політичної системи. У дискурсивному вимірі важливо не тільки те, що зробили партії для під-вищення ефективності соціальної політики, а й те, що і як вони говорять.

Політичні партії в Україні є повноцінними суб’єктами політичного дискурсу, водночас вони формують окремий дискурс – партійний. Цей дискурс складається із різноманітних джерел: виборчі програми, виступи лідерів, внутрішньо-партійна документація та вербальна інформація, публічні дискусії з опонентами та прихильниками, інформація у масмедіа (у тому числі партійних), використання політичної та партійної символіки. Окремо варто зазначити дискурс парламентської фракції політичної партії. Важливою складовою частиною партійного дискурсу епохи модерну є ідеологія. У партійному дискурсі віддзеркалю-ються складні процеси: боротьба партії за владу (за голоси виборців, за контроль над правом при-ймати рішення) та її участь у публічному адмі-ніструванні (урядування, розподіл суспільного блага). Партійний дискурс належить до інституцій-ного (статусного) виду дискурсу, в якому будь-який учасник представляє не свою індивідуальну думку, а позицію певної організації.

У партійному дискурсі реконструюється та конструюється політична реальність, адже партії у сучасному політичному процесі мають усі мож-ливості для «іменування», «позначення», «марку-вання» та оцінювання політичних відносин. Пар-тійний дискурс є не статичним утворенням. Він динамічно розвивається в залежності від політич-ної ситуації, історичного контексту, типу лідерства та внутрішньопартійної організації. Можна ствер-джувати, що партійний дискурс, з одного боку, формується соціальними та політичними відноси-нами, а з іншого боку, створює їх. Він за природою є маніпулятивним, адже має метою не лише опис поточної ситуації, а спонукання громадян до дії.

Визначення дискурсу, яке наводить О. Дани-ленко, повною мірою можна екстраполювати на партійний дискурс: «Партійний дискурс включає в себе і відображає специфічний збіг таких обста-вин, за яких і задля яких він був створений: кому-нікативні інтенції автора; взаємини автора і адре-сатів; усілякі обставини, «значимі» і випадкові; ідеологія і стилістичний клімат епохи загалом, кон-кретного середовища, конкретних особистостей, яким адресовано повідомлення; жанрові та сти-льові риси повідомлення та комунікативної ситуа-ції; асоціації з попереднім досвідом, що потрапили в орбіту цієї мовної дії» [1].

У залежності від розміщення на шкалі «ліві – центристські – праві» політичні партії в Україні пропонують різні моделі соціальної полі-тики. Так, для дискурсу партій лівого спектру характерною ознакою є акцент на розширенні ролі держави, збільшення державного фінансування соцальної політики. Навпаки, праві партії висту-пають за скорочення («оптимізацію») державної допомоги, вони наголошують на лідерській ролі бізнесу та приватної ініціативи.

Для деяких пострадянських країн, у тому числі й для України, характерною ознакою є домінування у партійному дискурсі соціалістичних ідей щодо відповідальності держави як єдиного справж-нього суб’єкта соціальної політики; це відлуння політичного дискурсу радянського періоду. У дис-курсі cоціалістичної партії України найбільш оче-видним є рух від «соціалізму радянського зразка» до європейської соціал-демократії: «У листопаді 1992 р. на II з’їзді затвердили програму організа-ції, в якій наголошувалося, що вона є наступницею ленінської партії комуністів. СПУ проголосила курс на будівництво соціалізму шляхом створення сус-пільства народної демократії ˂ …˃ з 1996-го в доку-ментах СПУ та у виступах її лідера дедалі час-тіше звучать соціал-демократичні мотиви» [6]. На сучасному етапі СПУ наголошує, що пріоритетною для неї є патріотизм, «що має на увазі повне від-новлення контролю України над своєю терито-рією в межах 2013» (рішення другого етапу з’їзду СПУ від 4 лютого 2018 р.). В «Оновленій програмі СПУ», яка має назву «Міцна держава. Соціальна справедливість. Порядок і Закон» зазначається, що «головною ціллю Соціалістичної партії Укра-їни є побудова міцної, правової, соціально-відпо-відальної держави людино-центристського типу, утвердження України як лідера Східноєвропей-ського регіону з одночасною інтеграцією до Євро-пейського Союзу та входженням до НАТО ˂…˃ Як партія лівого толку ми ˂…˃ маємо перемогти бідність та безробіття, зупинити відтік трудових мігрантів та наукової еліти за кордон, скасувати антинародні реформи з пенсійного і медичного забезпечення, повернути під контроль держави стратегічний енергетичний комплекс, скасувавши вбивчі тарифи, здолати залежність економіки від олігархічних кланів, повернувши конкурентну модель розвитку та забезпечивши гідні умови для праці і життя людей» [7].

На необхідності соціал-демократичної соціаль-ної політики наголошував у 2006 р. міністр праці та соціальної політики М. Папієв: «˂…˃ для нас не настільки важливими є показники в еконо-мічній сфері та високий рівень ВВП, скільки те, наскільки ефективно ми зможемо трансформу-вати економічні досягнення в показники соціальні. Адже народ оцінює уряди не за звітами, програ-мами, обіцянками, не за кількістю енергетичних


43

угод чи зростанням індексу Доу-Джонса, а за від-чуттям стабільності, захищеності, комфорту ˂…˃ Україні потрібна соціал-демократична ідея, яка би щоденно втілювалася в життя і видозмінювала наше суспільство. Україні потрібна справжня, а не спекулятивна соціал-демократія» [8].

Події 2013−2014 рр. повністю змінили поря-док денний партійного дискурсу. Першочерговими стали питання протидії агресії, забезпечення миру та безпеки. Це знайшло відображення у перед-виборчих програмах. Після позачергових виборів до ВР України 26 жовтня 2014 р. у парламенті VIII скликання було сформовано шість фракцій. Роз-глянемо передвиборчі програми політичних пар-тій, які стали переможцями виборів та сформували власні фракції у ВР України 27 листопада 2014 р.

У передвиборчій програмі політичної партії «Опозиційний блок» на парламентських виборах 2014 р. наголос зроблено на досягненні миру та конституційних змінах. Цим проблемам присвя-чено перших два блоки. У третьому блоці про-грами, який має назву «Відродження», йдеться про соціальні питання; сам термін «соціальна полі-тика» не згадується. Пропонується: «Забезпечити індексацію зарплат і пенсій відповідно до рівня інфляції, після подолання кризи – повернутися до зростання реальних доходів населення. Зупи-нити скорочення працівників бюджетної сфери, насамперед освітян, науковців, медиків та забез-печити гідну оплату їхньої праці. Запровадити медичне страхування, забезпечити право на без-оплатне одержання медичних послуг малозабез-печеним верствам населення та пенсіонерам, під-вищити стандарти медичного обслуговування. Підвищити соціальний захист молодих родин шля-хом збільшення допомоги при народженні дитини та допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Запровадити пільгове кре-дитування молодих сімей для придбання житла. Прийняти новий Закон України «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-тех-нічну освіту, першим робочим місцем» із метою скасування практики експлуатації молодих фахів-ців шляхом застосування неоплачуваного випро-бного терміну» [11].

У передвиборчій програмі «Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина» йдеться про необхід-ність зупинити воєнну агресію Російської Феде-рації. У цьому контексті пропонувалось «надати бійцям АТО статус учасників бойових дій, достойні зарплати й пільги, зняти бюрократичні перешкоди в діяльності волонтерів» [12]. У програмі наголо-шено на розвитку середнього класу та соціальній відповідальності великого бізнесу.

Натомість серед пріоритетів Програми Ради-кальної партії Олега Ляшка першим зазнача-ється «створення суспільства рівних можливос-тей та загального добробуту» [13]. Серед інших

програмних положень – створення «потенційних партизанських загонів і підготовка цивільного населення до оборони великих міст», повер-нення ядерного статусу Україні, «десепарати-зація», боротьба із корупцією, люстрація. Варто зазначити деякі положення, які стосуються саме соціальної політики: «Людей треба захищати, поки владу не оновимо. Всеукраїнська мережа захисників прав людини боронитиме українців. Ми організуємо цільову грошову допомогу мало-забезпеченим. Переглянемо систему комуналь-них виплат. Створимо умови для легалізації українських заробітчан ˂…˃ Сім’ї, в яких двоє дітей, визнають багатодітними і вони будуть отримувати відповідну допомогу. Держава виді-лить на медицину в 10 разів більше коштів, ніж зараз. Зробимо фельдшерсько-акушерський пункт у кожному селі» [13].

У передвиборній програмі Політичної партії «Об’єднання «Самопоміч» пропонується полі-тика «Національного економічного прагматизму» («Звільнення малого та середнього бізнесу від кріпацтва фінансово-промислових груп шляхом запровадження реальної антимонопольної полі-тики, забезпечення доступної вартості фінансових ресурсів, активної ролі держави у світовій боротьбі за ресурси, інвестиції та за ринки, поєднання рин-кових та стимулюючих інструментів, дерегулю-вання, боротьби з корупцією та монополіями»). До сфери соціальної політики належить пропо-зиція забезпечити «прозоре та адресне забез-печення осіб, які захищали свободу українців та територіальну цілісність України, а також їхніх сімей» та «запровадження адресної допомоги саме тим, хто потребує, запобігання дискриміна-ції та бар’єрам, запровадження віддалених форм зайнятості, доступності та універсального дизайну для подолання ізоляції людей з обмеженими мож-ливостями, відкриття доступу до медичних уста-нов та санаторно-курортних закладів Державного управління справ, запровадження медичного стра-хування» [10].

У передвиборній програмі партії «Блок Петра Порошенко» пріоритетом також є безпекові питання та впровадження реальної конкурентної економічної моделі в Україні – економіки віль-ного ринку. Щодо соціальної політики, то на дер-жаву пропонується покласти зобов’язання «невід-кладно забезпечити належний соціальний захист найбідніших громадян» [9].

Окремий розділ присвячено соціальному захисту і гуманітарному розвитку у програмі полі-тичної партії «Народний фронт». У програмі зазна-чено: «Дорожня карта реформування виписана в Угоді про асоціацію з ЄС», а серед пріоритетів соціальної політики – «як надання необхідного медичного обслуговування, протезування своїм героям, так і за забезпечення житлом, надання


44 Випуск 4. 2018

соціальних гарантій родинам тих, хто загинув у боях за Україну. В умовах обмеження бюджет-них витрат не можна допустити скасування чи скорочення субсидій малозабезпеченим громадян на оплату комунальних послуг» [15].

У передвиборчих програмах партій поєдну-ються два виміри політичної діяльності: боротьба за голоси виборців та спроби окрелити основні напрями публічного адміністрування у разі здо-буття влади. З одного боку, у партійному дис-курсі присутні майже нездійснені виборчі обіцянки задля підвищення власного рейтингу, політичні декларації з метою здобути якнайбільше голосів. З іншого боку, наявні пропозиції щодо вирішення конкретних проблем соціальної політики із визна-ченням механізмів публічної політики, які дадуть змогу забезпечити легітимність влади.

висновки. Таким чином, становлення політич-них партій як суб’єктів формування соціальної полі-тики в Україні напряму пов’язане з еволюцією пар-ламентсько-президентської республіки, розвитком парламентаризму, політичних партій, громадян-ського суспільства, демократизацією політичної системи загалом. На сучасному етапі у виборчих програмах поліичних партій приділяється мало уваги соціальній політиці. У програмах парла-ментських партій переважає ліберальний підхід до вирішення питань соціальної політики, спрямо-ваний на зменшення ролі держави. У виборчому дискурсі 2014 р. домінуючими були теми безпеки та підвищення обороноздатності, децентралізації, боротьби із корупцією.

У програмах партій лівого спрямування приді-ляється більше уваги розширенню ролі держави, збільшенню державного фінансування соціальної політики, а праві партії виступають за скорочення державної допомоги. Таким чином, більшість пар-тій обмежується загальними фразами та політич-ними штампами не лише при формулюванні мети соціальної політики, а і при механізмах досягнення та вирішення найскладніших соціальних та полі-тичних питань.

Соціальна політика держави як системне явище має здійснюватися на основі певного визна-ченого плану дій. Отже, у дискурсі політичних пар-тій має бути представлено комплексну програму формування та реалізації соціальної політики. Одними з головних питань у дискурсі політичних партій як суб’єктів формування соціальної полі-тики мають стати реалізація принципів соціаль-ного партнерства, соціального захисту населення, розвиток громадянського суспільства. Тобто вико-нання політичними партіями функцій соціального представництва потребує постійної уваги до про-блеми забезпечення соціальних гарантій, підви-щення ефективності комунікації між різними соці-альними групами та владою щодо вироблення соціальної політики держави.

Література:1. Даниленко О.С. Понятие и особенности поли-

тического дискурса. Наукові записки Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя. Сер.: Філологічні науки. 2014. Кн. 2. С. 62−66. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nzfn_2014_2_13

2. Доронін О.Д. Соціальна політика як засіб сис-темного забезпечення демократичних реформ: авто-реф. дис. ... канд. політ. наук: 23.00.02 / Нац. ун-т «Одеська юридична академія». Одеса. 2004. 16 с.

3. Крупнік А. Соціально-захисна спрямованість державної соціальної політики в умовах трансформа-ції українського суспільства: дис. … канд. політ. наук. Одеса. 2002. 169 с.

4. Макарова О.В. Соціальна політика в Україні: Монографія / Ін-т демо-графії та соціальних дослі-джень ім. М.В. Птухи НАН України. К., 2015. 244 c.

5. Міністерство соціальної політики України. URL: https://www.msp.gov.ua/main/Pro-ministerstvo.html

6. Мостова Ю. Україна партійна. Частина V. Соціалістична партія Україна / Мостова Ю., Рах-манин С. Дзеркало тижня. 2002. № 9. URL: https://dt.ua/POLITICS/ukrayina_partiyna_chastina_v_sotsialistichna_partiya_ukrayini.html.

7. Оновлена програма Соціалістичної Партії України. Міцна держава. Соціальна справедливість. Порядок і Закон. URL: http://socpartia.com/about/

8. Папієв М. «Яка соціальна політика потрібна Україні? Соціал-демократична!» Українська правда. 2006. № 15. URL: https://www.pravda.com.ua/articles/ 2006/12/15/3188510/

9. Передвиборна програма партії «Блок Петра Порошенко «Солідарність»». URL: http://www.cvk.gov.ua/ pls/vnd2014/WP502?pt001f01=910&pf7171=202

10. Передвиборна програма Політичної партії «Об’єднання «САМОПОМІЧ». URL: http://www.cvk.gov.ua/ pls/vnd2014/WP502?pt001f01=910&pf7171=185

11. Передвиборна програма Політичної партії «Опозиційний блок». URL: http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2014/WP502?pf7171=199&pt001f01=910

12. Передвиборча програма «Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина». URL: http://www.cvk.gov.ua/ pls/vnd2014/WP502?pt001f01=910&pf7171=149

13. Позачергові вибори в Верховну раду 2014. Програма Радикальної партії Олега Ляшка. URL: http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2014/WP502?pt001f01= 910&pf7171=144

14. Політична наука в Україні. 1991–2016: у 2 т. Т. 2. Теоретико-методологічні засади і концептуальні підсумки вітчизняних досліджень / НАН України, Ін-т політ. і етнонац. досліджень ім. І.Ф. Кураса. К.: Парлам. Вид-во, 2016. 704 с.

15. Програма політичної партії «Народний фронт». URL: http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2014/WP502?pf7171=182&PT001F01=910

16. Семигіна Т.В. Моделі соціальної політики еко-номічно розвинутих країн: історія та сучасний розви-ток: автореф. дис. … канд. політ. наук: 23.00.01 / Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова. К., 2007. 20 с.

17. Хаустова В.Є. Соціальна політика в регіонах України: монографія / В.Є. Хаустова, О.І. Омель-ченко. Х.: ВД «ІНЖЕК» - 2012. 428 с.

18. Лоенко Е. Возвращение к Конституции 2004 года: сравнительный анализ. ЮРЛИГА. 2014. URL: http://jurliga.ligazakon.ua/news/2014/2/22/105982.htm


45

The article examines the discursive dimension of political parties as subjects of the formation of social policy. The urgency of the study of discursive dimension allows to see the role of various subjects and their relations in the dynamic space of political discourse − a conflict public polylogue, to clarify the essence and main directions of political discourse on social policy, and to increase the effectiveness of party policy on this issue. It is in the political discourse on social policy that the differences between the party-led struggle on the “power-opposition” line and the difficult search for consensus between different social groups claiming to divide the public good are fully manifested.The purpose of the article is to study the discursive dimension of the activities of political par-ties as subjects of the formation of social policy. The essence of the concept “state social poli-cy”, legal and political features of the understanding of social policy in the historical-theoretical context and the purpose of political development of Ukraine are determined. The features of the discourse of political parties as subjects of formation of social policy are noted.Particular attention is paid to the study of social policy in the electoral programs of the Social-ist Party of Ukraine, the party “Petro Poroshenko Bloc” “Solidarity” party, the Popular Front Party, the Radical Party Oleg Lyashko, the Political Party “Opposition Bloc”, the Political Party “Association “Self-help”, “All-Ukrainian Association” Batkivshchyna”.Key words: social policy, social state, political discourse, discursive dimension, political par-ties, political development, parliamentarism.

Political parties as subjects of the formation of social policy: discursive dimensionDenisova Anastasia Oleksandrivna

Postgraduate Student at the Department of Political Theoryof National University «Odessa Law Academy»Academichna Str., 2, Odesa, Ukraine

REFERENCES:1. Danilenko O.S. Ponyatiye i osobennosti politich-

eskogo diskursa [The notion and features of political dis-course]. Naukovi zapusku [Nezhin State University named after. Nikolai Gogol]. Ser.: Filolohichni nauky. 2014. Book. 2. Pp. 62−66. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nzfn_2014_2_13

2. Doronin O.D. Sotsialna polityka yak zasib sys-temnoho zabezpechennya demokratychnykh reform: avtoref. dys. ... kand. polit. nauk: 23.00.02 [Social pol-icy as a means of systematic maintenance of demo-cratic reforms: author’s abstract. dis ... Candidate flight. Sciences: 23.00.02] National University “Odessa Law Academy”. Odessa, 2004. 16 p.

3. Krupnik A. Sotsialno-zakhysna spryamovanist derzhavnoyi sotsialnoyi polityky v umovakh transformat-siyi ukrayinskoho suspilʹstva : dys. … kand. polit. nauk. [Social-protective orientation of the state social policy in the conditions of transformation of Ukrainian society: dis. ... Candidate flight. sciences] / Odessa. 2002. 169 pp.

4. Makarova O.V. Sotsialna polityka v Ukrayini: Monohrafiya [Social policy in Ukraine: Monograph] / Institute of Demography and Social Studies them. M.V. Studs of the National Academy of Sciences of Ukraine. B., 2015. 244 p.

5. Ministerstvo sotsialnoyi polityky Ukray-iny[Ministry of Social Policy of Ukraine]. URL: https:// www.msp.gov.ua/main/Pro-ministerstvo.html

6. Mostova Yu. Ukrayina partiyna. Chastyna V. Sotsi-alistychna partiya Ukrayina [Ukraine party. Part V. Socialist Party Ukraine] / Mostova Yu., Rakhmanyn S. Dzerkalo Tyzh-nya. 2002. № 9. URL: https://dt.ua/POLITICS/ukrayina_par-tiyna_chastina_v_sotsialistichna_partiya_ukrayini.html.

7. Onovlena prohrama Sotsialistychnoyi Partiyi Ukrayiny. Mitsna derzhava. Sotsialna spravedlyvist. Poryadok i Zakon [An updated program of the Socialist Party of Ukraine. A strong state. Social justice. Order and Law]. URL: http://socpartia.com/about/

8. Papiyev M. Yaka sotsialna polityka potribna Ukrayini? Sotsial-demokratchna! [What social policy is needed for Ukraine? Social-Democratic!]. Ukrayinska pravda. 2006. № 15. URL: https://www.pravda.com.ua/articles/2006/12/15/3188510/

9. Peredvyborna prohrama partiyi “Blok Petra Poro-shenko “Solidarnist” [Election program of the party “Block of Petro Poroshenko “Solidarity”]. URL: http://www.cvk.gov.ua/ pls/vnd2014/WP502?pt001f01=910&pf7171=202

10. Peredvyborna prohrama Politychnoyi partiyi “Obyednannya “SAMOPOMICH” [Election program of the political party “Association “SAMOPOMIC””]. URL: http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2014/WP502?pt001f01= 910&pf7171=185

11. Peredvyborna prohrama Politychnoyi partiyi “Opozytsiynyy blok” [Election Program of the Political Party “Opposition Bloc”]. URL: http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2014/WP502?pf7171=199&pt001f01=910

12. Peredvyborcha prohrama «Vseukrayinskoho obyednannya “Batkivshchyna” [Pre-election program of the All-Ukrainian Association “Fatherland”]. URL: http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2014/WP502?pt001f01= 910&pf7171=149

13. Lyashko Oleg Pozacherhovi vybory v Verkhovnu radu 2014. Prohrama Radykalnoyi partiyi [Extraordinary Elections to Verkhovna Rada 2014. The Radical Party Program]. URL: http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2014/WP502?pt001f01=910&pf7171=144

14. Politychna nauka v Ukrayini. 1991−2016: u 2 t. T. 2. Teoretyko-metodolohichni zasady i kontseptualni pidsumky vitchyznyanykh doslidzhen [Political science in Ukraine. 1991−2016: 2 t. T. 2. Theoretical and meth-odological principles and conceptual results of national studies] / National Academy of Sciences of Ukraine, Institute of Political Science and ethnonats research them I.F. Kurasa.: Parlam. Vyd-vo, 2016. 704 p.

15. Prohrama politychnoyi partiyi “Narodnyy front” [Program of the political party “People’s Front”]. URL: http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2014/WP502?p-f7171=182&PT001F01=910

16. Semyhina T.V. Modeli sotsialnoyi polityky eko-nomichno rozvynutykh krayin: istoriya ta suchasnyy roz-vytok: avtoref. dys. … kand. polit. nauk: 23.00.01 [Mod-els of social policy of economically developed countries: history and modern development: author’s abstract. dis ... Candidate flight. Sciences: 23.00.01] / Nats. ped. un-t im. M. P. Drahomanova. K., 2007. 20 p.

17. Khaustova V.YE. Sotsialna polityka v rehio-nakh Ukrayiny: monohrafiya [Social Policy in the Regions of Ukraine: Monograph] / V.YE. Khaustova, O.I. Omel`chenko. KH. : VD «INZHEK», 2012. 428 p.

18. Loyenko Ye. Vozvrashcheniye k Konstitutsii 2004 goda: sravnitelnyy analiz [Return to the Constitution of 2004: a comparative analysis] [Yelektronniy resurs]. YURLIGA. 2014. URL: http://jurliga.ligazakon.ua/news/2014/2/22/105982.htm


46 Випуск 4. 2018

вступ. Образ держави як знакова модель, яка опосередковано впливає на уявлення про неї з боку сусідів і моделює поведінку реального і потенційного населення, формується не тільки історично, але і завдяки цілеспрямованим меморі-альним практикам, які у другій половині ХХ ст. отри-мали статус «політики» і «політичної стратегії».

Сенс подій зумовлений кількістю контекстів, в межах яких відбувається оперування змістами. У цьому розумінні інтерпретація, аналіз, реконструк-ція, акцентування, та інші комеморативні практики можуть надати події альтернативного змісту.

Меморіальні практики модерних національних держав орієнтовані на формування таких образів націй, які б дозволили ефективно мобілізувати навколо провладної еліти народ, забезпечувати лояльність населення. За допомогою адміністра-

тивних та фінансових практик такі держави моде-люють вектор інтерпретації історичних подій, який дозволяє зберігати ідеологічний та політичний контроль. Епоха постмодерну з її кризовою при-родою наповнена дискурсом щодо «історичної правди», процес пошуку якої став перманентним процесом прояву боротьби за ресурси та політич-ний вплив.

Мета роботи полягає у визначенні функціональ-ної спрямованості меморіальної політики на різних етапах її розвитку. Досліджується трансформація механізмів обґрунтування національного сувере-нітету в технологію геополітичного конструювання на прикладі меморіальних практик сусідів України.

Методологія дослідження ґрунтується на комплексному, системному аналізі меморіаль-ної політики як суспільного явища, політичної прак-

Меморіальна політика сусідів україни: від стратегії національного суверенітету до «великих держав»УДК 323.13DOI https://doi.org/ 10.24195/2414-9616-2018-4-46-50

Коч Світлана Вадимівнакандидат політичних наук, доцент кафедри історії та світової політикиОдеського національного університету імені І.І. МечниковаФранцузький бульвар 24/26, Одеса, Україна

Коч Світлана Вадимівна

Стаття присвячена актуальним питанням сучасного стану державної політики пам’яті в країнах, які мають спільне пограниччя з Україною. Мета роботи показати процес формування історичної політики як механізму обґрунтування національного суверенітету і її трансформацію в технологію геополітичного конструювання в практиках сусідів України.Історична політика розглянута в трьох видах: як практика формування образу со-лідарного, лояльного суспільства; як інструмент політичного тиску на службі у дер-жави; як механізм меморіальної індустрії глобального світового порядку, який привів до формування меморіального законодавства.У роботі розглянуті причини та форми інституалізації історичної політики в ХХІ ст. Східної Європи і на пострадянському просторі. Акцентовано увагу на статусах, які отримали організації, які відповідальні за формування меморіальної політики: науко-во-дослідний центр з правом люстрації і прокурорською функцією (Польща); держав-ний орган (Словаччина); урядова структура (Румунія); центральний орган виконав-чої влади (Україна 2006 р.) і науково-дослідна бюджетна установа при Уряді (Україна 2010 р.); дослідницький центр (Чехія); незалежна науково-дослідна організація (Угор-щина); урядова комісія (країни Балтії, Румунія, Молдова, Росія). Практика контролю за історією і пам’яттю демонструє процес формування меморіальної політичної індустрії як технології політичної дії.Специфіка предмета дослідження зумовила комплексний, системний підхід до аналізу «меморіальної політики» як до явища шляхом дослідження політичної практики і по-літичних технологій.В результаті були зроблені висновки, що історична політика в державі може бути представлена як технологія «м’якої сили» і засіб гомогенізації соціокультурного про-стору або метод реструктуризації простору. Характерним елементом сучасної ме-моріальної політики прикордонних сусідів України постає практика транскордонного тлумачення поняття «нація», яке виключає обмежуючі рамки етатизму. Така прак-тика дозволяє використовувати історичний наратив з метою залучення до складу нації етнічно-спорідненого населення діаспор та населення прикордонних територій.Меморіальні практики та інформаційні інтервенції в прикордонних регіонах, які реалі-зує Україна та її сусіди, є складовими частинами національних стратегій, які форму-ються в процесах пошуку історичних аргументів для політичних рішень.Ключові слова: меморіальна політика, історична політика, меморіальна індустрія, меморіальне законодавство, прикордонний простір.

«Наша країна! В її відносинах з іншими націями нехай завжди вона буде права. Але права чи неправа, це наша країна…»Стивен Декатюр


47Меморіальна політика сусідів України: від стратегії національного суверенітету... || C. 46-50

тики і політичної технології. Методи структурного та функціонального аналізу спрямовані на вияв-лення місця та завдань меморіальних практик, які реалізують держави в системі політичного управ-ління та ідеологічного обґрунтування політичних рішень.

результати. Історична політика розглянута у трьох видах: як практика формування образу солідарного, лояльного суспільства; як інструмент політичного тиску на службі у держави; як меха-нізм меморіальної індустрії глобального світового порядку, який призвів до формування меморіаль-ного законодавства.

Зростання інформаційних потоків у другій поло-вині ХХ ст. стало в рази перевищувати динаміку розвитку знання. Виникають альтернативні версії історії (копії без оригіналу), які відбивають транс-формацію соціально-політичного простору в межах доповненої реальності епохи пост-правди.

По-перше, відбулися просторові зміни в інте-граційних системах, з’явились впливові трансна-ціональні та наднаціональні суб’єкти політичних процесів як альтернатива традиційним модерним державам. По-друге, нові мережеві етнокультурні, соціально-політичні простори створюють якісно «іншу» інформаційну та комунікаційну систему. По-третє, історичні наративи набувають утилі-тарної функції у внутрішній політиці, правових і законодавчих практиках, ідеологічних і військо-вих конфліктах. Редукція та втрата сенсу під час політичного дискурсу, семіотична плутанина та конструювання «нового змісту» – це риси «зручної правди», яка продиктована виключно політичними інтересами, особливо в електоральних процесах, які відкривають шлях до влади [2, с. 44].

Починаючи з 80-х років поширюється поняття «історична політика», «меморіальна політика» як інструменти затвердження позитивного харак-теру патріотизму і як аргумент для інтерпретації історії, яку обрали за політичними мотивами. Міха-ель Штюрмер, радник Хельмута Коля та ідеолог «позитивного образу» німецької нації, вважав, що спільна компанія уряду, засобів масової інформації та істориків здатна змінити оцінку історичних подій і створити умови для легітимації діючої влади. Полеміка щодо допустимості методів такої політики зумовила народження «політичної історії».

Сучасна «проекція сьогодення в минуле», за словами П. Бергера та Т. Лукмана, дозволяє знаходити підставу для легітимності в «пережи-тому», вирішувати актуальні політичні і геополі-тичні завдання [1, с. 220].

Технології формування «нового погляду» на історію можна вважати методом «м’якої сили» з боку держав під час геополітичної конкурен-ції, або засобом внутріполітичного тиску з метою гомогенізації соціокультурного простору. Згідно з Дж. Наєм за допомогою «м’якої сили» країна може

досягти бажаних результатів, тому що захоплю-ючись її результатами, інші будуть її наслідувати [11, с. 5]. Подібна технологія стала рисою «ери пост-правди», яку в 2004 р. вперше описав Ральф Кейс у роботі «Ера пост-правди: ганебність та обман у сучасному житті». З того часу розуміння пост-правди еволюціонувало від поняття «альтер-нативної», «віртуальної» правди до сприйняття її як чинника симулятивної деконструкції соціально-політичного та культурного порядку в інформацій-ному суспільстві.

Активною історична політика стає під час вико-ристання фактів історії для аргументації сучасних політичних подій. Меморіальні політики сучасних держав пройшли три етапи: 1) осмислення травму-ючих подій минулого, як колективну травму; 2) кон-солідацію макрополітичної спільноти; 3) обґрун-тування геополітичної ролі меморіальної стратегії через залучення в сферу соціально-політичних відносин нових регіонів та суспільств.

В країнах Східної Європи історична політика на початку ХХІ ст. набула специфічних інституцій-них форм у вигляді інститутів національної пам’яті та установ, схожих з ними за функціями та принци-пами організації.

У грудні 1998 р. було створено Інститут наці-ональної пам’яті в Польщі. Він почав працювати 1 липня 2000 р. як науково-дослідний центр, який був наділений правом люстрації та прокурорськими функціями [6]. Участь цієї установи в політичних процесах зумовила проголошення в 2004 р. початку активної історичної політики (polityka historyczna). Згідно з Законом про пам’ять нації [17], який при-йняв словацький парламент в 2002 р., було ство-рено Інститут пам’яті нації як державний орган у Словаччині [15]. Як урядова структура в Румунії в 2005 р. був створений Інститут із розслідування комуністичних злочинів і пам’яті румунської емі-грації [5]. Як центральний орган виконавчої влади в 2006 р. був створений Інститут національної пам’яті в Україні, але з 2010 р. він набув статусу «науково-дослідної бюджетної установи при Кабі-неті Міністрів України» [14]. Як дослідницький центр в 2007 р. у Празі почав працювати Інститут дослідження тоталітарних режимів [16]. У цій країні слідчі компетенції були закріплені за Управлінням документації та розслідування злочинів комунізму, яке було створено в 1995 році. В статусі незалеж-ної науково-дослідної організації в 2013 р. почав працювати Комітет національної пам’яті в Угор-щині [10].

Формою інституалізації державної меморіаль-ної політики стало створення урядових комісій, які мали прикладний характер і займались пошу-ком історичних аргументів для політичних рішень. У країнах Балтії такі комісії працювали протягом декількох років і припинили роботу внаслідок при-пинення фінансування [9, с. 7–32]. Сусіди України


48 Випуск 4. 2018

теж створювали подібні інституції. Так, у Румунії у 2006 р. з квітня до грудня працювала Президент-ська комісія для дослідження комуністичної дикта-тури (відома як комісія В. Тисменяну) [4]. У Мол-дові напередодні виборів у 2010 р. протягом п’яти місяців працювала Комісія дослідження та оцінки комуністичного і тоталітарного режиму (Комісія М. Гімпу). У Росії протягом трьох років, з 2009 до 2012 р., діяла Комісія при президенті Російської Федерації з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії [13].

Для країн «Нової Східної Європи» націоналі-зація історії виступила чинником створення наці-ональної держави. Таким чином прагнули від-окремити «власну» версію минулого від того, що раніше описувалося як «спільне». Акцент робиться на розриві з імперською, радянською історією та з історією блоку радянських країн. Важливим еле-ментом стає уявне повернення до «коріння», етні-зація та регіоналізація політичного процесу. На думку Георгія Касьянова «націоналізацію» історії потрібно сприймати як акт політичної суверенізації [7, с. 42–47]. Нові змісти в історичній пам’яті ство-рюють ресурс для реалізації актуальних стратегій національного розвитку.

У більшості держав досліджуваного простору в офіційній історіографії та політиці пам’яті затвер-дився канон репрезентації минулого, заснований на етнонаціональному наративі, який має афір-мативну дію щодо національної стратегії. Харак-терним елементом такої меморіальної політики є практика широкого, транскордонного тлума-чення поняття «нація», яке виключає обмежуючі рамки етатизму. Це дозволяє використовувати історичний наратив з метою залучення до складу нації етнічно-спорідненого населення діаспор та населення прикордонних територій, яке вважа-ється втраченим за попередній період історії або розглядається в якості ресурсу розвитку.

Конфлікт пам’яті та історії пройшов скрізь усі сфери соціальної системи і гостро проявився як культурний конфлікт повсякденності. Особливо гострим він став у транскордонних просторах, які є місцем зіткнення альтернативних варіантів істо-ричного наративу і пам’яті.

Війни пам’яті, конфлікти культур стали реаль-ністю в прикордонних просторах України, які є об’єктом застосування меморіальних політик з боку Польщі, Румунії, Росії, Словаччини, Угор-щини, Чехії, Туреччини.

«Східні креси» в Польщі представлені як землі вибудовування польської національної свідомості. Буковина і Бессарабія в Румунії представлені як «втрачені» і «окуповані» землі, населення яких потребує турботи і захисту. Історична і політична традиція Угорщини розглядає ряд втрачених етніч-них територій (Закарпаття, Трансільванію, Сікей-ський край) як такі, що забезпечують потенційну

могутність країни, її шанс на соціально-економічне зростання. Подібна стратегія у вигляді «інтегра-ції тюркських народів» реалізується Туреччиною, яка за допомогою популяризації проектів «Хан-ської України», «Чорного моря, як внутрішнього моря Туреччини», «Тюркської дуги» поступово реалізує культурну, меморіальну інтервенцію в просторі, який розуміється як регіон сталого гео-політичного транскордоння.

Меморіальна індустрія цих країн, привела до появи законів, які не тільки створюють історичну цензуру, але і трансформують пам’ять на рівні окремих регіонів і країн. Меморіальні закони закрі-плюють версії подій і інтерпретацій, які спрямовані на отримання певного політичного результату [8]. Прийняття меморіальних законів відбиває і суть геополітичного протистояння між сусідами. Най-більш гостро «конфлікт меморіальних законів» торкнувся України, Польщі, Росії та Ізраїлю. У цих випадках законодавчо були закріплені взаємови-ключні інтерпретації історичних подій.

Меморіальні закони перестають бути вик- лючно декларативними, такими, що виражають офіційну оцінку держави щодо історичних подій. На цей час більше ніж два десятка країн Європи прийняли закони, які криміналізують певні висловлювання про минуле. Серед таких країн сусіди України – Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Росія.

Геополітичні уявлення щодо «можливості» над- національної суб’єктності навколо центру або постімперський геополітичний реваншизм у вигляді «м’якої сили» історичного наративу сьогодні стали обґрунтуванням активних полі-тик щодо «співвітчизників», етнічних «своїх», що запровадили на початку 2000-х всі країни, які мають спільне прикордоння з Україною. І якщо Росія, Румунія і Росія з початку впровадження таких програм були орієнтовані на все населення, розуміючи під «співвітчизниками» колишніх гро-мадян своїх країн, то для Польщі, Угорщини, Сло-ваччини, Чехії виключним об’єктом застосування меморіальних і етнічних політик були етнічні групи. В останній час і в цих країнах політика поступово приймає риси регіональної або внаслідок надання нових інтерпретацій поняттям, які синонімічні поняттю «співвітчизник», або шляхом прийняття нових національних доктрин.

Уявні кордони у нашій свідомості формують ідентифікаційні орієнтири сьогодення і майбут-нього. Так, друкування та розповсюдження полі-тичних мап, на яких спірні території визначаються як історично «свої» стало традиційною «помилко-вою недбалістю» в інформаційній та меморіальній війні. Наприклад, румунські шкільні географічні атласи зображують території Бессарабії і Буковини як власні, а у 2015 році на рекламній мапі під час акції «Пробіг Незалежності» у Польщі була вико-


49

ристана мапа з коронами до початку Другої світо-вої війни, де Львів та Вільнюс зображені як поль-ські землі. Такі приклади демонструють напрями можливої майбутньої регіональної реструктуриза-ції, якій передує меморіальний акціонізм.

Меморіальна політика держав у прикордонних регіонах України на сучасному етапі ефективно використовує сферу освіти. Українські студенти, обмежені у перспективах у власній країні, корис-туються можливостями, які готові надати сусідні держави. З одного боку, вони компенсують від’ємні демографічні показники у державах-сусідах за раху-нок студентів, які приїжджають для навчання і зали-шаються працювати на благо «нових» або етніч-них Батьківщин. З іншого боку, внаслідок освітньої інтервенції етнічні діаспори перетворюються у про-відників інтересів своїх метрополій.

Оцінюючи динаміку зростання кількості укра-їнських студентів за кордоном, різні джерела вка-зують від 130% до 176%, порівнюючи із ситуацією у 2009 – 2010 роках [12]. Причому 2/3 цього при-росту склали українці, які навчаються у польських університетах. Частка українців серед іноземних студентів Польщі складає більше 50%, у Чехії – більше 5%, а в Угорщині – більше 4% за даними аналітичного центру CEDOS [3]. Третина таких сту-дентів отримують різні стипендії та є учасниками пільгових програм, які орієнтовані на мешканців певних регіонів або груп.

висновки. Еволюція офіційного історич-ного наративу описує процес розвитку суспіль-ства і пояснює, як минуле визначає сьогодення. Меморіальна політика більшості держав про-йшла формування від концептуалізації наративу про національну суверенну державу до форму-вання меморіальної політики держави, яка вико-нує певну місію «великої» держави, «захисника» співвітчизників або віри, «гаранта» прав і свобод етнічних «своїх».

Практики «монополізації» суспільної думки за посередництвом історичних наративів, ство-рених силами державних інституцій і меморіаль-ним законодавством, є не тільки формою руйнації ліберальної демократії, яка виявилася несумісною із націоналізацією, але і механізмом ідеологічного обґрунтування геополітичних практик «розши-рення».

Література:1. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструиро-

вание реальности. Трактат по социологии знания. М.: «Медиум», 1995. 323 с.

2. Чугров С.В. Post-truth: трансформация поли-тической реальности или саморазрушение либе-ральной демократии? Полис. Политические исследо-вания. 2017. № 2. С. 42–59.

3. Слободян О., Стадний Є. Українські сту-денти за кордоном. Звіт аналітичного центру CEDOS від 13 грудня 2016 року. URL: https://cedos.org.ua/

uk/articles/ukrainski-studenty-za-kordonom-skilky-ta-chomu.

4. The Presidential Commission for Analysis of Communist Dictatorship in Romania. Final report. Coord. Vladimir Tismaneanu. URL: https://archive.org/details/ComisiaPrezidentialaPentruAnalizaDictaturiiComunisteDinRomania-Raport.

5. Institute of Communist Crimes Investigation and Memory of Romanian Exile. Official website. URL: https://www.iiccr.ro.

6. National Memory Institute. Official website. URL: http://ipn.gov.pl.

7. Касьянов Г. Past continuous: історична полі-тика 1980-х ‒ 2000-х. Україна та сусіди. K.: Laurus, Антропос-Логос-Фільм, 2018. 420 с.

8. Liberté pour l’histoire. URL: http://www.lph-asso.fr/ index5bc0.html?option=com_content&view=category&layout=blog&id=18&Itemid=32&lang=fr.

9. Историческая политика в Восточной Европе начала XXI века. Историческая политика в XXI веке [Текст]: [сборник статей] / науч. ред. А. Миллер, М. Липман. Москва: Новое литературное обозрение, 2012. С. 7–32. URL: www.viv.ua/files/session/miller_intro_264.doc.

10. Nemzeti Emlékezet Bizottságának. National Memorial Committee. URL: https://www.neb.hu/hu.

11. Nye J. Soft power: The Means to Success in World Politics. Jr. NY: Public Affairs, 2004.

12. Стадний Є. Українські студенти за кордоном: факти та стереотипи. Аналітичний центр CEDOS. 19 грудня. URL: https://cedos.org.ua/uk/articles/ukrainski-studenty-za-kordonom-fakty-ta-stereotypy.

13. Указ Президента РФ от 15 мая 2009 № 549 «О Комиссии при Президенте Российской феде-рации по противодействию попыткам фальси-фикации истории в ущерб интересам России». GARANT.RU. URL:http://www.garant.ru/hotlaw/federal/196402/#ixzz5LKltRtk.

14. Український інститут національної пам’яті (УІНП). Офіційний сайт. URL: http://memory.gov.ua.

15. Ústav pamäti národa (ÚPN). Офіційний сайт. URL: http://www.upn.gov.sk.

16. Ústav pro studium totalitních režimů. Офіційний сайт. URL: http://www.upn.gov.sk.

17. Zákon o pamäti národa 553. 28 листопада 2002 рік. Офіційний сайт. URL: https://www.upn.gov.sk/data/zakony/553-2002.pdf.

REFERENCES:1. Berher, P., Lukman, T. (1995). Sotsyalnoe

konstruyrovanye realnosty. Traktat po sotsyolohyy znanyia. [Social Construction of Reality. Treatise on Sociology of Knowledge] Moscow: Medyum [in Russian].

2. Chuhrov, S.V. (2017). Рost-truth: transformatsyia polytycheskoi realnosty yly samorazrushenye lyberalnoi demokratyy? [Post-Truth: Transformation of Political Reality or Self-Destruction of Liberal Democracy?]. Policy. Political studies, No. 2, pp. 42–59 [in Russian].

3. Clobodian, O., Stadnii, Ye. (2016). Ukrainski studenty za kordonom. Zvit analitychnoho tsentru CEDOS, 13 Hrudnia, [Ukrainian Students Abroad. Analytical Center Report, 13 December, 2016.] Analytical Centre CEDOS. URL: https://cedos.org.ua/uk/articles/ukrainski-studenty-za-kordonom-skilky-ta-chomu [in Ukraine].


50 Випуск 4. 2018

4. Comisia Prezidentiala pentru Analiza Dictaturii Comuniste din Romania. Raport Final. Coord. Vladimir Tismaneanu. [The Presidential Commission for Analy-sis of Communist Dictatorship in Romania. Final report. Coord. Vladimir Tismaneanu]. URL: https://archive.org/details/ComisiaPrezidentialaPentruAnalizaDictaturiiCo-munisteDinRomania-Raport [in Romanian].

5. Institutul de Investigare a Crimelor Comunismului și Memoria Exilului Românesc. [Institute of Communist Crimes Investigation and Memory of Romanian Exile. Official website]. URL: https://www.iiccr.ro. [in Romanian].

6. Instytut pamięci narodowe. Ofytsiinyi sait. [National Memory Institute. Official website]. URL: http://ipn.gov.pl [in Polish].

7. Kasianov, G. (2018). Past continuous: istorychna polityka 1980-kh ‒ 2000-kh. Ukraina ta susidy. [Past Continuous: Historical Policy of 1980s–2000s. Ukraine and its Neighbours]. Kyiv: Laurus, Antropos-Lohos-Film. [in Ukraine].

8. Liberté pour l’histoire. [Freedom of History. Official website of the Movement]. URL: http://www.lph-asso.fr/ index5bc0.html?option=com_content&view=catego-ry&layout=blog&id=18&Itemid=32&lang=fr [in French].

9. Myller A. (Ed.) (2012). Ystorycheskaia polytyka v Vostochnoi Evrope nachala XXI v. Ystorycheskaia polytyka v XXI veke. [Historical policy in East Europe at the Beginning of XXI century]. Historical policy in XXI century, pp.7-32. URL: www.viv.ua/files/session/miller_intro_264.doc [in Russian].

10. Nemzeti Emlékezet Bizottságának. [National Memo-rial Committee. URL: https://www.neb.hu/hu [in Hungarian].

11. Nye, J. (2004). Soft power: The Means to Suc-cess in World Politics. Jr. NY: Public Affairs [in English].

12. Stadnyi, E. (2017). Ukrainski studenty za kor-donom: fakty ta stereotypy. [Ukrainian Students Abroad: Facts and Stereotypes]. Analytical Centre CEDOS. 19 December. URL: https://cedos.org.ua/uk/articles/ukrainski-studenty-za-kordonom-fakty-ta-stereotypy [in Ukraine].

13. Ukaz Prezydenta RF ot 15 maia 2009 № 549 «O Komyssyy pry Prezydente Rossyiskoi Federatsyy po protyvodeistvyiu popytkam falsyfykatsyy ystoryy v ushcherb ynteresam Rossyy» [Presidential Decree of May 15, 2009 No.549 “On Commission under the President of the Russian Federation to Counter Attempts to Falsify History to Detriment of Interests of Russia”] GARANT.RU. URL:http://www.garant.ru/ hotlaw/federal/196402/#ixzz5LKltRtkK [in Russian].

14. Ukrainskyi instytut natsionalnoi pamiati (UINP) Ofitsiinyi sait. [Ukrainian National Memory Institute (UINP). Official website]. URL: http://memory.gov.ua [in Ukraine].

15. Ústav pamäti národa (ÚPN) Ofytsiinyi sait. [The Institute of Nation Memory (ÚPN). Official website]. URL: http://www.upn.gov.sk [in Slovak].

16. Ústav pro studium totalitních režimů. Ofitsiinyi sait. [Institute of Totalitarian Regimes Studies. Official website]. URL:http://www.ustrcr.cz [in Czech].

17. Zákon o pamäti národa 553. 28 lystopada 2002. [Law on Memory of Nation 553. Official website] URL: https://www.upn.gov.sk/data/zakony/553-2002.pdf [in Slovak].

The article is devoted to the relevant issues of modern conditions of state memorial policy in the countries that have common borderland with Ukraine. The aim of the work is to dem-onstrate the process of historical policy formation as a mechanism of justification of national sovereignty and its transformation into technology of geopolitical construction applied in prac-tices of Ukraine’s neighbours.Historical policy has been considered in tree forms: as practice of formation of image of soli-dary, loyal society; as an instrument of political power used by the state; as a mechanism of commemoration industry of global world order that result in formation of legislation on memory.The article considers reasons and forms of institutionalization of historical policy of the East Europe and in the Post-Soviet countries in XXI century. The attention is focused on statuses ob-tained by organizations that are responsible for formation of memorial policy: scientific-research centre with right on lustration and procurators’ functions (Poland); State body (Slovak Republic); government structure (Romania); central body of executive power (Ukraine 2006) and scientif-ic-research budgetary institution affiliated to the Government (Ukraine 2010); research centre (Czech Republic), independent scientific research organization (Hungary); Government com-mission (Baltic states, Romania, Moldova, Russia). Practice of control over history and memory demonstrates the process of formation of political industry as a technology of political action. Methodological basis of research. The feature of the subject of research stipulated the com-prehensive, systematic approach to the analysis of “memorial policy” as to the phenomenon as well as to the political practice and political technology.In result the conclusions have been formed that historical policy in state may be represented as a technology of “soft power” or as a mean of homogenization of socio-cultural space or as a method of restructuration of the space. The distinctive element of the memorial policy of the neighbour states is practice of transborder way of defining the term “nation” that excludes the frames of etatism limitation. Such practice allows to use the historical narrative in order to involve ethnically-related population of diasporas and population of borderland territories to the composition of nation.Memorial practice and informational interventions in borderland regions that are realized by Ukraine and its neighbours are part of the national strategies that have been forming within the search processes of historical arguments for political decisions.Key words: memorial policy, historical policy, commemorative industry, legislation on mem-ory, borderland space.

Memorial policy of Ukraine’s neighbours: from strategy of national sovereignty to “Great states”Kосh Svitlana Vadymivna

PhD in Political Science, Associate Professor at the Department of History and World PoliticsOdessa National I. I. Mechnikov UniversityFrantsuzkyi boulevard 24/26, Odesa, Ukraine


51

Постановка проблеми. Актуальнiсть теми статті зумовлена тим, що окрім традиційних проблем і викликів модернізації політичної системи України (імітаційний характер запозичення політичних інститутів, звичаєва корупція, звичаєве порушення законів та інші) після подій 2014 року, до їх переліку долучилися такі надважливі, як можливість реалізації громадянських прав і свобод на всій території дер-жави всіма її громадянами. Якщо до 2013–2014 року основною характеристикою модернізації політичної системи України був мирний характер перетворень, то тепер, в умовах анексії, військових дій та окупації частини території, перед державою ще й постали завдання забезпечення в нових умовах конституційних особистих прав всіх її громадян. Передусім йдеться про права на свободу пересування та вибору місця проживання та пов’язану з цим реалізацію пасивного і активного виборчого права громадянами України.

стан дослідження. Специфіку модернізації політики досліджували А. Лейпхарт, Ф. Шміттер, І. Валлерстайн, Г. Доннел, Д. Ростоу, С. Хантінгтон, Л. Даймонд, А. Пшеворський та інші. Погляд на модернізацію з точки зору політичної системи можемо знайти у працях як зарубіжних авторів – М. Крозьє та А. Турена, так і вітчизняних науковців – В. Горбатенко, В. Фадєєва, М. Мінакова, М. Михаль-ченка, І. Кресіної, Ф. Рудича та інших. Незважаючи на визначний інтерес до проблеми модернізації, залишаються малодослідженими її прикладні аспекти, комплексний підхід до аналізу чинників модернізації в умовах військових конфліктів та втрати контролю над частиною територій, демо-кратичного транзиту політико-правових норм з реалізації громадянських прав і свобод.

Метою даної роботи є усвідомлення причин і аналіз чинників дисфункції реалізації громадянсь-ких прав і свобод громадян України в контексті модернізації політичної системи в умовах кризи.

виклад основного матеріалу. Сьогодні для української держави одним із значних викликів модернізації політичної системи є її дисфункція у частині реалізації громадянських прав і свобод, зокрема, свобода пересування та вибору місця проживання та їх вплив на реалізацію вибор-чих прав. Вказана дисфункція потенційно здатна привести навіть до дезінтеграції суспільства, коли відсутні загальновизнані правила і норми, або вони суперечать одне одному, невизначе-ним, недостатнім або суперчливим є їх політико-правовий статус, коли закон не здатен захистити всі категорії населення.

З метою запобігання дезінтеграції, аномії суспільства, держава насамперед має гарантувати безпеку життя та інші базові права людини, а тому до її основних функцій належать такі, як оборона, захист правопорядку, законності, охорона прав і свобод громадян. Таким чином, вказані проблеми характеризують сучасну політичну ситуацію в Україні як загальну екзоендогенну кризу [1, с. 38–62], яка залежить від багатьох пов’язаних між собою криз: втручання інших держав у внутрішню політику, криза вищих органів влади, партійної системи, судової системи, легітимності, конституційна криза.

Конституційна криза зумовлена тим, що на відміну від більшості демократичних країн, український основний закон не є актом, який відібражає бачення всього суспільства, консен-сус між соціальними та політичними групами з приводу ключових правил і норм співіснування, розподілу благ у суспільстві, а тільки вдалою компіляцією найкращих світових конституційних практик без урахування національної специфіки та механізмів практичної реалізації. Конституція, як і більшість вітчизняних нормативно-правових актів у сфері реалізації громадянських прав і сво-бод, що детальніше буде проаналізовано нами

Політико-правовий аналіз проблеми реалізації громадянських прав та свобод як детермінанти модернізації політичної системи україниУДК 323DOI https://doi.org/ 10.24195/2414-9616-2018-4-51-56

Купін Арнольд Павловичкандидат юридичних наук, доцент,доцент кафедри конституційного, адміністративного та трудового праваЗапорізького національного технічного університетувул. Жуковського, 64, Запоріжжя, Україна

Купін Арнольд Павлович

У статті наведений політико-правовий аналіз чинників дисфункції реалізації грома-дянських прав і свобод громадян України в контексті модернізації політичної системи в умовах кризи. Особисті (громадянські) права і свободи становлять основу політи-ко-правового статусу особи, покликані забезпечити свободу й автономію індивіда як члена громадянського суспільства, його юридичну захищеність від будь-якого не-законного зовнішнього втручання. У роботі розглядається свобода пересування та вибору місця проживання та їх вплив на реалізацію виборчих прав.Ключові слова: громадянські права, дисфункція реалізації громадянських прав, політичні права, модернізація політичної системи, свобода пересування.

Політико-правовий аналіз проблеми реалізації громадянських прав та свобод... || C. 51-56


52 Випуск 4. 2018

далі, тільки декларативно закріплює особисті права і свободи громадян, документами, які подекуди суперечать один одному, не мають необхідного політико-правового статусу та всту-пають у протиріччя зі світовою і європейською політико-правовою практикою.

Нагадаємо, що за чинним законодавством про місцеві вибори, внутрішньо переміщені особи позбавлені права голосу, в першу чергу це стосується виборів в межах реформи децентралізації до об’єднаних територіальних гро-мад, в яких вони фактично проживають і зазвичай беруть активну участь у їх соціально-політичному житті. Позбавлення нових мешканців громад можливості впливати на процес розробки рішень на місцевому, а також національному рівнях, може привести до маргіналізації цієї групи людей і їх інтересів. Саме тому є сенс якомога частіше спілкуватися з людьми й керівниками регіонів, аби знову і знову актуалізовувати питання про активне залучення нових мешканців громад до життя у них, в тому числі шляхом участі у місцевих виборах.

Викликає занепокоєння те, що сьогодні пере-важно міжнародні правозахисні організації, владні інституції та переважно підтримувані ними вітчизняні громадські організації й холдинги висту-пають суб’єктом ініціативи усунення вказаних дисфункцій політичної системи України в контексті її модернізації. Органи державної влади України, політичні партії не виявляють на сьогоднішній день визначної активності і політичної волі для розв’язання цієї проблеми.

Так, у Європарламенті опубліковано дослідження на тему виборчих реформ у трьох країнах, з якими ЄС уклав угоди про асоціацію, – Україні, Грузії та Молдові. Згадується тут і українська прописка як фактор, що обмежує можливість переселенців голосувати за місцем фактичного проживання. Автори пишуть про Законопроект № 6240, що передбачає скасування перепон для голосу-вання на місцевих виборах ВПО та трудових мігрантів. Однак, як вони відзначають, незважа-ючи на міжнародне право, яке зобов’язує держави надавати переселенцям можливість голосування, для українського парламенту це не є пріоритетом.

Незважаючи на те, що проект Виборчого кодексу проголосований у першому читанні парламентом, за оцінками різних експертів, до нього вже внесено від 2 000 до 4 000 поправок і перспектива його остаточного прийняття досі не визначена у часі. Підготовлені пропозиції до проекту Виборчого кодексу крім усього іншого передбачають: захист виборчих прав внутрішньо переміщених осіб та трудових мігрантів, врегулювання процесу подання кандидатами на виборах декларацій відповідно до актуального антикорупційного законодавства, розширення прав офіційних спостерігачів від гро-мадських організацій тощо.

Особисті (громадянські) права і свободи ста-новлять основу політико-правового статусу особи, покликані забезпечити свободу й автономію індивіда як члена громадянського суспільства, його юридичну захищеність від будь-якого неза-конного зовнішнього втручання. Конституційні особисті права і свободи людини та громадя-нина – це закріплені в Конституції України (далі – КУ) невід’ємні вид та міра можливої поведінки людини та громадянина, що належать їм від народження, реалізація яких залежить від волі кожної людини, які гарантуються державою та які є засобами здійснення будь-яких інших прав і свобод людини та громадянина.

Слід зауважити, що доктринально ще не визна-чено найменування цієї групи прав. Наразі вико-ристовують назви: «громадянські права», «особисті права», «особистісні права», «особисті (громадянські) права», «особисті права і свободи» тощо. Проте, на нашу думку, саме термін «особисті права» найбільш точно розкриває суть даної групи прав і наразі є найбільш поширеним. Отже, права на свободу пересування та вільного вибору місця проживання належать до групи особистих прав.

Права на свободу пересування і вільний вибір місця проживання вживаються поруч прак-тично в усіх актах національного законодавства та міжнародних нормативно-правових докумен-тах, приміром, це випливає з самої назви Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Внаслідок чого найчастіше фактично ототожнюються ці два різні за своєю суттю права людини або ж припускається, що одне з них є складовою частиною іншого.

На наш погляд реалізація права на вільний вибір місця проживання неможлива без права на вільне пересування по території країни. Проте слід пого-дитись, що такий критерій не може бути покладено в основу визначення права на свободу вибору місця проживання як складника права на свободу пересування. Так, без реалізації права на сво-боду пересування особа не зможе реалізувати своє право на вільний вибір місця проживання, але це ж стосується і політичних прав людини, які не можуть бути реалізованими без права вільного пересування. Якщо виходити з такої логіки, то до права на свободу пересування слід включати цілий ряд основних прав людини, які особа фізично не зможе реалізувати без попередньої реалізації права на свободу пересування. Окрім цього, слід мати на увазі, що реалізація права на свободу пересування в окремих випадках та на деяких територіях певною мірою залежить від місця про-живання особи.

Отже, право на свободу пересування та вільний вибір місця проживання недоцільно розглядати з позицій віднесення їх до єдиної категорії або визначати одне з цих прав як складову частину


53

іншого. Незважаючи на їх тісний взаємозв’язок та певну взаємозалежність, вони є різними по своїй суті та політико-правовій природі правами людини.

Право на свободу пересування безпосеред-ньо впливає на можливість реалізації ряду інших конституційних прав, а неможливість реалізувати особою своє право на свободу пересування авто-матично позбавляє цю особу змоги реалізувати ряд інших прав.

Проте право на свободу пересування своєю чергою безпосередньо залежить від права на свободу та особисту недоторканність (ст. 29 КУ). Тільки за умови гарантування особистої недо- торканості та права на свободу можна повною мірою реалізувати право на свободу пересування. Відповідно до ЗУ «Про громадянство України» [2] однією з умов прийняття до громадянства України іноземця або особи без громадянства є безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років. Подібна передумова отримання громадянства передбачається в законодавстві різних країн ЄС. Отже, як в Україні, так і в країнах ЄС без факту відповідного терміну постійного проживання на території країни іноземець чи особа без гро-мадянства не мають права набути громадянство відповідної країни.

Реєстрація місця проживання впливає на реалізацію виборчих прав громадян. Так, відповідно до ст. 3 ЗУ «Про місцеві вибори» [3] право голосу на місцевих виборах мають грома-дяни України, які мають право голосу відповідно до ст. 70 КУ та проживають на території відповідно області, району, міста села та селища у межах відповідного територіального виборчого округу. Зауважимо, що законодавство багатьох країн ЄС, натомість, передбачає, що обирати і бути обра-ними на місцевих виборах мають право тільки гро-мадяни країни та громадяни ЄС (а в деяких країнах і іноземці), які постійно проживають на території відповідної територіальної одиниці кілька років [4, с. 71–72].

У зв’язку з цим на наш погляд існує нагальна необхідність внесення відповідних змін до законо-давства про місцеві вибори та визначити як один із цензів пасивного виборчого права постійне проживання протягом останніх кількох років перед виборами на території виборчого округу кандидата. Таку необхідність можна пояснити тим, що депутат місцевої ради є представником своїх виборців та територіальної громади, тобто жителів відповідної територіальної одиниці, що своєю чергою передбачає необхідність більш глибокого розуміння та усвідомлення депутатом економічних, соціальних та інших проблем територіальної гро-мади і відповідно до цього більш компетентного виконання своїх обов’язків. Нажаль новий Закон України «Про місцеві вибори» [3] не тільки не ввів

ценз осілості для реалізації пасивного виборчого права, але й не вимагає, щоб кандидати на місцевих виборах проживали на території відповідного виборчого округу, що відкриває можливості потра-пляння до депутатського корпусу більш фінансово спроможних кандидатів зі столиці та інших міст нашої держави та, відповідно, обмежує такі можливості для місцевих, зазвичай обізнаніших у локальних проблемах та зацікавлених у ефек-тивному їх розв’язанні.

Місце проживання також впливає на реалізацію активного виборчого права громадянами України на виборах народних депутатів України. Так, згідно з ч. 10 ст. 2 ЗУ «Про вибори народних депутатів України» [5], виборець, який проживає або на день проведення голосування на виборах депутатів перебуває на території іноземної держави, а також громадянин України, якому тимчасово змінено місце голосування (без зміни виборчої адреси) на іншу виборчу дільницю поза межами одномандатного округу, до якого такий виборець віднесений на підставі відомостей Державного реєстру виборців про його виборчу адресу, має право голосу на виборах депутатів лише у загаль-нодержавному окрузі. Реалізація цього права забезпечується включенням виборця до спи-ску виборців на відповідній виборчій дільниці із зазначенням, що такий виборець отримує лише бюлетень для голосування у загальнодержав-ному окрузі. Це означає, що перебуваючи в день виборів поза округом, в якому зареєстроване його місце проживання, він зможе реалізувати своє право на голосування в одномандатному окрузі.

Права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання не є абсолютними, оскільки вони можуть бути обмежені у випадках, визна-чених законодавством, що передбачається ст. 33 КУ [6]. Безпосередньо Конституція України не визначає, які обмеження у правах на свободу пересування та вільний вибір місця проживання можуть бути встановлені, відносячи це питання до сфери регулювання закону. Хоча, слід відмітити, що відповідно до ст. 64 КУ [6] право на свободу пересування та право на вільний вибір місця проживання можуть бути обмежені в умовах воєнного або надзвичайного стану із зазначенням строку дії цих обмежень. Ситуація, що склалася на сьогоднішній день в Україні із забезпеченням виборчих прав внутрішньо переміщених осіб, не тільки суперечить рекомендаціям європейських та світових правозахисних організацій та установ, а й політико-правовим нормам вітчизняного зако-нодавства.

Із різноманіття визначень обмежень прав людини ми підтримуємо точку зору, що обмеження прав і свобод людини – це законодавче звуження змісту та обсягу прав і свобод людини щодо її можливостей мати, володіти, користуватися і


54 Випуск 4. 2018

розпоряджатися соціальними цінностями, свобо-дою дій і поведінки з метою захисту суверенітету і територіальної цілісності або громадського порядку, забезпечення економічної й інформаційної безпеки, для охорони здоров’я, суспільної моралі й забезпечення захисту прав і свобод людини та є показником державних стандартів рівня життя людини [7, с. 6].

Також слід мати на увазі, що конституційно-правове регулювання обмеження прав людини має вичерпні правові параметри, які не можуть розширюватися в довільному порядку й мають дискретний характер [8, с. 479].

ЗУ «Про свободу пересування» [9] поділяє обмеження на дві групи: одна з них стосується обмежень пересування та вільного вибору місця проживання на певних територіях, а інша – обме-жень щодо певних категорій фізичних осіб. Насам-перед розглянемо обмеження, що встановлю-ються на окремих територіях (територіальні). Виходячи з аналізу ст 12 та ст 13 ЗУ «Про сво-боду пересування», бачимо, що території, на яких встановлюється обмеження свободи пересування, та території, на яких встановлюється обмеження вільного вибору місця проживання, практично одні й ті ж самі, тому доцільно буде проаналізувати їх комплексно.

Слід мати на увазі, що та ж сама ст. 12 ЗУ «Про свободу пересування» визначає, що свобода пере-сування може бути обмежена і в інших випадках, передбачених законом. Тобто даний закон не наво-дить вичерпний перелік підстав для обмеження права на свободу пересування, що є його суттєвим недоліком. Щодо обмежень права на вільний вибір місця проживання, то ЗУ «Про свободу пересу-вання» не містить вказівки на те, що обмеження цього права можливе і в інших випадках, передба-чених законом, тобто перелік випадків обмеження права на вільний вибір проживання, на відміну від підстав обмеження права на вільне пересування, є виключним.

Також істотним недоліком ЗУ «Про свободу пересування» можна вважати те, що він тільки містить перелік територій, на яких застосовується обмеження пересування, та категорії фізичних осіб, на яких такі обмеження поширюються, проте безпосередньо сам порядок встановлення таких обмежень визначається іншими нормативно-пра-вовими актами. При цьому в деяких випадках такі обмеження регламентуються підзаконними нор-мативно-правовими актами, що суперечить як КУ, так і положенням самого ЗУ «Про свободу пере-сування».

На нашу думку, доцільно приділити трохи більше уваги дослідженню обмеження права на свободу пересування та вибору місця проживання на тим-часово окупованих територіях України. Оскільки дана проблема є новою для України, то ґрунтовні

наукові дослідження з цього приводу практично не проводилися.

У результаті загострення військово-політичної ситуації у 2014 році частина території України опи-нилася під окупацією. Зрозуміло, що за таких умов на цих територіях право на свободу пересування, зрештою, як і всі інші права та свободи людини та громадянина, не можуть бути реалізованими на тих самих умовах та в тому ж обсязі, що на решті території України.

Для законодавчого врегулювання особли-востей реалізації прав та свобод на тимчасово окупованих територіях прийнято ряд законів та підзаконних нормативно-правових актів. Проте, як показує аналіз цих правових актів, у ряді поло-жень вони є суперечливими, непослідовними і, зрештою, не повною мірою регулюють особливості реалізації права на свободу пересування на тим-часово окупованих територіях України.

На законодавчому рівні особливості реалізації права на свободу пересування та вільного вибору місця проживання на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей та територіях, на яких проводилася антитерори-стична операція, наразі жодним чином не було врегульовано.

Можливість обмеження права громадян на свободу пересування в адміністративно-територіальних одиницях, які знаходяться на тим-часово окупованих територіях, передбачена ЗУ «Про свободу пересування». Проте цей ЗУ передбачає тільки саму можливість обмеження, не конкретизуючи, в чому саме проявляється таке обмеження, на яке коло осіб воно поширюється і який порядок та умови пересування на таких територіях встановлений, ці ж усі питання якраз і регулюються Тимчасовим порядком контролю за переміщенням осіб, транспортних засобів та вантажів (товарів) через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей, який, за виз-наченням самого ж суду, не є навіть нормативним актом. Водночас п. 6 ст. 313 ЦКУ містить положення, що законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров’я людей [9]. Отже, як випливає з положень ЦКУ, саме зако-ном повинні визначатися не тільки власне самі території, на яких обмежується свобода пересу-вання, але і правила доступу на них.

висновки. Отже, в законодавстві України спостерігається дещо різний підхід до регулювання правового режиму тимчасово окупованих територій Автономної Республіки Крим та окремих територій Донецької і Луганської областей. Таке положення зумовлено, зокрема, тим, що окремі території Донецької і Луганської областей є одночасно і тим-часово окупованими територіями, і територіями,


55

на яких здійснюється антитерористична операція. Така різниця в статусі безпосередньо впливає і на особливості реалізації права на свободу пересу-вання та права на вільний вибір місця проживання на відповідних тимчасово окупованих територіях.

Окрім цього, вважаємо за необхідне визначитись з правовим статусом Криму у зв’язку з тим, що виз-нання Криму саме окупованою територією викликає певні сумніви з точки зору положень міжнародного права [10], але вирішення цього питання є переду-мовою для реалізації громадянських прав та свобод.

Існує нагальна необхідність внесення відповідних змін до законодавства про місцеві вибори та визначити як один із цензів пасивного виборчого права постійне проживання протягом останніх кількох років перед виборами на території виборчого округу кандидата.

Література:1. Костин А.И. Кризис цивилизации, стратегия

устойчивого развития и проблема политического выбора. Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. 2004. №5. С. 38–62.

2. Про громадянство України: Закон України від 18 січня 2001 р. Відомості Верховної Ради України. 2001. № 13. Ст. 65.

3. Про місцеві вибори: Закон України від 14 липня 2015 р. Офіційний вісник України. 2015. № 64. Ст. 2101.

4. Чернецька О. Місцеві вибори як форма пря-мого народовладдя: порівняльний аналіз україн-ського та зарубіжного досвіду. Вісник Центральної виборчої комісії. 2006. № 4. С. 71–74.

5. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 17 листопада 2011 р. URL: http:// zakon5.rada.gov.ua/laws/show/4061-17/paran13#n13

6. Конституція України від 28 червня 1996 р. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

7. Кузьменко П.М. Забезпечення правомірності обмеження особистих конституційних прав і свобод людини в діяльності Служби безпеки України: Посіб. К.: Алефа, 2003. 64 c.

8. Конституція України. Науково-практичний коментар 2-ге вид., переробл. і допов. / [редкол.: В.Я. Тацій, О.В. Петришин, Ю.Г. Барабаш та ін]. Х.: Право, 2011. 1128 с.

9. Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні: Закон України від 11 грудня 2003 р. Офіційний вісник України. 2004. № 1. Ст. 4.

10. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 40. Ст. 356

11. Конвенція про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 р. Офіційний вісник України. 2013. № 27. Ст. 942.

REFERENCES:1. Kostyn A.Y. Kryzys tsyvylyzatsyy, stratehyia

ustoichyvoho razvytyia y problema polytycheskoho vybora. Vestnyk Moskovskoho unyversyteta. Seryia 12. Polytycheskye nauky. 2004. №5. S. 38–62.

2. Pro hromadianstvo Ukrainy: Zakon Ukrainy vid 18 sichnia 2001 r. Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. 2001. № 13. St. 65.

3. Pro mistsevi vybory: Zakon Ukrainy vid 14 lypnia 2015 r. Ofitsiinyi visnyk Ukrainy. 2015. № 64. St. 2101.

4. Chernetska O. Mistsevi vybory yak forma priamoho narodovladdia: porivnialnyi analiz ukrainskoho ta zarubizhnoho dosvidu. Visnyk Tsentralnoi vyborchoi komisii. 2006. № 4. S. 71–74.

5. Pro vybory narodnykh deputativ Ukrainy: Zakon Ukrainy vid 17 lystopada 2011 r. URL: http:// zakon5.rada.gov.ua/laws/show/4061-17/paran13#n13.

6. Konstytutsiia Ukrainy vid 28 chervnia 1996 r. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

7. Kuzmenko P.M. Zabezpechennia pravomirnosti obmezhennia osobystykh konstytutsiinykh prav i svobod liudyny v diialnosti Sluzhby bezpeky Ukrainy: Posib. K.: Alefa, 2003. 64 c.

8. Konstytutsiia Ukrainy. Naukovo-praktychnyi komentar 2-he vyd., pererobl. i dopov. / [redkol.: V.Ia. Tatsii, O.V. Petryshyn, Yu.H. Barabash ta in]. Kh.: Pravo, 2011. 1128 s.

9. Pro svobodu peresuvannia ta vilnyi vybir mistsia prozhyvannia v Ukraini: Zakon Ukrainy vid 11 hrudnia 2003 r. Ofitsiinyi visnyk Ukrainy. 2004. № 1. St. 4.

10. Tsyvilnyi kodeks Ukrainy vid 16 sichnia 2003 r. Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. 2003. № 40. St. 356

11. Konventsiia pro zakhyst tsyvilnoho naselennia pid chas viiny vid 12 serpnia 1949 r. Ofitsiinyi visnyk Ukrainy. 2013. № 27. St. 942.


56 Випуск 4. 2018

The article provides a political and legal analysis of the factors of the dysfunction of realization of civil rights and freedoms of Ukrainian citizens in the context of modernization of the political system in a crisis. The freedom of movement and choice of place of residence and their influ-ence on the exercise of electoral rights are considered. The urgency of the theme of the article is due to the fact that in addition to the traditional problems and challenges of modernizing the political system of Ukraine (the imitation nature of the borrowing of political institutions, the use of corruption, customary violations of laws, etc.) after the events of 2014, the list of such crucial, as the possibility of realizing civil rights and freedoms throughout the territory of the state by all its citizens. If until 2013-2014 the main characteristic of the modernization of the political system of Ukraine was the peaceful nature of the transformations, now, in conditions of annexation, military operations and occupation of part of the territory before the state, the task was to ensure, in the new conditions, the constitutional personal rights of all its citizens. First of all, it concerns the right to freedom of movement and residence and the implementa-tion of passive and active electoral rights by Ukrainian citizens.One of the challenges of modernizing the political system is its dysfunction in terms of real-izing civil rights and freedoms, in particular freedom of movement and choice of place of residence and their influence on the exercise of electoral rights. The specified dysfunction can potentially even lead to the disintegration of society, when there are no generally accepted rules and norms, or they are contradictory, indeterminate, inadequate or overwhelming is their political and legal status, when the law is not able to protect all categories of the population.In order to prevent disintegration, the anomie of society, the state, above all, must guaran-tee the safety of life and other basic human rights, and therefore its main functions include defense, law and order protection, legality, protection of the rights and freedoms of citizens. Thus, these problems characterize the current political situation in Ukraine as a general ex-ogenous crisis, which depends on many crises that are interconnected: interference of other states in internal politics, crisis of higher authorities, party system, judicial system, legitimacy, constitutional crisis.Key words: civil rights, dysfunctional realization of civil rights, political rights, political system modernization, freedom of movement.

Political and legal analysis of the problem of realization of civil rights and freedoms as determinant of Ukrainian political system modernizationKupin Arnold Pavlovych

Candidate of Law, Associate Professor,Associate Professor at the Department of Constitutional, Administrative and Labor Law of Zaporizhzhya National Technical UniversityZhukovskyi Str., 64, Zaporizhzhia, Ukraine


57

введение. Современный этап развития миро-вой цивилизации характеризуется преобразова-ниями, направленными на создание нового типа общества, когда факторами развития становятся познание, информация, наукоемкие технологии, человеческий и культурный потенциал, призванные усилить модернизацию социально-политической и социально-экономической жизни всех стран.

Главное в трансформации – преобразования форм и содержания политической жизни, ее инсти-туциональной сферы, норм, ценностей, моделей политического поведения [1, с. 241]. Переход от одной системы к другой включает также фор-мирование и реализацию определенного поли-тического курса. В таком случае трансформация проявляет себя как сложный социальный про-цесс и затрагивает интересы и судьбу миллионов людей. Объектом исследования является полити-ческий режим, представленный во всем многооб-разии его видов и исторических проявлений, пред-метом выступает трансформация политических режимов как многогранный, сложный процесс, сопряженный с преобразованием наиболее значи-мых сфер общественной жизни.

цель и задачи. Целью статьи является компара-тивный анализ трансформаций политических и эко-номических систем. Трансформация представляет собой сложный социально-экономический, поли-тический процесс, сопровождающийся значитель-ными изменениями в жизни любой страны и ради-кально изменяющий традиционные стандарты по многим направлениям в обществах. В частно-сти, трансформации в политико-экономическом пространстве, дополняя друг друга, обусловили однозначное превосходство новых стереотипов, а также оказали существенное влияние на процесс развития. Безусловно, когда речь идет о политико-экономических трансформациях, необходимо, пре-жде всего, обратить внимание на характер каждой из них, выявить их общие и отличительные черты, определить то, как они дополняют друг друга и, в конечном итоге, выяснить место и роль всех этих факторов в государственной информационной политике. Политическая трансформация – это про-цесс изменения формы, вида, природы или харак-тера политической системы или отдельных элемен-тов ее структуры. В ходе трансформации системы поведение как политической элиты, так и широких

информационная политика в условиях политико-экономических трансформацийУДК 23.00.00DOI https://doi.org/ 10.24195/2414-9616-2018-4-57-63

Ниязов Халид кандидат политических наук, доцент,заведующий отделом Института права и прав человека Национальной Академии Наук Азербайджана, пр. Г. Джавида, 115, г. Баку, Азербайджанская Республика

Ниязов Халид

Статья посвящена некоторым аспектам информационной политики стран в услови-ях политико-экономических трансформаций. Отмечается, что трансформация пред-ставляет собой сложный социально-экономический и политический процес, который сопровождается значительными изменениями в жизни любой страны, радикально из-меняющий традиционные стандарты по многим направлениям в обществах. Целью статьи является внесение ясности в информационную политику страны в ус-ловиях трансформационных процессов, раскрытие закономерности этого процесса. Для осуществления этого автор воспользовался методами анализа и синтеза дан-ных, их систематизации и классификации и экспертных оценок, также в предла-гаемом исследовании применялся метод сравнительного анализа, контент анализ законодательных документов, с помощью которого формируются трансформаци-онные процессы в информационной политике страны. Далее автор, излагая основной материал исследования, отмечает, что главное в трансформации − преобразование форм и содержания политической жизни, ее ин-ституциональной сферы, норм, ценностей, моделей политического поведения. Под-черкивая это, автор отмечает, что широкое внедрение информационной доступ-ности является основным условием развития. В свою очередь, в центре внимания должен находиться и вопрос об обеспечении информационной потребности обще-ства, поскольку медиа обладают достаточно широкими возможностями манипу-ляции, а средства массовой информации не просто освещают политические собы-тия, но и создают художественно-иллюзионное пространство, демонстрирующее модель политического мира. Это доказывает ведущую роль «четвертой власти» в обществе, создавая условия для того, чтобы средства массовой информации ак-тивно влияли на политическое сознание и поведение граждан. На основании всего вышесказанного автор констатирует, что трансформации в политико-экономическом пространстве, дополняя друг друга, обусловили однознач-ное превосходство новых стереотипов над старыми, а также оказали существен-ное влияние на процесс развития. Когда речь идет о политико-экономических транс-формациях, необходимо, прежде всего, обратить внимание на характер каждой из них, выявить их общие и тличительные черты, определить то, как они дополняют друг друга и, в конечном итоге, выяснить место и роль всех этих факторов в госу-дарственной информационной политике. Ключевые слова: политическая трансформация, политические системы, трансфор-мация экономических систем, информационная политика, информационная экономика.

Информационная политика в условиях политико-экономических трансформаций || C. 57-63


58 Випуск 4. 2018

масс сопряжено с фундаментальными изменени-ями. Данная политика, осуществляемая лидерами общественно-политических процессов, отличается от предыдущей; меняются уровень общественной поддержки политики, проводимой правительством, степень участия масс в этой политике. Несомненно, для выявления сущности процесса трансформации необходимо предварительно определить характер политической системы. В современной политиче-ской науке существуют различные подходы к опре-делению политической системы, но наибольшее распространение получили нижеследующие:

1. Демократическая, авторитарная и тотали-тарная системы, разработанные американским политологом, одним из основоположников теории плюралистической демократии Р. Далем, в основе типологии которых содержатся уровень демокра-тичности правительства, основные линии развер-тывания конфликтов и механизмы их урегулирова-ния [2, с. 18].

2. Англо-американская, европейская, доинду-стриальная и тоталитарная системы, определен-ные американским политологом, специалистом в области теоретической и сравнительной поли-тологии Г.Алмондом, основная типология которых определяется политической культурой [3, с. 23].

3. Административно-командная, конкурентная, социокультурная системы, основу которых состав-ляют методы управления обществом [4, с. 26].

Из вышесказанного становится очевидным, что политические системы можно исследовать с раз-личных ракурсов. Преобразование одной политиче-ской системы в другую определяет не только формы управления, но и характер взаимоотношений обще-ства и органов государственной власти. Предпо-сылки трансформации накапливаются в виде про-тиворечий реальной жизни, которые отражаются в сознании людей в форме неудовольствия ввиду различных причин, связанных с неудовлетвори-тельными условиями жизни. Следовательно, народ выступает движущей силой трансформации.

Методы исследования. Как свидетельствует история, обычно варианты перемен обусловлены соотношением сил объективных и субъективных факторов. Действие субъективных факторов, ока-зывающих наибольшее влияние, может направить трансформацию в направлении, соответствующем воле индивидов, в результате чего она может ока-заться прогрессивной или регрессивной. История богата многочисленными примерами изменения жизни людей в соответствии с интересами и волей отдельных групп субъектов или даже отдельных лиц. При доминирующей роли объективных фак-торов, трансформация системы, как правило, протекает спонтанно, адаптивно, без ярко выра-женного подталкивания внешними силами и без резких изменений. Процесс плавной трансформа-ции сопровождается значительными тенденциями

развития в обществе. Все это свидетельствует о том, что сам исторический процесс является зве-ном цепочки различных общественно-политиче-ских и социально-экономических трансформаций.

Трансформация, охватывая группу стран, отдельные страны или стороны жизни общества, может происходить в общем или локальном мас-штабе. Что касается посткоммунистических транс-формаций, то надо отметить, что они не в пол-ной мере вписываются в классические модели демократических переходов, так как имеют иную стадиальность, отличаются специфичной иерар-хией процедурных и структурных факторов, носят смешанный характер форм транзита, реализуют одновременные преобразования в различных сферах, сохраняют значимость властных номен-клатур, стимулируют появление сложносостав-ных конфликтов. Известный американский тран-зитолог В. Банс отмечает: «Посткоммунизм – это нечто значительно большее, чем переход к демо-кратии; это революция, простирающаяся на поли-тику, экономику и общественную жизнь» [5, с. 92].

Следует также отметить, что посткоммунистиче-ские трансформации характеризуются специфич-ными субъектно-деятельностными основаниями, к которым можно отнести дефицит демократиче-ских акторов, недостаточное развитие социального и политического капиталов в обществе, рассогласо-вание приоритетов и ценностных ориентаций элит-ных и массовых групп. Исходя из вышесказанного, подчеркнем, что отличительные признаки пост-коммунистического развития, прежде всего, отра-жают несоответствие между формируемой инсти-туциональной структурой и ценностями, нормами, стратегиями элитных и массовых групп. Именно посткоммунистические транзиты подтверждают возможности осуществления демократического перехода, результатом которого выступает инсти-туциональная или режимная консолидация, суще-ственным образом отличающаяся от консолидации либеральной демократии. Рассмотрев современное постсоветское пространство, можно увидеть при-меры, которые подтверждают вышесказанное.

Однако опыт политических трансформаций вос-точноевропейских стран представляет наибольший интерес, поскольку здесь решаются проблемы пре-одоления попыток свести реформы к их имитации, создания социальной базы реформ, оздоровления финансов, муниципального (местного) самоуправ-ления и др. Как бы эффективно ни функционировала демократическая модель на западной цивилизаци-онной почве, все же она неадекватна отечествен-ным традициям и в значительной степени странам «реального социализма». Вот почему необходима обоснованная концепция переходных процессов восточноевропейских стран от системы советского типа к плюралистической демократии в сравни-тельном контексте и с учетом их цивилизационно-


59

культурологических особенностей для выработки эффективных путей политических трансформаций.

Вызывают интерес публикации ученых, которые обратились к углубленному изучению политиче-ских кризисов и конфликтов в восточноевропейских странах во второй половине XX века. Активно раз-вивали это направление А.М. Орехов, Б.И. Желицки, А.С. Стыкалин, В.Т. Середа, М.В. Латыш, Ю.С. Ново-пашин, А.Б. Едемский, Е.Л. Валева, Э.Г. Задорож-нюк, Г.Ю. Харциева и др. Документы, опублико-ванные в работах этих авторов, проливают свет на процесс формирования в восточноевропейских странах партийно-государственной номенклатуры и показывают ее идейно-политическое и организа-ционно-управленческое воздействие на общество. При анализе этой группы источников ясно видно, что, несмотря на плодотворность изысканий ряда актуальных аспектов сущности и особенностей политических трансформаций, работы носят в зна-чительной мере постановочный характер. Многое из того, что следует изучить, остается пока неяс-ным. Следует также отметить, что среди зарубеж-ных и отечественных публикаций нет особых разно-гласий по теоретическому вопросу. Различия имеют место при оценке реальной динамики модерниза-ции в конкретной стране.

Переходные процессы от системы советского типа, имеющие общий побудительный импульс и одинаковую цель, протекают по-разному в соци-окультурных и исторических средах каждой вос-точноевропейской страны.

Вектор направленности посткоммунистиче-ского переходного процесса определяется выбо-ром момента, порядком и формами его прове-дения. Не менее важное значение имеют также историческое наследие, этнический состав насе-ления, геополитическое положение страны и сте-пень зрелости тоталитарных структур системы советского типа. Становление демократической системы в восточноевропейских странах может быть результатом многоэтапных социально-поли-тических переходов от одной стадии зрелости совокупности общественных отношений к другой, более демократичной, но имеющей свою наци-онально-специфическую форму. Всякое подра-жание западным демократиям после краха ком-мунистических режимов без учета творческой переработки чужих инноваций приводит к тому, что подражание, исчерпав свою положительную функцию, может трансформироваться в противо-положность и вызвать инверсию некоторых тради-ционных черт общественного сознания и поведе-ния индивидов и социальных групп [6].

Политические трансформации, как в Азер-байджане, так и в других постсоциалистических странах, представляют собой противоречивый и многовариантный процесс, главное содержание которого выражается в изменениях политической

сферы. Так, трансформацию политических систем в стране можно условно разделить на два этапа. Несмотря на то, что первый период, охватывающий 1990-е годы, характеризовался возникновением национальной государственности, события, про-исходящие в общественно-политическом, геопо-литическом пространстве, обусловили хаотичное состояние политической трансформации и обо-стрение армяно-азербайджанского нагорно-кара-бахского конфликта. Это, в свою очередь, привело к замедлению темпов перехода от 70-летнего соци-ализма к демократической системе, возникнове-нию хаоса в политической и экономической жизни страны, усилению кризиса и внешнего давления, что поставило под сомнение перспективы существо-вания Азербайджана как государства. Безусловно, в подобных условиях невозможно было бы говорить о какой-либо успешной информационной политике.

Трансформация экономических систем означает, что рушится старая и формируется новая экономическая система. Процессы раз-рушения и формирования могут быть как есте-ственными, так и искусственными. Это означает, что смена экономических систем представляет собой совокупность естественных и искусствен-ных процессов, которая может осуществляться двумя путями: эволюционным, при котором в про-цессе трансформации преобладают естествен-ные экономические процессы, и революционным, когда в процессе трансформации преобладают искусственные политические процессы.

Одной из объективных закономерностей современного социально-экономического разви-тия является создание информационной эконо-мики. На современном этапе постиндустриальной цивилизации и информационного общества ком-пьютерные технологии и современные средства связи резко ускоряют общемировую интеграцию по всем направлениям, наделяя процессы пред-шествующей эпохи новыми качествами и динами-кой. Современная информационная революция формирует коммуникационное единство мира, в котором скорость распространения невиданных объемов информации намного больше скорости передвижения людей и товаров. Информационные технологии небывало повышают интенсивность связей между людьми, народами и цивилизаци-ями, а капитал уступает свое место информации, знаниям и интеллекту [7, с. 11].

Движущей силой в формировании информаци-онной экономики выступает производство и потре-бление информационного продукта, который воплощает в себе современные информационно-рыночные отношения [8]. Количественное нарас-тание объема информации и знаний переходит в качественное изменение их роли в экономике на информационной стадии постиндустриального производства.


60 Випуск 4. 2018

Следует учитывать, информационные фак-торы, прежде всего, определяют статус и развитие политической сферы общества, форму и харак-тер традиционной деятельности общественно-политических сил, групп и отдельных политиков. А.В. Манойло, говоря о фундаментальном прин-ципе осуществления государственной информа-ционной политики, отмечает: «Государственная информационная политика в той степени должна удовлетворять, защищать интересы государства, власти, в какой степени государство реализует и защищает интересы гражданского общества, каждой личности» [9, с. 123].

результаты. Медиа − основной элемент поли-тических трансформаций. Следует отметить, что информация является одним из важнейших инструментов успешного развития, а также одним из основных средств воздействия на государство и общество. Как известно, благодаря доступу к информации, знаниям и технологиям богатые люди становятся еще богаче, а наиболее уязви-мый сегмент, лишившись подобных возможно-стей, становится менее обеспеченным, что соз-дает серьезные трещины как внутри государства, так и между государствами [10, с. 45].

Именно поэтому широкое внедрение инфор-мационной доступности является основным условием развития. В свою очередь, в центре внимания должен находиться и вопрос об обеспе-чении информационной потребности общества, поскольку медиа обладают достаточно широкими возможностями манипуляции, а средства массо-вой информации не просто освещают политиче-ские события, но и создают художественно-иллю-зионное пространство, демонстрирующее модель политического мира. Это доказывает ведущую роль «четвертой власти» в обществе, созда-вая условия для того, чтобы средства массовой информации активно влияли на политическое сознание и поведение граждан. Даже в последние годы некоторые исследователи говорят о термине «медиакратия», означающем информационную власть или власть средств массовой информации.

В демократических обществах СМИ специ-ализируются на реализации коммуникативной функции политической системы, а журналистская деятельность в данном направлении регулиру-ется информационным законодательством и кор-поративными нормами. Также для организации на высоком уровне профессиональной деятель-ности в области медиа требуются значительные финансы и технические ресурсы. Медиа, которые стали функционировать в начале 1990-х годов как одна из ветвей политической системы, нуж-дались в государственной поддержке, поскольку имели ограниченные возможности поддержки этих механизмов. Именно посредством государ-ственной поддержки медиа превратились в один

из несущих элементов в процессе политических трансформаций, что могло быть представлено в качестве успеха государственной информа-ционной политики того периода. В такой ситуа-ции медиа, будучи одним из базовых элементов информационной политики, выполняют важней-шие политические функции. К примеру, В.П. Пуга-чев выделяет следующие важные политические функции медиа.

1. Информационная функция состоит в получе-нии и распространении сведений о наиболее важ-ных для граждан и органов власти событиях.

2. Образовательная функция проявляется в сообщении гражданам знаний, позволяющих адекватно оценивать и упорядочивать сведения, получаемые из СМИ и других источников.

3. Политико-социализационная функция − это массовое внедрение ценностей, обучение граж-дан разрешать конфликты.

4. Контрольная функция основывается на авто-ритете общественного мнения. Медиа контроли-руют действия власти с точки зрения интересов общества, критикуют неоправданные, с точки зре-ния журналистов, шаги.

5. Функция артикуляции и представления инте-ресов позволяет представителям различных обще-ственных групп публично выражать свое мнение, находить и объединять единомышленников, четко формулировать и представлять в общественном мнении свои интересы.

6. Мобилизационная функция выражается в побуждении людей к определенным полити-ческим действиям или к сознательному бездей-ствию.

7. Инновационная функция − это иницииро-вание политических изменений путем широкой и настойчивой постановки общественных проблем и привлечения к ним внимания.

8. Оперативная функция − обслуживание СМИ политики определенных партий и политических ассоциаций.

9. Функция формирования общественности и общественного мнения [11, с. 47].

Роль медиа в формировании государственной политики определяется их политическими возмож-ностями. Во-первых, в любом государстве как общ-ности населяющих его людей должны существо-вать общие ценности, которые и позволяют им жить вместе. Налаживание связи и диалога между различными общественными группами, в резуль-тате которого будут выработаны общие цели и ценности, общественное мнение и согласие, в том числе и по поводу государственной поли-тики, культивирование и распространение, пропа-ганда общих целей и ценностей − задача медиа. Однако ключевым фактором успешной конверген-ции процесса является именно информационная политика государства.


61

Во-вторых, обсуждение государственной политики, ее критика, корректировка, доведение до власти общественных запросов, вообще уча-стие общества в выработке этой политики невоз-можно без медиа. С другой стороны, медиа дово-дят до общества задачи, которые ставит перед ним и перед собой власть, могут быть пропаганди-стом государственной политики и организатором граждан на общегосударственные дела. Именно поэтому вопрос по оказанию государственной под-держки медиа и регулированию их деятельности включен в перечень интересов государства. Также следует учитывать, что в демократическом госу-дарстве правительство не вмешивается во мно-жество источников информации и в разнообразие медиа, отражающих все основные оттенки обще-ственного мнения. При таких обстоятельствах необходимо признать решающую роль медиа в более легком и интенсивном распространении информации в обществе. Процесс формирования общественного мнения, являющийся конечной целью информации, протекает плавно. Особую актуальность представляет успешное выполнение этой миссии медиа в обществах, подвергшихся политической трансформации, поскольку в зависи-мости от характера информации, ориентированной на аудиторию, деятельность общества, различных социальных групп и отдельных лиц имеет большое общественно-политическое значение.

Любое государство, которое не уделяет долж-ного внимания информационной сфере и не проводит активную информационную политику в условиях перехода к открытому и информаци-онному обществу, не может занять достойное место в мировом сообществе. Нарушения, про-исходящие в информационных потоках, приво-дят к падению эффективности самой системы, снижению прибыльности и нанесению ущерба. Исследователи особо отмечают, что информа-тивность является одним из важных элементов любой системы, без которой не может существо-вать никакая система.

Не стоит забывать, что и на данный момент медиа играют исключительную роль в реализации инфор-мационной политики в евроатлантическом простран-стве, где медиа выступают в качестве инструмента «мягкой силы» воздействия на общество.

Основоположник концепции «мягкой силы» Дж. Най подтверждает, что государство, пытаю-щееся доминировать на международной арене, должно также иметь возможность производить мно-гочисленные информационные материалы, демон-стрируя при этом силу влияния и способствуя фор-мированию повестки дня [12, с. 222]. Он считает, что наиболее эффективным инструментом воздей-ствия «мягкой силы» в краткосрочной перспективе являются СМИ, которые легко влияют на обще-ственное мнение, манипулируют сознанием боль-

шого числа людей в кратчайшие сроки, формируют необходимые образы и символы [13, с. 16].

Как отмечает Е.П. Прохоров, основная роль в формировании отношения общества к какой-либо ситуации принадлежит именно медиа: «В силу наличия в информации наряду с дескриптивными и валюативными сторонами прескриптивных и нор-мативных массово-информационная деятельность своим результатом имеет управленческое воз-действие на систему взглядов и представлений, направленность поведения адресата. Ведь благо-даря информации у ее «потребителя» создается такая картина мира, которая, будучи структурно развернутым образом действительности (внутрен-ней моделью внешнего мира, включая представле-ния о «желаемом будущем» и путях его достиже-ния), регулирует отношение носителей этой модели с реальной действительностью» [14, с. 99].

Данные подходы наглядно продемонстриро-вали, что создание независимых СМИ среди ключе-вых институтов построения гражданского общества, являющихся одним из основных элементов полити-ческих трансформаций, должно было занять пере-довое место. Это считалось основным фактором, обуславливающим успех политической трансфор-мации, так как передовой мировой опыт уже дока-зал, что информационное пространство и инфор-мационная среда, информационные ресурсы и технологии любой страны определяют уровень и динамику социально-экономического, научно-тех-нического и культурного развития общества.

выводы. На основании всего вышесказан-ного можно констатировать, что трансформации в политико-экономическом пространстве, допол-няя друг друга, обусловили однозначное превос-ходство новых стереотипов, а также оказали суще-ственное влияние на процесс развития. Когда речь идет о политико-экономических трансформа-циях, необходимо, прежде всего, обратить внима-ние на характер каждой из них, выявить их общие и отличительные черты, определить то, как они дополняют друг друга и, в конечном итоге, выяс-нить место и роль всех этих факторов в государ-ственной информационной политике.

Найденные и проанализированные примеры в данном направлении доказывают, что постком-мунистические трансформации характеризуются специфичными субъектно-деятельностными осно-ваниями, к которым можно отнести дефицит демо-кратических акторов, недостаточное развитие социального и политического капиталов в обще-стве, рассогласование приоритетов и ценностных ориентаций элитных и массовых групп.

Трансформация экономических систем означает, что рушится старая и формируется новая экономи-ческая система. Процессы разрушения и формиро-вания могут быть как естественными, так и искус-ственными. Одной из объективных закономерностей


62 Випуск 4. 2018

современного социально-экономического развития является создание информационной экономики.

На основании проведенного исследования стало очевидно, что создание независимых СМИ среди ключевых институтов построения гражданского общества, являющихся одним из основных элемен-тов политических трансформаций, должно было занять передовое место. Это считалось основным фактором, обуславливающим успех политической трансформации, так как передовой мировой опыт уже доказал, что информационное пространство и информационная среда, информационные ресурсы и технологии любой страны определяют уровень и динамику социально-экономического, научно-тех-нического и культурного развития общества.

Литература:1. Новейший политологический словарь / авт.-

сост. Д.Е. Погорелый, В. Фесенко К.В. Филиппов. Рос-тов н/Д : Феникс, 2010. 318 с.

2. Дал Р. Введение в теориyu демократии. М., 1992. 321 с.

3. Алмонд Г. Политическая теория и политичес-кая наука. СПб., 2004. 293 с.

4. Попова О.В. Политическая идентификация в условияx социальной трансформации. М., 2003. 357 с.

5. Bunce V. Comparing East and West. Journal of Democracy. 1995. Vol. 6. № 3. р. 92.

6. Мокшин В.К. Трансформация политических режимов восточноевропейских стран во второй поло-вине XX века: монография. Архангелск: ПГУ, 1997. 271 с.

7. Кастеллс М., Химанен П. Информационное общество и государство благосостояния: Финская модель / Пер. с англ. А. Калинин, Ю. Подорога. М.: Логос, 2002. 224 с.

8. Садыков Т.У. Инон и основы теории инфор-мационной экономики. Вестник Казахского ГУ. Серия eкономическая. Алматы. 1998. № 10.

9. Манойло А.В. Государственная информаци-онная политика в особых условиях: монография. М.: МИФИ, 2003. 338 c.

10. Федотов М.А. Право массовой информации в Российской Федерации. М.: Международные отно-шения, 2002. 624 с.

11. Пугачев В.П., Соловев А.И. Введение в поли-тологию. 4-е изд., перераб. и доп. М.: 2005. 47 с. и М.: 2004. 479 с.

12. Joseph Nye, Jr. The Paradox of American Power: Why the World’s Only Superpower Can’t Go It Alone. Oxford University Press, 2002, p. 541 p.

13. Панова Е.П. “Мягкая власть” как способ воз-действия в мировой политике: автореф. дис. … канд. полит. наук. М., 2012. 451 c.

14. Прохоров Е.П. Введение в теорию журна-листики: учебн. для студентов вузов, обучающихся по направлению и специальности «Журналистика» Е.П. Прохоров. 6-е изд. М. Изд-во МГУ, 2005. 321 с.

REFERENCES:1. Noveyshiy politologicheskiy slovar’/ avt.-sost.

D.Ye. Pogorelyy, V.Yu. Fesenko, K.V. Filippov. Ros-tov n/D: Feniks, [The newest political science dictionary /

Aut.-sost. D.Ye. Pogoriy, V.Yu. Fesenko, K.V. Filippov. Rostov n / a: Phoenix] 2010. 318 s. In Russian

2. Dal’ R. Vvedeniye v teoriyu demokratii [Dal R. Intro-duction to the theory of democracy]. M., 1992. 321 s. In Russian

3. Almond G. Politicheskaya teoriya i politicheskaya nauka. SPb. [Almond G. Political theory and political sci-ence. St. Petersburg], 2004. 293 s. In Russian

4. Popova O.V. Politicheskaya identifikatsiya v uslovi-yakh sotsial’noy transformatsii [Popova O.V. Political identification in conditions of social transformation]. M., 2003. 357 s. In Russian

5. V.Bunce. Comparing East and West. Journal of Democracy. 1995. Vol. 6, № 3, r. 92. In English.

6. Mokshin V.K. Transformatsii politicheskikh rezhi-mov vostochnoyevropeyskikh stran vo vtoroy polovine XX veka: monografiya. Arkhangel’sk: PGU [Mokshin V.K. Transformations of political regimes of Eastern European countries in the second half of the XX century: monograph. Arkhangelsk: PSU], 1997. 271 s. In Russian

7. Kastell’s M., Khimanen P. Informatsionnoye obsh-chestvo i gosudarstvo blagosostoyaniya: Finskaya model’ / Per. s angl. A. Kalinin, Yu. Podoroga. M.: Logos [Castells M., Himanen P. Information Society and the State of Welfare: Finnish model / Trans. with English. A. Kalinin, Y. Podoroga. Moscow: Logos], 2002. 224 s. In Russian

8. Sadykov T.U. Inon i osnovy teorii informatsion-noy ekonomiki. Vestnik Kazakhskogo GU. Seriya eko-nomicheskaya. Almaty [Sadykov T.U. Inon and the the-ory of the information economy. Bulletin of the Kazakh State University. Economic series. Almaty]. 1998. № 10. In Russian

9. Manoylo A.V. Gosudarstvennaya informatsion-naya politika v osobykh usloviyakh: monografiya. M.: MIFI [Manoilo A.V. State information policy in special conditions: monograph. Moscow: MIFI], 2003. 338 s. In Russian

10. Fedotov M.A. Pravo massovoy informatsii v Rossiyskoy Federatsii. M.: Mezhdunarodnyye otnosh-eniya [Fedotov M.A. The right of mass information in the Russian Federation. Moscow: International Relations], 2002. 624 s. In Russian

11. Pugachev V.P., Solov’yev A.I. Vvedeniye v poli-tologiyu. 4-ye izd., pererab. i dop [Pugachev V.P., Soloviev A.I. Introduction to political science. 4 th ed., Pererab. and additional. Moscow: 2005. 47 with. and Moscow]. M.: 2005. 47 s. i M.: 2004. 479 s. In Russian

12. Joseph Nye, Jr. The Paradox of American Power: Why the World’s Only Superpower Can’t Go It Alone. Oxford University Press, 2002, p. 541 p.

13. Panova Ye.P. “Myagkaya vlast’” kak sposob vozd-eystviya v mirovoy politike: avtoref. dis. … kand. polit. nauk. M. [Panova E.P. “Soft power” as a method of influ-ence in world politics: the author’s abstract. dis. ... cand. polit. sciences], 2012. 451 c. In Russian

14. Prokhorov Ye.P. Vvedeniye v teoriyu zhurnal-istiki: uchebn. dlya studentov vuzov, obuchayush-chikhsya po napravleniyu i spetsial’nosti «Zhurnalistika» Ye.P. Prokhorov. 6-ye izd. M. Izd-vo MGU [Prokhorov, E.P. Introduction to the theory of journalism: training. for university students enrolled in the field and specialty “Journalism” E.P. Prokhorov. 6 th ed. M. Izd-vo MGU], 2005. 321 s. In Russian


63

The article is devoted to some aspect of the information policy of countries in the context of political and economic transformations. It is noted that the transformation is a complex socio-economic and political process, which is accompanied by significant changes in the life of any country, radically changing traditional standards in many areas in societies.The purpose of this article is to bring some clarity of the country’s information policy in the transformation processes, the patterns of this process are revealed.To accomplish this, the author used the methods of analysis and synthesis of data, their systematization and classification and expert assessments, and in the proposed study a com-parative analysis method was used, the content analysis of legislative documents, through which the transformational processes in the country’s information policy are formed.Further, the author outlining the main material of the study, notes that the main thing in the transformation is the transformation of the forms and content of political life, its institutional sphere, norms, values, models of political behavior. Stressing this, the author notes that the widespread introduction of information accessibility is the main condition for development. In turn, the issue of ensuring the information needs of the society should be in the center of attention, since the media have quite wide possibilities for manipulation, and the mass media not only cover political events, but also create an artistic and illusory space that demonstrates the model of the political world. This proves the leading role of the “fourth power” in society, creating conditions for the media to actively influence the political consciousness and behav-ior of citizens.On the basis of all the above, the author in total states that the transformations in the political and economic space, complementing each other, have led to the unequivocal superiority of new stereotypes over the old ones, and also had a significant impact on the development of the entire society. When it comes to political and economic transformations, it is necessary first of all to pay attention to the character of each of them, to reveal their common and dis-tinctive features, to determine how they complement each other and, ultimately, to clarify the place and role of all these factors in the state information policy.Key words: political transformation, political systems, transformation of economic systems, information policy, information economy.

Information policy in conditions political and economic transformationsKhalid Niyazov

Candidate of Political Sciences, Associate Professor,Head of Institute of the Right and Human Rightsof Azerbaijan National Academy of Sciencesave. H. Javid, 115, Baku, Azerbaijan


64 Випуск 4. 2018

Постановка проблеми та її зв’язок із важли-вими науковими чи практичними завданнями. Соціальні та політичні протиріччя сучасного сус-пільства, невизначеність політичних, економіч-них, соціальних, ситуацій, різноманіття принци-пів організації політичних та соціальних спільнот, видів діяльності, соціальних ролей і групових норм відображаються у самосвідомості різних груп населення, у зв’язку з чим відзначається транс-формація усталених цінностей, за допомогою яких людина визначає себе, власне місце в суспільстві. Наразі криза ідентичності спостерігається як на рівні самосвідомості окремої взятої особистості, так і в рамках певного соціального простору. За таких умов регіональна ідентичність стає умовою структурування територіальних спільнот, най-важливішим фактором відтворення соціальної солідарності на рівні соціальних груп і тим самим впливає на розвиток регіону, внаслідок чого вини-кає необхідність пояснення факторів і тенденцій посилення регіональної ідентичності та її мобіліза-ційного потенціалу. Актуальність вивчення питання регіональної ідентичності проявляється в тому, що її формування в країнах Євросоюзу наразі відбу-вається. Цей висновок підтверджується сучасними подіями в країнах ЄС, такими як «Брекзіт», попу-ляризація правоорієнтованих політичних організа-цій і поширення націоналістичних поглядів серед населення Євросоюзу. Зараз у Євросоюзі ведеться політика інтегрального федералізму, згідно з якою розвиток широкої інтеграції між регіонами Євросо-юзу здійснюється в обхід законодавств держав, що входять в ЄС [4, с. 26–28]. Складається ситуація, коли національна ідентичність жителів окремих європейських країн підміняється регіональною ідентичністю, що має субнаціональний характер.

аналіз останніх досліджень та публікацій, виділення невирішених раніше частин загаль-ної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Дослідження регіональної ідентичності активізуються у процесі переходу від традиційного

Модель європейської ідентичностіУДК 355.426DOI https://doi.org/ 10.24195/2414-9616-2018-4-64-68

Ростецька Світлана Іванівнакандидат політичних наук, доцент, доцент кафедри політичних наук і права Державного закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д. Ушинського»вул. Старопортофранківська 26, м. Одеса, Україна

Ростецька Світлана Іванівна

У статті проаналізовано сутність феномену європейської ідентичності, її співвідно-шення з національною та регіональною ідентичністю. Визначено основні шляхи та проблеми формування європейської ідентичності та ступінь її впливу на політичні процеси в країнах Європи. Ключові слова: ідентичність, європейська ідентичність, національна ідентичність, регіональна ідентичність, самоідентифікація, територіальна спільнота, політичні процеси.

до модерного суспільства. На сучасному етапі розвитку цивілізації відбувається зміна модерної парадигми досліджень політичної ідентичності на постмодерну. Це зумовлює той зв’язок, який існує між трансформаціями механізмів форму-вання політичної ідентичності та світоглядними зрушеннями постсучасної доби.

Історія концепту ідентичність пов’язана з латинським словом idem, яке можна перекласти як «тотожність». Саме поняття «ідентичність» набуло поширення в наукових колах в 1970-х рр., і його автором є Е. Еріксон. Однак до Еріксона дослідженням цього концепту, теми самооцінки і «Я» особистості займалися представники різних філософських і психологічних шкіл і напрямів, особливо екзистенціалізму (Камю, Сартр), психо-аналізу і глибинної психології (З. Фрейд і К.Г. Юнг), філософії персоналізму (Н. Бердяєв).

Крім персональної, індивідуальної ідентичності, дослідники виділяють групову, колективну ідентич-ність. Колективна ідентичність відрізняється від індивідуальної тим, що сприймається індивідом незалежно від його бажання як культурна тради-ція: релігійна, ідеологічна, мовна, міфологічна тощо. Існують такі типи колективної ідентичності, як етнокультурна і національна. Тема етнокуль-турної ідентичності стала об’єктом наукового дослідження в з 1960-х рр., і в цей період сформу-валися два основних підходи до дослідження про-блеми етносу. Серед них можна виділити онтоло-гічний (примордіалістський) методологічний підхід (Л. Гумільов, Ю.В. Бромлей, Е.Д. Сміт, К. Хюбнер та інші) та конструктивістський (інструменталіст-ський) підхід (Б. Андерсон, Ф. Барт, С. Хантінгтон, Е. Геллнер, Е. Хобсбаум та інші).

Досить нещодано політична та регіональна ідентичності стали активно досліджуватися вітчиз-няними вченими. Суттєвий внесок у розуміння, аналіз процесів політичної ідентифікації, значення політичної ідентичності для формування загально-національної, громадянської ідентичності в Укра-


65Модель європейської ідентичності || C. 64-68

їну внесли О. Антонюк, Т. Бевз, Є. Бистрицький, О. Картунов, І. Кресіна, І. Курас, І. Монолатій, Л. Нагорна, М. Обушний, І. Оніщенко, Г. Палій, Н. Пашина, Б. Попов, В. Ребкало, С. Римаренко, В. Степаненко, М. Степико та інші.

Актуальність дослідження регіональної ідентич-ності в межах політичної науки затребувана сучас-ними політичними процесами в країнах Європи та пошуком механізмів узгодження інтересів в муль-тикультурних спільнотах.

Метою статті є аналіз сутності феномену євро-пейської ідентичності, її співвідношення з націо-нально-державною, регіональною ідентичностями та визначення їх впливу на політичні процеси в країнах Європи.

результати. Одночасно зі створенням Євро-пейського Союзу постало питання проблеми євро-пейської ідентичності. У міру швидкого розши-рення списку країн, що приєдналися до Союзу, ці критерії набували все більшого значення.

Традиційні уявлення про межі Європи зі ство-ренням Європейського Союзу починають впливати і на уявлення про європейську ідентичність. Над існуючими до початку процесу європейської інте-грації національними ідентичностями керівництво і політичні еліти ЄС прагнуть надбудувати «євро-пейську ідентичність». Для цього доводиться йти на певне послаблення почуття національної іден-тичності. Даний процес супроводжується посилен-ням відчуття регіональної ідентичності. Європей-ську модель ідентичності можливо представити саме так: зверху народжується європейська іден-тичність, посередині існуюча і досить вкорінена національна ідентичність і під нею відроджується регіональна ідентичність. Ця модель робить вкрай складною задачу політичного управління в Європі.

Історичні межі регіонів у Європі часто не збіга-ються з межами національних держав. Каталонці і баски живуть як у Іспанії, так і у Франції, угорці – в Трансільванії і Сербії, італійці – в Хорватії. Поді-бна ситуація створює значні труднощі у функціо-нуванні національних держав, і дії Брюсселя щодо формування «європейської ідентичності» підси-люють ці труднощі.

Але попри все, конструювання європейської ідентичності було і залишається вкрай складним завданням, враховуючи, що історично ідея надна-ціональної спільності на масовому рівні не сфор-мувалася. В історії Європи суперництво і війни переважали над формами колективної поведінки. Країни ЄС докладають великих зусиль для фор-мування європейської ідентичності. Вперше це поняття було зафіксовано в копенгагенській «Декларації європейської ідентичності», прийня-тій у 1973 р. Основними її елементами в Декла-рації були названі представницька демократія, верховенство закону, соціальна справедливість, економічний прогрес і права людини. Акцентува-

лися також спільні інтереси, зобов’язання і спад-щина європейців [6]. У Маастрихтському договорі тези копенгагенської декларації були доповнені. Зокрема, там підкреслювалася важливість про-ведення спільної зовнішньої політики. У договорі йшлося і про повагу союзом національної само-бутності країн-членів [8]. Разом з тим часто само-бутність окремих країн ігнорується. Так, у 2013 р. голова Європейської ради Херман Ван Ромпей заявив, що ознакою нової Європи повинна стати ліквідація національної ідентичності. Х. Ван Ром-пей виступив із закликом переосмислити сього-дення і майбутнє Євросоюзу як організації, що об’єднує безліч де-юре незалежних держав. За його словами, «постійне розширення змішує полі-тичні і географічні ідентичності, а це своєю чергою перетворює європейський континент на універ-сальний будинок для всіх» [3].

Слід підкреслити, що політична інтеграція країн, що входять в Євросоюз, наразі не відбулася. Євро-пейські держави не хочуть поступатися багатьма суверенними правами на користь наднаціональ-них структур, а останнім часом ця ситуація лише погіршується, і прикладами можуть бути перемоги на парламентських виборах в країнах Європи тих політичних сил, які орієнтовані на збереження національної та регіональної іднетичностей. Галь-мує інтеграцію і різноманітність форм політичного устрою. Так, співіснують парламентські і прези-дентські республіки, конституційні монархії. Вони розрізняються і за партійними системам, і за фор-мами політико-територіального устрою.

Наднаціональні структури, за винятком Європар-ламенту, в очах європейців не є легітимними. Члени Європейської комісії призначаються національними урядами, Рада Європи – міжурядова установа. Європарламент – єдиний інститут, який обирається громадянами Європи, проте коло його повноважень і вплив обмежені. Всі ці інститути далекі від простих громадян, які дуже часто розглядають ці організації як технократичну бюрократію. Багато хто не сприй-має систему управління ЄС як частину повсякден-ного життя. Відповідно, вибори до Європарламенту розглядаються як свого роду необов’язкове допо-внення до виборів національних.

На думку П. Мовчан, європейська ідентичність продовжує формуватися, але цей процес йде досить повільно і не має лінійного характеру. Зна-чну роль при цьому відіграє концепція європей-ського громадянства, введена у дію Маастрихт-ським договором 1992 р. та розвинута у наступних основоположних актах ЄС. У розумінні європей-ської ідентичності ефективним методологічним інструментарієм може виступати теорія самока-тегоризації та принцип метаконтрасту, ядром яких за сучасних умов виступає Спільна зовнішня полі-тика та політика безпеки Європейського Союзу, а також сам процес європейської інтеграції.


66 Випуск 4. 2018

Серед можливих напрямів зміцнення європей-ської ідентичності слід зазначити побудову спіль-них символів, актуалізацію історичної пам’яті, посилення каналів комунікації у публічній сфері, зростання мобільності робочої сили та міждержав-ного обміну студентів, інтенсифікація кооперації та взаємодії між суб’єктами науково-культурної та підприємницької діяльності [2].

Проте кількість євроскептиків у країнах Європи збільшується. Вибираючи між своєю країною і Європою в цілому, більшість європейців ставить на перше місце національний компонент, тобто вони вважають себе передусім громадянами своєї держави. В ході даного обстеження респондентам було запропоновано відповісти на питання, ким вони бачать себе у найближчому майбутньому: громадянами своєї держави; громадянами своєї держави і європейцями; європейцями і громадя-нами своєї держави; тільки європейцями. Лише 3% відповіли, що бачать себе європейцями, тоді як 38% – тільки громадянами своєї держави. Серед прихильників змішаних форм самоіденти-фікації перші також виявилися у явній меншості: лише 7% опитаних бачили себе в найближчому майбутньому європейцями і громадянами своєї держави. Навпаки, 49% поставили на перше місце приналежність до своєї держави [7].

Процеси глобалізації та трансформації в сучасному світі, безсумнівно, порушують тра-диційні форми ідентичності, ставлять під сумнів суб’єктивні відчуття самоідентичності людини та етносів, що були сформовані в межах колишніх традицій. Особливо гостро це проявляється у від-ношенні до проблеми ідентичності представників локальних груп, етнічних, релігійних, культурних меншин. Попереднє відчуття ними свого власного «я», яке забезпечувалося колишніми формами ідентичності, занепало. Стався розрив у наступ-ності, коли руйнування одного типу ідентичності передбачає компенсацію ідентичністю іншого типу. Саме відсутність механізму наступності ідентич-ності стала супроводжуватися відчуттям внутріш-нього дискомфорту і тривоги, що реалізуються у формах закритості і посилення ізоляціоністських тенденцій. Ізоляціонізм своєю чергою активізував тенденції до зворотної локалізації культури і тради-цій, способу життя, думок і норм поведінки людей.

Глобалізація, так само як індивідуалізація сві-домості, ведуть до того, що європейці все менше пов’язують свої інтереси і потреби з розвитком держави, в якій вони живуть. Проте воно продо-вжує відігравати велику роль, в його розпоря-дженні залишаються основні механізми соціаліза-ції особистості, насамперед система освіти. Тому не дивно, що національна самоідентифікація, як і раніше, цементує європейські країни. Відданість нації – державі визначається трьома основними моментами: відчуттям того, що нинішнє покоління

продовжує справу попередніх поколінь, загальною пам’яттю про колективну історію країни, а також почуттям загальної долі. Історичний досвід пока-зує, що ці елементи об’єднують нації і дозволяють їм витримувати важкі випробування.

В ієрархії переваг європейців регіональна само-ідентифікація поступається національній зовсім небагато. Аналізоване нами обстеження виявило, що 91% жителів ЄС прив’язані до своєї країни, а 88% – до свого міста або селища; стільки ж – до своєї провінції (варто зауважити, що в цьому ряду відповідей прихильність до Євросоюзу висловили тільки 48% респондентів). За серед-ньостатистичними показниками ховаються сер-йозні відмінності. Найбільшою мірою прив’язані до своєї країни ніж до міста, селища або провінції мальтійці (95% проти відповідно 78 і 77), фран-цузи (92% проти 79 і 82), голландці (83% проти 70 в обох випадках), датчани (98% проти 87 і 71) і шведи (94% проти 85 і 80). Майже порівну розподі-ляються ці показники серед австрійців (94% проти 93 в обох випадках), поляків (96% проти 95 в обох випадках), хорватів (91% проти 90 в обох випад-ках) і греків (у всіх випадках 94%).

Таким чином, виділяється група держав, гро-мадяни яких вважають кращою регіональну іден-тичність ніж національну. Так, частка іспанців, що найбільшою мірою відчувають спільність зі своєю країною, становить 85%, а з містом, селищем чи провінцією, відповідно, 91% і 87 Так само йде справа з італійцями (86% проти 90 і 87), румунами (90% проти 93 і 92), чехами (85% проти 86 в обох випадках) [7].

Розглядаючи регіональну ідентичність, доціль- но звернути увагу і на етнічну ідентичність. Етно-культурна ідентичність – це комплекс соціальних, політичних і соціокультурних феноменів, що вияв-ляється у розумінні групою людей своєї історичної спільності, психологічне переживання і зовнішні прояви цього факту. Ключові поняття тут – «етнос» і «культура». Згідно з новітнім філософським слов-ником етнос – міжпоколінна група людей, об’єднана тривалим спільним проживанням на певній тери-торії, загальними мовою, культурою і самосвідо-містю. Під нацією розуміється спільність людей, яка сформувала економічний уклад, державну літературну мову, що володіє специфічними куль-турними традиціями і побутовим укладом. Націо-нальна ідентичність відрізняється від етнокуль-турної ідентичності тим, що має більш штучний характер, оскільки у індивідів є можливість вибору тієї чи іншої національної ідентичності, внаслідок чого фактор загального походження перестає мати визначальне значення і на перший план виходить поняття громадянства. Важливим фактором фор-мування національної ідентичності є необхідний рівень розвитку культури: функціонування наці-ональної системи освіти, наявність єдиної націо-


67

нальної мови. Такими ознаками характеризується громадський тип національної ідентичності. Згідно з К. Хюбнер, це такий тип ідентичності, коли гро-мадянин певної держави зобов’язаний розділяти державну ідеологію, засновану на політичних кон-цептах [5, c. 103]. Слід звернути увагу на поняття регіональної ідентичності. Цей тип має підлеглий характер у відношенні до національної ідентич-ності, причому регіональна ідентичність може перерости в ідентичність національну.

Регіональні ідентичності, подібно національ-ним, засновані, за висловом Б. Андерсона, на ідеї «уявних спільнот». Однак, якщо Андерсон бачив нації як закриті системи, регіони, навпаки, повинні розглядатися як відкриті. Регіональна ідентичність може розглядатися як ключовий елемент констру-ювання регіону як соціально-політичного простору та інституційної системи. Відзначимо, що регіо-нальні ідентичності не замінюють і не скасовують національні, вони здебільшого мають додатковий характер і являють собою систему не жорстких, обов’язкових, а швидше за все нестабільних і гнучких зв’язків. Підтримка регіональної ідентич-ності може вимагати постійної загрози ззовні; ця бінарна логіка «ми» і «вони» може наділяти регі-ональну ідентичність навіть агресивним харак-тером, оскільки «ми» визначається, зокрема, через протиставлення з «ними», з «іншими». Так, на думку Г. Деланті, «чистота і стабільність «нас» гарантується насамперед загальним ім’ям (назвою), потім – демонізацією інших / іншого і позбавленням від них [1, с. 47–62]. Підтримка чистоти вимагає конструювання жорстких, непро-никних кордонів, а оскільки це не представляється можливим, то розвивається процес фрагментації регіональних спільнот, розмивання регіональних ідентичностей.

У рамках розділеної лояльності європейців їх національна ідентифікація все більше конкурує з ідентифікацією регіональної, відданістю своїй «малій батьківщині». У Європі традиційно висо-кий рівень розвитку регіональної самосвідомості, особливо в поліетнічних країнах з федеративним типом державного устрою. У свідомості багатьох європейців загальнонаціональна ідентичність спі-віснує з регіональним патріотизмом. Так, для нім-ців самоідентифікація з конкретною землею або містом значить більше, ніж з усією німецькою нацією. В іспанській державі автономій, що пред-ставляє собою унітарну державу з елементами федералізму, в міжгрупових відносинах рівень кон-кретного регіону є особливо значущим. Національ-ність тут ототожнюється саме з регіоном.

Так, в Італії, і в особливості в Іспанії, існує сер-йозна небезпека того, що регіональні рухи зажа-дають перекроювання державних кордонів, або, як мінімум, більшої федералізації з фактичною незалежністю від центру.

У Франції регіональний сепаратизм поки менше дає про себе знати, проте, якщо піде мова про ство-рення нової парадигми внутрішньоєвропейських відносин, він теж може зіграти свою роль.

Навіть за умови збереження нинішньої дина-міки сепаратистські рухи на Півдні Європи стають з кожним роком все активніше. Щоправда, в останні роки вони в основному відмовилися від збройної боротьби, але це може бути пов’язано і з надіями отримати свою незалежність мирним шляхом.

Що ж стосується прикордонних суперечок між Іспанією і Португалією або Іспанією і Великобрита-нією, то після входження цих держав до Європей-ського союзу вони в цілому втратили актуальність.

Разом з тим в Ельзасі і Паданії досить сильний євроскептицизм, пов’язаний передусім із бажан-ням відгородитися від іммігрантів з країн третього світу. Майбутнє покаже, чи зможе він поєднуватися з «Європою регіонів».

Тривалі спроби розвивати демократичні прак-тики в рамках ЄС ставлять багато питань, які тор-каються взаємин між трьома рівнями ідентичності. Справа в тому, що крім регіонального рівня іден-тичності, є ще один рівень – ідентичність мігрантів. Мігрантів в ЄС можна розділити на «зовнішніх» і «внутрішніх». Зовнішні мігранти – це люди, які приї-хали до країн ЄС переважно з інших континентів, – з Африки і Азії. Внутрішні мігранти – це люди, які змі-нили країну проживання всередині ЄС. До останніх розширень ЄС внутрішні мігранти не створювали незручностей для країн свого нового проживання. Зараз внаслідок економічної міграції внутрішня міграція стає проблемою. Однак найсерйознішу проблему для держав ЄС представляють мігранти, які приїхали з країн, що за типом культури сильно відрізняються від Європи. Їх присутність у Старому Світі кидає виклик не тільки почуттям.

Центральною проблемою є проблема побудови «нової ідентичності» в умовах існування неоформ-леного, «розчиненого» або «розподіленого» соці-ального суб’єкта. Саме таким суб’єктом є мігранти, саме таким суб’єктом часто є етнічні та релігійні меншини. З точки зору демократичної теорії, про-блема тут одна – як сприяти формуванню нового суб’єкта соціальних відносин на основі демокра-тичних принципів.

Отже, на початку ХХІ ст. нація-держава у свідо-мості європейців, як і раніше, залишається вищим ступенем політичного життя. Разом з тим помітно посилюється регіональна самоідентифікація, в тому числі у її сепаратистському різновиді. На шляху ж поширення наднаціональної, загальноєв-ропейської самоідентифікації виникає безліч пере-шкод. У конкуренції національної, регіональної та наднаціональної самоідентифікацій основним суперником національно-державної самоідентифі-кації є регіональна. Жителям континенту ближче ідея «Європи регіонів», ніж ідея «єдиної європей-


68 Випуск 4. 2018

ської нації». Ускладнення ситуації на континенті в етнічному, расовому та релігійному аспектах підточує культурно-цивілізаційну гомогенність західних суспільств і стає потужною перешкодою на шляху формування європейської ідентичності. Переселенці, прихильні цінностям і життєвим нор-мам незахідних цивілізацій, перетворюються в про-відників іншокультурного впливу. Водночас ступінь їх адаптації на «новій батьківщині» є різним.

Література:1. Косов Ю.В., Фокина В.В. Политическая регио-

налистика. СПб.: Питер, 2009. 192 с.2. Мовчан П. Теоретичні підходи щодо форму-

вання європейської ідентичності. Державне управ-ління: удосконалення та розвиток. № 9, 2015. URL: http://www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=891.

3. Скороход Ю. Cамоідентифікація європейців http://euroinfo.tv/?p=20764

4. Фадеева А. Федералистская модель Европей-ского Союза. Мировая экономика и международные отношения. 2000. № 6. С. 26–28.

5. Хюбнер К. Нация. М.: Канон+, 2001. 292 c.6. Declaration on European Identity. Mode of

access: URL: http://www.cvce.eu/obj/declaration_on_european_identity_сopenhagen_14_december_1973-en-02798dc9-9c69-4b7d-b2c9-f03a8db7da32.html.

7. Eurobarometro del Parlamento Europeo. A un año de las elecciones europeas de 2016. Op. cit.

8. Treaty on European Union. Mode of access: URL: http://eur-lex.europa.eu/en/treaties/dat/11992M.html#000100001

REFERENCES:1. Kosov Yu.V., Fokina V.V. Politicheskaya regional-

istika. SPb.: Piter, 2009. 192 s.2. Movchan P. Teoretichni pidhodi schodo formu-

vannya evropeyskoyi identichnosti. Derzhavne uprav-linnya: udoskonalennya ta rozvitok. № 9, 2015. URL: http://www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=891.

3. Skorohod Yu. Camoidentifikatsiya evropeytsiv. URL: http://euroinfo.tv/?p=20764.

4. Fadeeva A. Federalistskaya model Evropeyskogo Soyuza. Mirovaya ekonomika i mezhdunarodnyie otnosheniya. 2000. № 6. S. 26–28.

5. Hyubner K. Natsiya. M.: Kanon, 2001. 292 c.6. Declaration on European Identity. URL:

http://www.cvce.eu/obj/declaration_on_european_iden-tity_сopenhagen_14_december_1973-en-02798dc9-9c69-4b7d-b2c9-f03a8db7da32.html

7. Eurobarometro del Parlamento Europeo. A un año de las elecciones europeas de 2016. Op. cit.

8. Treaty on European Union. URL: http://eur-lex.europa.eu/en/treaties/dat/11992M.html# 000100001

The article analyzes the essence of the phenomenon of European identity, its relation with the national and regional identity. The main ways and problems of formation of the European identity and its degree of influence on political processes in European countries are deter-mined.Key words: identity, European identity, national identity, regional identity, self-identification, territorial community, political processes.

European identity modelRostetska Svitlana Ivanivna

Candidate of Political Science, Associate Professor,Associate Professor at the Department of Political Science and LawSouth Ukrainian National Pedagogical University named after K. D. UshynskyStr. Staroportofrankivska 26, Odesa, Ukraine


69

вступ. У сучасному світі дедалі більшої актуаль-ності набуває проблема формування національ-ного (політичного) щастя та відчуття задоволення і благополуччя у громадян. Проблема формування ефективної державної політики з сприяння наці-ональному щастю доволі важлива, насамперед, тому, що вона забезпечує національну єдність та легітимність державної влади. При цьому важливо зазначити, що національне щастя, частіше за все, є суб’єктивною оцінкою благополуччя в державі.

Підходи, засновані на оцінюванні соціальних і економічних показників рівня життя громадян та рівня соціально-економічного розвитку держави загалом, часто виявляються сильно обмеженими. При цьому не враховуються оцінки і сприйняття гро-мадянами життя в державі в суспільстві, їх оцінки політичного устрою, політичних інститутів, конкрет-них політиків, які реалізують політичну сферу.

Саме тому дедалі більше країн, що розвива-ються, таких як Бутан, шукають модель держави, яка сприяє розвитку суб’єктивного благополуччя і щастя громадян. Протягом тривалого часу оцінка Валового внутрішнього продукту була головною метою країн, почасти тому, що він був одним із небагатьох наявних індексів того, наскільки добре

основні аспекти впливу концепту валового національного щастя на державну політику королівства БутанУДК 32.019.52DOI https://doi.org/ 10.24195/2414-9616-2018-4-69-73

Шуліка Андрій Андрійовичкандидат політичних наук, доцент кафедри політологіїДніпровського національного університету імені Олеся Гончаравул. Гагаріна, 72, Дніпро, Україна

Шуліка Андрій Андрійович

Сучасний політичний простір постійно ускладнюється, тому зростає кількість чинників, що впливають на формування державної політики. Разом із тим усклад-нюється оцінка ефективності державної політики громадянами. Тому в міжнарод-ному середовищі актуалізується проблема людського розвитку та вимірювання за-доволеності і щастя громадян. У статті розглядаються особливості оцінки щастя громадян із використанням концепту Валового національного щастя. Зазначаєть-ся, що проблема щастя актуалізується з тієї причини, що відчуття задоволеністю життям відбивається на легітимності державної влади та збереженні національної єдності держави. Метою статті є аналіз основних форм реалізації концепту щастя та його вплив на політичну та державну сферу в Королівстві Бутан. До методів, які використовувались у статті, належать системний метод, структурно-функці-ональний, порівняльний, психологічний, біхевіористичний. У статті наголошується, що Валове національне щастя є намаганням вплинути на однобічну оцінку щастя та задоволеності громадян із позиції економічних показників розвитку. Приклад Коро-лівства Бутан яскраво демонструє змогу впливати на задоволеність та національ-не щастя в державі неекономічними методами. Концепт Валового національного щастя є механізмом побудови державної політики, який протягом тривалого часу демонструє ефективність, саме тому він був визнаний як альтернативна форма людського розвитку міжнародними організаціями (зокрема, Організацією об’єднаних націй). Орієнтація національного політичного і соціального розвитку нації на форму-вання почуття національного і політичного щастя є офіційно оголошеною метою всіх політичних заходів державних органів влади, які прагнуть забезпечити справед-ливий і сталий соціально-економічний розвиток, охорону навколишнього середовища, збереження культури й ефективне державне управління. У концепції національного, політичного щастя Бутану досить сильним є вплив буддизму як системи світо-глядних і культурних практик. Бутанське суспільство, політична культура, форма державного управління має досить великий вплив на особливості реалізації концепту Валового національного щастя.Ключові слова: національне щастя, Валове національне щастя, державна політика, політична культура, буддизм.

працюють країни, який застосовувався, в тому числі, і для оцінки ефективності діяльності дер-жавних органів.

У сучасному світі наукове вивчення щастя стало самостійним напрямком суспільно-політичних наук. Одним із перших проблему національного (політичного) щастя досліджував голландський науковець Р. Венховен. Значний вплив на розви-ток досліджень щастя спричинив Р. Лейард. Осо-бливостям використання Валового національного щастя для регулювання державної політики Бутан приділяли увагу Дж. Сітей, К. Ура, К. Шроедер.

Мета та завдання. Метою статті є проаналі-зувати основні форми реалізації концепту щастя та його вплив на політичну та державну сферу в Королівстві Бутан.

Методи дослідження. Під час написання статті автор використовував системний метод, який дав змогу розглянути державну політику Бутану з забезпечення щастя як єдину систему заходів. Структурно-функціональний метод дав змогу про-аналізувати функціональні особливості окремих структурних елементів системи реалізації держав-ної політики Бутану. Під час зіставлення особли-востей сприйняття концепту щастя в різних полі-

Основні аспекти впливу концепту Валового національного щастя на державну політику... || C. 69-73


70 Випуск 4. 2018

тичних культурах використовувався порівняльний метод. Психологічний та біхевіористичний методи дали змогу проаналізувати вплив концепту Вало-вого національного щастя на психологічні та пове-дінкові особливості функціонування державної політики Бутану.

результати. У сучасному світі міжнародні дослідження регулярно включають до кола дослі-джуваних питань щастя і задоволеність життям. Як показує аналіз основних положень концепції національного, політичного щастя у багатьох про-мислово розвинених країнах воно часто пов’язане з матеріальним споживанням [6]. Це забезпечу-ється зобов’язаннями встановлення необхідного базового рівня матеріального добробуту, яке в теорії має забезпечити домінування національ-ного щастя в суспільній свідомості громадян. Але громадяни більш багатих і технологічно розвину-тих країн далеко не обов’язково найщасливіші. Наприклад, аналізуючи Індекс щастя держав за 2015−2017 рр., можна зазанчиити, що досить успішний економічний розвиток не забезпечує домінуючі позиції в цьому списку. Так, США займає 18-е місце, Великобританія – 19-е, Франція – 23-е, Сінгапур – 34-е, Іспанія – 36-е, Італія – 47-е, Порту-галія – 77-е; навпаки, не найбільш економічно роз-винені країни можуть займати досить високі місця: Фінляндія займає 1 місце в цьому Індексі, Іслан-дія – 4-е, Нова Зеландія – 8-е, Австралія – 10-е, Коста-Ріка – 13-е, Ірландія – 14-е, Чеська респу-бліка – 21-е, Мексика – 24-е та ін. [9, р. 22−25].

Україна займає в рейтингу країн 138 місце, що також є досить показовим чинником, адже Україну випереджають країни, які абсолютно не є еконо-мічно і політично домінуючими: Киргизія (92 місце), Сомалі (98 місце), Лаос (110), Ефіопія (127 місце), М’янма (130) та ін. [9, р. 22−25]. Це як раз підкрес-лює той факт, що економічний розвиток далеко не завжди автоматично екстраполюється на гро-мадську думку і формування відчуття щастя в сус-пільстві.

Тому поряд з економічним зростанням необ-хідно вимірювати добробут, екологічну стабіль-ність, суспільну оцінку політичної сфери, політичну культуру з метою відображення загального про-гресу країн і людства. «З урахуванням зростаю-чої кількості свідчень того, що нинішня траєкторія розвитку людського потенціалу не є стійкою, існує нагальна необхідність убільш комплексних показ-никах прогресу, ніж традиційні економічні показ-ники, такі як Валовий внутрішній продукт» [6].

Бутан став першою країною в світі, яка вирі-шила здійснювати цілеспрямовану політику в сфері щастя на державному рівні. На думку К. Ура [8], бутанська концепція щастя набагато більш гли-бока, ніж загальне ставлення до вимірювання щастя в промислово розвинених країнах. Філосо-фія загального національного щастя Бутану має

кілька вимірів: має цілісну структуру, визнає і нама-гається реалізувати духовні, матеріальні, фізичні та соціальні потреби громадян держави; ставить своєю метою збалансований прогрес як основу розвитку держави; основою розуміння щастя є його сприйняття його як колективного явища; в межах політики забезпечення щастя досить велика увага приділяється екологічним проблемам розвитку, що пов’язано з необхідністю забезпечення сталого розвитку і добробуту «як нинішнього, так і майбут-ніх поколінь» [8, р. 11]; одним із головних вимірів політичного щастя в Бутані є забезпечення соці-альної, економічної і політичної справедливості, яка має забезпечувати справедливий і розумний перерозподіл добробуту між громадянами.

У Королівстві Бутан вперше було поставлене питання Валового національного щастя (ВНЩ), що викликало значний міжнародний інтерес до цієї концепції. У Бутані таке загальноприйняте поняття, як Валовий внутрішній продукт, змінили на концепт Валового національного щастя [8, р. 13], що зна-йшло своє вираження на державному рівні, у ство-ренні Міністерства щастя, в якому піклуються про щастя кожного свого громадянина. Заснова-ний на принципах буддизму, ВНЩ фокусується на просуванні соціальної гармонії, збереженні національної ідентичності та стійкості екологічної і соціально-політичної систем держави. У Бутані робиться наголос на неекономічних заходах у полі-тиці і сфері розвитку, модернізації держави.

Діяльність Міністерства щастя і реалізація кон-цепту Валового національного щастя закріплена в Конституції Бутану 2008 р., в якій говориться, що «держава має прагнути сприяти створенню умов, які дадуть змогу домагатися загальнонаціональ-ного щастя» [1, с. 27]. ВНЩ розглядається в Бутані як метод розвитку, який передбачає просування політичних, економічних, соціальних і культурних цілей модернізації держави.

Орієнтація національного політичного і соціаль-ного розвитку нації на формування почуття наці-онального і політичного щастя є офіційно оголо-шеною метою всіх політичних заходів державних органів влади, які прагнуть забезпечити справед-ливий і сталий соціально-економічний розвиток, охорону навколишнього середовища, збереження культури і відповідати сучасній моделі побудови державної політики – Good governance.

Ідея Валового національного щастя не стано-вила б великого інтересу, якби залишалася кон-цептуальною, теоретичною, а не була б інте-грована в реальну політику держави. Концепція національного щастя фактично стали інструмен-тами політики.

«Комісія з питань Валового національного щастя є координаційною установою, яка здійснює п’ятирічний план розвитку Бутану. Її основна функ-ція полягає в об’єднанні зовнішніх і внутрішніх


71

ресурсів і розробці п’ятирічного плану, що склада-ється із секторальних планів, запропонованих мініс-терствами й автономними установами» [8, р. 15].

Важливим також є питання щодо реалізації цієї політики на місцевому рівні. У законодавстві Бутану про місцеве самоврядування від 2009 р. встановлюється, що органи місцевого самовряду-вання на всіх рівнях, в регіональних та територі-альних органах влади мають сприяти створенню умов для ВНЩ [7, р. 27]. У Бутані стало нормою, коли майже кожна недержавна організація співпра-цює із державними та місцевими органами влади, узгоджуючи свою політику і реалізацію власних цілей із державними вимогами до політичного щастя нації [7, р. 44].

Усі стратегії Бутану спрямовані на підвищення Валового національного щастя. Бутанська сис-тема ВНЩ проводить постійні дослідження грома-дян для оцінки їх цілісного духовного, ціннісного та економічного добробуту. Соціологічні дослідження населення держави для оцінки рівня щастя про-водиться серед «репрезентативних вибірок для оцінки дев’яти вимірів щастя» [4]: психологічна оцінка власного життя; сприйняття стану системи охорони здоров’я; оцінка системи освіти; розвиток культурної сфери життя суспільства (у тому числі й політичної культури в країні); можливості при-йнятного для громадян розподілу часу на відпочи-нок і роботу; оцінка якості державного управління; сприйняття ефективності функціонування місце-вих громад; збереження екологічного різноманіття та стійкості; оцінка рівня життя громадян.

Дослідження громадян відбувається згідно до прийнятого в 1998 р. урядом Бутану плану «Чотири стовпи щастя». «Чотирма стовпами» були названі сталий економічний розвиток, охорона навколишнього середовища, збереження етно-національної культури й ефективне управління. «Чотири стовпи щастя» складаються з дев’яти «сфер щастя»: психологічне благополуччя, еколо-гія, здоров’я, освіта, культура, рівень життя, вико-ристання часу, активність суспільного життя і гарне управління. Стовпи і сфери щастя вимірюються за 72 показниками. Наприклад, «сфера психоло-гічного благополуччя аналізується за дев’ятьма показниками: частота молитов і медитації, рівень егоїзму, заздрості, ревнощів, холоднокров-ності, співпереживання, щедрості, відчаю, думок про самогубство. Кожні два роки проводиться всенародне опитування для оцінки індикаторів, їх можливого коректування» [2, с. 141].

За результатами дослідження формуються рей-тинги, згідно з яким громадяни можуть бути кла-сифіковані за категоріями задоволеністю рівнем щастя в державі, вивчаючи сукупні рівні щастя в Національному індексі ВНЩ, уряд може перероз-поділити ресурси для збільшення частки щасливих людей і усунення недоліків державної політики.

Прагнучи експортувати цю парадигму щастя через дискурс глобального розвитку, Бутан нео-дноразово намагався популяризувати свій індекс ВНЩ у всьому світі. Це призвело до того, що за іні-ціативою Королівства Бутан Генеральна Асамблея ООН підтримала Резолюцію 2011 р. «Щастя: ціліс-ний підхід до розвитку», після прийняття Резолюції до неї приєдналися 68 країн. У Резолюції зазна-чалось: «Прагнення до щастя є однією з осно-вних цілей людства, а валовий внутрішній продукт за своїм характером не може достовірно свідчити про щастя і благополуччя народу тієї чи іншої кра-їни і не створений для цього» [1, с. 25].

Ці зусилля за сприяння міжнародному визна-нню ВНЩ дали державним органам влади Бутану змогу відіграти велике значення в діяльності ООН у сфері сталого розвитку, це дало змогу цій неве-ликій державі провести в 2012 р. зустріч глав дер-жав-членів ООН на тему «Щастя і благополуччя: визначення нової економічної парадигми». Ця зустріч була покликана ініціювати подальші кроки в напрямі реалізації концепції нового добробуту та сталого розвитку на основі економічної парадигми, що ефективно поєднує економічні, соціальні та екологічні цілі. Для участі у зустрічі були запрошені високі державні чиновники і політичні діячі, усі місії ООН, провідні економісти, вчені, представники громадянського суспільства та НУО, ділових кіл, а також духовні і релігійні лідери.

«Оскільки громадяни Бутану незмінно вважа-ються одними з найщасливіших у світі, уряд Бутану прагне розширити глобальний порядок денний у сфері розвитку, включивши в неї поняття щастя» [4, р. 198]. Тим не менш, у той час як Бутан прагне популяризувати свій Індекс ВНЩ в інших країнах, просуваючи ВНЩ до широкого визнання в Органі-зації Об’єднаних Націй, виникають питання з при-воду критики з боку ООН щодо захисту прав релі-гійних і політичних меншин у Королівстві Бутан.

У концепції національного, політичного щастя Бутану досить сильним є вплив релігії як системи світоглядних і культурних практик, особливо домі-нуючого релігійного спрямування в Бутані – тибет-ського різновиду буддизму, який ґрунтується на визначених комплексах навчань і медитативних практик саморозвитку. Так, як важливий концепт Валового національного щастя включається час як незалежний елемент: «Людина, яка має про-живати в суспільстві національного щастя, не має відчувати брак часу і має відчувати радість повіль-ності, кожен день людина має користуватися пра-вом на достатній час для спілкування, активного відпочинку та повноцінного сну» [3, р. 72].

Також досить велика увага приділяється психоло-гічними характеристиками індивіда як частини сус-пільної структури. Громадянин із метою формування політичного щастя в суспільстві і державі має «звіль-няти свою добродушну вдачу, доброту, щедрість,


72 Випуск 4. 2018

прощення, задоволеність і співчуття від придушення, мінімізуючи негативні емоції, такі як гнів, ревнощі і егоїзм» [8, р. 9]. Цей процес має реалізовуватися за допомогою системи освіти, яка має забезпечити систему передачі знань, із метою культивування цінностей, спрямованих проти саморуйнування та інших деструктивних дії в розумі, тілі та мові.

При цьому необхідно зазначити, що буддисти в Бутані становлять близько 80% населення, але основні аспекти національного щастя і суспільно-політичного життя повністю відповідають релігійно-політичних основ буддизму, хоча «індуїстське і християнське населення становить більшу частину населення півдня Бутану» [5, р. 153]. На думку аме-риканського дослідника Б. Мейєра, державна полі-тика Королівства Бутан «являє собою парадокс у сфері захисту і реалізації прав людини, з одного боку, в державі здійснюється політика підтримки прав на свободу, соціально-політичну безпеку, еко-логічну безпеку та ін., яка орієнтована на ВНЩ; з іншого боку, є свідчення про порушення наскрізних принципів прав людини, що стосуються не дискри-мінації, рівності, участі та підзвітності» [4, р. 195].

Домінування культурного (релігійного) погляду на особливості політичного щастя в Бутані поро-джує питання: чи можлива інкорпорація бутан-ського концепту Валового національного щастя (ВНЩ) як принципу побудови державної політики пронизаного культурологічними та релігійними (буддійськими поняттями) в інші системи мис-лення? Чи може він мати значний вплив для полі-тичних культур і систем побудови державної полі-тики за межами Бутану?

Президент Центру дослідження Бутану і дослі-дження ВНС Карма Ура [8] вважає, що Валове національне щастя − це ідеологія, яка має стати програмою політичних і соціально-економічних змін і розвитку.

Разом із тим, політичну культуру представни-ків буддизму можна розглядати як певні цінності і норми, які абсолютно відрізняються від цінностей і культури християнської (західної), в якій фор-мувалися сучасні теорії соціально-економічної і політичної модернізації, теорії розвитку і сучасна політична теорія. Наприклад, згідно з християн-ським світоглядом, «кожна людина вважається абсолютно унікальною істотою, що володіє уні-кальною душею, і тому є головною першопричи-ною свого взаємини з релігійними віруваннями і з Богом, тобто сам відповідає за своє власне спа-сіння» [8, р. 11]. Природно, така форма релігійної і політичної культури справляє серйозний вплив на політичний розвиток, формування політичної теорії і на роль особистості в політичному процесі. Це співвідноситься з веберівською концепцією про взаємозв’язок між християнством і підйомом капіталізму в Європі. На відміну від християнства буддизм, зі свого боку, відмовляється звеличувати

особу чи будь-яке інше особистісне прагнення, що проявляється в особливостях державної політики із забезпечення національної щастя.

«Щастя в трактуванні буддизму розглядається як внутрішній досвід, досягнутий, зокрема, за допо-могою медитації. Таке щастя є етичною практикою для людини, що займається медитацією, а також досягається шляхом створення мотивації співчуття і доброти до інших» [8, р. 5]. Цей підхід являє собою світський аспект буддійського релігійного вчення.

висновки. Таким чином, Валове національне щастя варто сприймати як практичну концепцію реалізації державної політики. Бутанське суспіль-ство, політична культура, форма державного управ-ління мають значний вплив на особливості реаліза-ції концепту Валового національного щастя.

У контексті використання концепту ВНЩ як про-образу державної політики для всіх держав світу (зокрема України), необхідно зазначити, що ця концепція відповідає культурним, релігійним, полі-тичним та національним особливостям розвитку Королівства Бутан. Саме тому пряме перенесення концепту на терени інших держав світу практично неможливе.

Разом із тим необхідно зазначити, що пору-шення проблематики формування державної полі-тики, спрямованої на забезпечення національного щастя, доволі актуальне для сучасної України. Певні аспекти концепту ВНЩ можуть бути викорис-тані і для побудови української політики, зокрема увага не тільки до економічних аспектів благопо-луччя громадян України і постійний моніторинг основних вимірів задоволеністю життям тощо.

Література:1. Кириленко О.М. Благополуччя людей як об’єкт

соціологічних досліджень: феліцитарний підхід. Вісник Національного університету «Юридична ака-демія України імені Ярослава Мудрого». Серія: Соці-ологія. 2016. № 3. С. 18−33.

2. Новикова С.С. Концепт счастья в условиях поиска новой парадигмы общественных наук. Соци-альная политика и соціологія. 2017. Т. 16. № 3 (122). С. 137−143.

3. Kundera M. Slowness. London: Faber and Faber Limited, 1996. 176 р.

4. Meier B.M. The Paradox of Happiness. Health and Human Rights in the Kingdom of Bhutan / B.M. Meier and A. Chakrabarti. Health Hum Rights. 2016. Jun. № 18(1). Р. 193–208.

5. Rizal D. The unknown refugee crisis: Expulsion of the ethnic Lhotsampa from Bhutan. Asian Ethnicity. 2004. № 5(2). Р. 151−177.

6. Sithey G. Gross national happiness and health: lessons from Bhutan / G. Sithey A.-M. Thow M. Bull. World Health Organ. 2015. № 93 (8). URL: https://www.scielosp.org/scielo.php?pid=S0042-96862015000800514&script=sci_arttext&tlng=pt

7. Schroeder K. Politics of Gross National Happiness Governance and Development in Bhutan.


73

Palgrave Macmillan, Cham, 2018. 159 р. URL: https://link.springer.com/book/10.1007%2F978-3-319-65388-4#toc.

8. Ura K. The Experience of Gross National Happiness As Development Framework. ADB South Asia Working Paper Series. 2015. №. 42. 38 р.

9. World Happiness Report 2018 / Editors: J. Helliwell, R. Layard, J. Sachs. New York: Sustainable Development Solutions Network. 172 р. URL: https://s3.amazonaws.com/happiness-report/2018/WHR_web.pdf.

REFERENCES:1. Kyrylenko O.M. Blahopoluchchia liudei yak obiekt

sotsiolohichnykh doslidzhen: felitsytarnyi pidkhid. Visnyk Natsionalnoho universytetu “Iurydychna akademiia Ukrainy imeni Yaroslava Mudroho”. Seriia: Sotsiolohiia. 2016. № 3. S. 18−33.

2. Novykova S.S. Kontsept schastia v uslovyiakh poiska novoi paradyhmy obshchestvennykh nauk. Sot-syalnaia polytyka y sotsiolohyia. 2017. T. 16. № 3 (122). S. 137−143.

3. Kundera M. Slowness. London: Faber and Faber Limited, 1996. 176 р.

4. Meier B.M. The Paradox of Happiness. Health and Human Rights in the Kingdom of Bhutan / B.M. Meier and A. Chakrabarti. Health Hum Rights. 2016. Jun. № 18(1). Р. 193–208.

5. Rizal D. The unknown refugee crisis: Expulsion of the ethnic Lhotsampa from Bhutan. Asian Ethnicity. 2004. № 5(2). Р. 151−177.

6. Sithey G. Gross national happiness and health: lessons from Bhutan / G. Sithey, A.-M. Thow, M. Bull. World Health Organ. 2015. № 93 (8). URL: https://www.scielosp.org/scielo.php?pid=S0042-96862015000800514&script=sci_arttext&tlng=pt

7. Schroeder K. Politics of Gross National Happiness Governance and Development in Bhu-tan. Palgrave Macmillan, Cham, 2018. 159 р. URL: https://link.springer.com/book/10.1007%2F978-3-319-65388-4#toc

8. Ura K. The Experience of Gross National Hap-piness As Development Framework. ADB South Asia Working Paper Series. 2015. № 42. 38 р.

The modern political space is constantly becoming more complex, so the number of fac-tors influencing the formation of state policy is increasing. At the same time, it is becoming more difficult to assess the effectiveness of state policy by citizens. Therefore, the problem of human development and measuring the satisfaction and happiness of citizens is becoming more urgent in the international environment. The article discusses the features of assess-ing the happiness of citizens using the concept of Gross national happiness. It is noted that the problem of happiness is actualized for the reason that the feeling of satisfaction with life affects the legitimacy of state power and the preservation of national unity of the state. The purpose of the article is to analyze the main forms of realization of the concept of happiness and its impact on the political and public sphere in the Kingdom of Bhutan. The methods used in the article include the system method, structural and functional, comparative, psychologi-cal, behavioral. The article notes that Gross national happiness is an attempt to influence the unilateral assessment of happiness and satisfaction of citizens in terms of economic indica-tors of development. The example of the Kingdom of Bhutan vividly demonstrates the ability to influence satisfaction and national happiness in the state by non-economic methods. The concept of Gross national happiness is a public policy-making mechanism that has long been effective, which is why it has been recognized as an alternative form of human development by international organizations (in particular the United Nations). The orientation of the national political and social development of the nation towards the formation of a sense of national and political happiness is an officially declared goal of all political activities of the state authorities, which seek to ensure fair and sustainable socio-economic development, environmental pro-tection, preservation of culture and effective public administration. In the concept of national, political happiness of Bhutan is quite strong influence of Buddhism as a system of ideological and cultural practices. Society, political culture, form of government has a large impact on the particular implementation of the concept of Gross national happiness in Bhutan.Key words: national happiness, Gross national happiness, state policy, political culture, Buddhism.

The main aspects of the influence of the concept of Gross national happiness on the state policy of the Kingdom of BhutanShulika Andriy Andriyovich

PhD in Political Sciences, Associate Professor at the Department of Political Scienceof Oles Honchar Dnipro National University 72 Gagarin Str., Dnipro, Ukraine


74 Випуск 4. 2018

РОЗДІЛ 3. пОЛІТичнІ пРОбЛеми мІжнаРОДних сисТем Та гЛОбаЛьнОгО РОЗвиТку

вступ. Сьогодні Канада – одна з наймогут-ніших і впливовіших країн світу, що входить до числа «Великої сімки» і є одним із найпотуж-ніших і важливих для України міжнародних парт-нерів. Досягненню Канадою такого місця в світо-будові передував певний шлях. З огляду на те, що Україна і Канада мають багато спільного в різ-них сферах життя, канадський досвід може бути дуже доцільним для сучасного українського сус-пільства, для сучасних реформаційних процесів. Сьогодні Україна знаходиться на етапі розбу-дови нації й розвинутої демократичної держави, виробляє засади зовнішньої політики на основі національних інтересів. Як і Канада півстоліття тому, Україна ближче всього до країн «серед-нього рангу». В цьому сенсі концепція «серед-ньої держави» і її втілення в практичний зовніш-ньополітичний курс становить значний інтерес для політиків і вчених, які розробляють принципи української зовнішньої політики.

Метою роботи є дослідження особливостей внутрішньої та зовнішньої політики Канади та її досвід для суспільно-політичних процесів України. Згідно з метою завданнями статті є: з’ясування сут-

ності концепції «середньої держави» як теоретич-ної основи, що дозволила Канаді зайняти важливе місце в системі міжнародних відносин; з’ясування чинників, які впливають на визначення геополітич-ної самоідентифікації Канади; окреслення пріори-тетів канадської внутрішньої та зовнішньої полі-тики і механізмів їх втілення.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи становить сукупність філософ-ських, загальнонаукових та спеціальних методів наукового пізнання, які допомогли провести всебіч-ний аналіз досліджуваної теми. У роботі викорис-тано методи: герменевтичний (дозволив дослідити та обґрунтувати поняття й ознаки внутрішньої та зовнішньої політики Канади, розглянути її функції); діалектичний (для осмислення сутності політики Канади, при постановці задач, їх розв’язанні та підготовці висновків); історичний (при дослідженні етапів становлення політичної системи Канади); системний (для розгляду взаємовідносин окремих частин цілісної структури внутрішньої та зовніш-ньої політики Канади); системно-структурний (використовувався при виокремленні складників внутрішньої та зовнішньої політики Канади).

Досвід внутрішньої та зовнішньої політики канади для сучасного українського суспільстваУДК 327(71)DOI https://doi.org/ 10.24195/2414-9616-2018-4-74-78

Надибська Оксана Ярославівнадоктор філософських наук, професор,завідувач кафедри філософії та соціально-гуманітарних дисциплінОдеського державного університету внутрішніх справвул. Успенська, 1, Одеса, УкраїнаНадибський Микола Івановичстудент магістратуриОдеського національного університету імені І.І. Мечникова вул. Дворянська, 2, Одеса, Україна

Надибська Оксана Ярославівна Надибський Микола Іванович

У статті йдеться про те, що сьогодні Україна знаходиться на етапі розбудови нації й розвинутої демократичної держави, виробляє засади зовнішньої політики на основі національних інтересів. Як і Канада півстоліття тому, Україна ближче всього до країн «середнього рангу». В цьому сенсі концепція «середньої держави» і її втілення в прак-тичний зовнішньополітичний курс становить значний інтерес для політиків і вчених, які розробляють принципи української зовнішньої політики. Констатовано, що Україна, як і Канада, дотримується без’ядерного статусу. Голо-вну ж цінність для українського суспільства становить досвід Канади, як країни, що також має колоніальне минуле, зі створення основ незалежної зовнішньої політики.У статті також акцентується увага на тому, що хоча в Україні вже створені кана-дознавчі центри, системного вивчення Канади наразі не відбувається. Досвід «середньої держави» націлює Канаду на участь у вирішенні тих проблем, де вона може проявити свої можливості найбільшою мірою. В постбіполярний час це вирішення глобальних гуманітарних проблем внутрішньої політики. З погляду канад-ського керівництва успіх у даній області буде сприяти підвищенню її авторитету у світі. Така діяльність відповідає національним ціннісним орієнтирам, яким приді-ляється особлива увага під час формування зовнішньополітичної стратегії, у число яких входять: неприйняття силових способів рішення проблем, повага принципів де-мократії й прав людини, толерантність до різноманіття, гендерна рівність, соціаль-на справедливість, турбота про збереження навколишнього середовища.Сьогодні Канада є однією із небагатьох країн, яка попри внутрішню кризу власної по-літики багатокультурності, уникла загальної тенденції загострення нетолерант-ності і зберегла баланс у політиці щодо релігійних, етнічних та інших вразливих груп населення, зокрема біженців. Тому її досвід внутрішньої та зовнішньої політики може бути дуже корисним для України.Ключові слова: концепція «середньої держави», без’ядерний статус, постбіполяр-ний період, міжнародні відносини, геополітична самоідентифікація.

ПОЛІТИЧНІ ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНИХ СИСТЕМ ТА ГЛОБАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

75Досвід внутрішньої та зовнішньої політики Канади для сучасного українського суспільства || C. 74-78

результати. Геополітичну самоідентифікацію і зовнішню політику Канади протягом другої поло-вини ХХ століття визначала концепція «середньої держави», яка і дотепер певною мірою впливає на розробку зовнішньополітичної стратегії країни. Саме ця концепція зіграла величезну роль в історії канадського суспільства – сприяла формуванню нації, утвердженню в громадській свідомості пере-конання в особливій ролі їх країни в світі [3].

Поняття «середня держава» (middle power), так само як і поняття «велика держава» (great power) або «мала держава» (minor power), визначає ста-тус держави як актора міжнародних відносин. В теоретичній думці ще із часів Фоми Аквінського простежується ідея «середньої держави» – рівно відстороненої від великих держав, з одного боку, і малих, з іншого, але при цьому таких, що зали-шаються значним елементом світової системи. Найповніше вона була сформульована в працях італійського мислителя XVI століття Дж. Ботеро, який розділив держави на три типи, – grandissime (імперії), mezano (середні держави) і piccolo (малі країни). Згідно з Дж. Ботеро, середні держави «...досить сильні й авторитетні для того, щоб існувати самостійно, без сторонньої допомоги» [6].

Однак загально вживаним у політичній науці поняття «середня держава» стало тільки після Другої світової війни, коли канадська делегація на чолі із прем’єр-міністром У.Л. Макензі Кінгом на конференції у Сан-Франциско в 1945 р. вико-ристала концепт для обґрунтування своїх дома-гань на участь у післявоєнній перебудові світу і створенні ООН [6].

За часів функціонування біполярної системи «середні держави» являли собою важливе дже-рело стабільності у світовій політиці. Не маючи глобальних інтересів та ідеологічних обмежень, притаманних великим державам, вони намагалися виконувати роль своєрідного мосту між двома сві-тами, що протистоять, – капіталістичним і соціа-лістичним. «Середні держави» були послідовними прихильниками методів багатобічної дипломатії й консенсусу в міжнародних справах.

Пік академічного інтересу до концепції прий-шовся на 80-90-і рр. XX століття. Це було пов’язане з особливою активністю Канади, Австралії і Нор-вегії на міжнародній арені в ці десятиліття. З при-ходом до влади консервативних урядів в Канаді в 2006 р. і в Австралії в 1996 р. обидві держави відійшли від використання концепції «середньої держави» як базового орієнтиру своєї зовнішньої політики. До того ж розпад біполярної системи, поява на міжнародній арені нової категорії грав-ців, зокрема таких як Китай, значною мірою змі-нили розстановку сил. Ряд держав, що традиційно належали до категорії «середніх», наразі не хотіли там залишатися, претендуючи на більш серйозне місце у світовий ієрархії. Водночас інші традиційно

«середні» держави витісняються новими держа-вами, що розвиваються. Подібне розбалансування міжнародної системи привело до зрушення цен-трів економічного тяжіння від Атлантики убік Азії, змінивши світову ієрархію таким чином, що саме держави, що розвиваються, стають чи не осно-вними її елементами. Даний процес реконструю-вав категорію «середніх держав» і змінив склад її членів [6].

Документальні джерела роботи складаються з матеріалів, що висвітлюють зовнішньополітичну діяльність Канади. В основному вони розміщені на офіційному сайті канадського уряду. Йдеться про документи, що стосуються зовнішньоекономіч-них зв’язків Канади, політики у сферах безпеки та оборони, діяльності в рамках міжнародних органі-зацій, участі в миротворчих місіях, а також канад-сько-американських відносин

Сьогодні в Україні існують декілька канадознав-чих центрів: Центр канадознавства Національного університету «Острозька академія», Центр канад-ських студій ім. Р. Гнатишина Чернівецького наці-онального університету ім. Ю. Федьковича (який до речі має спільну програму канадознавчих дослі-джень зі Саскачеванським університетом), Центр канадознавства Інституту іноземної філології Схід-ноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Втім, якщо порівнювати інтерес до Канади з науковими студіями інших регіонів світу, то можна відмітити той факт, що комплек-сного дослідження Канади у вітчизняній політичній науці дотепер немає, натомість присутня деяка розпорошеність. Єдиним виключенням є вивчення української діаспори, представники якої активно співпрацюють з українськими вченими.

Оскільки українська діаспора в Канаді є дуже численною і впливовою, логічно, що саме цей напрям є найбільш актуальним серед канадознав-чих досліджень, наприклад, статті чернівецьких вчених Т. Лупула і В. Макара.

Досліджень, присвячених власне зовнішній політиці Канади, дуже мало. Жодної узагальнюю-чої монографії досі не створено. Відомий україн-ський політолог С. Федуняк в декількох статтях роз-глядає концепцію «середньої держави», як основу канадської міжнародної політики протягом другої половини ХХ століття, питання розробки стра-тегії країни в сферах безпеки та оборони, участь Канади в різних миротворчих місіях ООН. Загалом вчений робить висновок про дієвість і продуктив-ність міжнародної діяльності Канади, відповідність національним цінностям та інтересам. Проблемам безпекової сфери у воєнно-політичній стратегії Канади присвячені статті І. Бочара та Н. Осташа. Акцент робиться на тісному співробітництві і вза-ємодії з США.

Стосовно ж канадської, американської й англій-ської політичних наук, то вони, безумовно, мають


76 Випуск 4. 2018

величезний доробок вивчення канадської зовніш-ньої політики.

Існує велика кількість ґрунтовних дослі-джень концепції «середньої держави» як такої та її впливу на історію канадського суспільства. Серед інших це роботи М. Байерса, А. Чапніка, Дж. Холмса, С. Холбраада, Л. Швеллера та ін. Загальним для усіх досліджень є висновок про те, що не перебільшуючи значення концепції «серед-ньої держави» і досвіду політики, яка будувалася на її ґрунті, можна впевнено стверджувати – саме цій концептуальній основі і відповідній їй політиці Канада завдячує тою значною роллю, яку вона відіграє в сучасній світобудові.

Створений величезний комплекс робіт, що сфо-кусовані на порівняльному аналізі Канади і США, а також їх співробітництві. Об’єктом порівняння стали політичні системи обох країн, їх економічний потенціал та розвиток, специфіка суспільств та культури. Наприклад, це дослідження Л. Мак-Кінсі, К. Носсала, В. Боу, Т. Питерборо, С. Кларксона, С. Дорана, Л. Серті та інших.

Сьогодні Україна знаходиться на етапі розбудови нації й розвинутої демократичної держави, виро-бляє засади зовнішньої політики на основі націо-нальних інтересів. Як і Канада півстоліття тому, Україна ближче всього до країн «середнього рангу». В цьому сенсі концепція «середньої держави» і її втілення в практичний зовнішньополітичний курс становить значний інтерес для політиків і вчених, які розробляють принципи української зовніш-ньої політики. Україна, як і Канада, дотримується без’ядерного статусу. Головну ж цінність для укра-їнського суспільства становить досвід Канади зі створення основ незалежної зовнішньої політики, як країни, що також має колоніальне минуле. Нау-кова актуальність теми зумовлена тим, що хоча в Україні вже створені канадознавчі центри, систем-ного вивчення Канади наразі не відбувається.

Як самостійний повноцінний суб’єкт міжнарод-них відносин Канада отримала можливість реа-лізуватися після Другої світової війни. Не маючи достатньо можливостей, але маючи бажання стати важливим гравцем на світовій арені Канада обрала теоретичною основою концепцію «середньої дер-жави». Були визначені основні моменти, що від-повідають даному статусові: дистанціювання від малих і від великих держав; пріоритетність бага-тосторонньої дипломатії в рамках міжнародних організацій (ООН та інші); зосередження зусиль на військово-політичних аспектах миротворчої діяльності; виконання посередницьких функцій у відносинах Заходу і країн, що розвиваються. Час показав, що вибір концептуальної основи був пра-вильним – саме політика, побудована на концеп-ції «середньої держави» великою мірою сприяла поступовому набуттю Канадою статусу однієї з провідних держав світу.

Поступова відмова від вказаного концепту (статус розвинутої країни з великим економіч-ним та гуманітарним потенціалом робив таку основу зовнішньої політики неактуальною) не озна-чала, що Канада взагалі відмовилася від усіх його складників. І сьогодні, в умовах постбіполярного світу, певні елементи концепції використовуються канадським керівництвом з метою найкращої реа-лізації національних інтересів.

Це пояснюється тими чинниками, які впли-вають на визначення геополітичної самоіденти-фікації Канади. Такими чинниками слід вважати такі: географічне розташування, природні умови й ресурси, обмеженість у силових і економічних можливостях, багатоетнічний склад населення, внутрішньополітична обстановка в країні, націо-нальні цінності й інтереси; особливості історичного розвитку і формування канадського менталітету; безпосереднє сусідство зі США; трансформації світобудови; сучасні глобальні виклики і загрози.

Утворення в 1867 р. Канади як самостійної держави мирним, поступально еволюційним, а не революційним і стрибкоподібним шляхом спри-яло формуванню аналогічної тенденції не тільки у внутрішній, але й у зовнішній політиці країни. Це яскраво виявилося у другій половині XX – на початку ХХІ століття у її активній миротворчій діяльності, прагненні уникнути ескалації різного роду конфлік-тів і міжнародної напруженості в цілому.

Пріоритети зовнішньої політики Канади виявля-ються у таких підходах до її формування: «спільна безпека», «нішева дипломатія», підхід «трьох Д (дипломатія, розвиток, оборона)», «відповідаль-ність по захисту», а також основних принципах, покладених в основу даних підходів, – принцип співробітництва і принцип пріоритету «безпеки особистості» перед безпекою держави. Мирот-ворча діяльність, фінансова допомога, що її надає Канада, навіть великою мірою зовнішньоеконо-мічна політика підпорядковуються вищеозначеним пріоритетам.

Досвід «середньої держави» націлює Канаду на участь у вирішенні тих проблем, де вона може проявити свої можливості якнайбільше. В постбі-полярний час це вирішення глобальних гуманітар-них проблем. З погляду канадського керівництва успіх у даній області буде сприяти підвищенню її авторитету у світі. Така діяльність відповідає наці-ональним ціннісним орієнтирам, яким приділя-ється особлива увага під час формування зовніш-ньополітичної стратегії, у число яких входять: неприйняття силових способів рішення проблем, повага принципів демократії й прав людини, толе-рантність до різноманіття, гендерна рівність, соці-альна справедливість, турбота про збереження навколишнього середовища.

Досвід «середньої держави» має прояв також у визначенні механізмів реалізації канадської


77

зовнішньої політики – поєднання двосторонніх від-носин з багатосторонньою дипломатією в рамках міжнародних організацій. Канада є членом чис-ленних міжнародних організацій, вона входить, зокрема, в ООН, ЮНЕСКО, Британську Співдруж-ність, Міжнародну організацію Франкофонії, СОТ, ОБСЄ, міжнародні фінансові установи й багато інших [3].

Поряд із вищезазначеним треба сказати, що канадська зовнішня політика постбіполярного пері-оду ґрунтується на партнерстві зі Сполученими Штатами Америки, що перевершує інших союзни-ків за усіма напрямами [2]. Географічна близькість та подібність між двома суспільствами, відсутність значних відмінностей у релігії, культурі, мові, най-тісніша економічна інтеграція, спільна система безпеки та оборони – все це визначає особливі стосунки між двома країнами.

Економіка Канади майже на 90% залежить від свого сусіда й від того, на якому рівні перебу-ває економіка в США. Після трагедії 11 вересня 2001 р., торговельні відносини розвивають наба-гато менше, ніж питання безпеки [1]. У результаті витрат на безпеку, підвищення податків в США знижується попит на канадські товари, знижується й дохідність канадської економіки. Із цієї причини прем’єри С. Харпер і Дж. Трюдо почали проводити диверсифікацію, націлену на зменшення залеж-ності від США й розвитку торговельних угод з Китаєм, Індією, країнами Європейського союзу [6]. Тим самим, уряд Канади демонструє самостійність і незалежність у прийнятті важливих зовнішньо-політичних і економічних рішень без урахування позиції сусіда. Цей досвід Канади конче важли-вий для України у питанні формування зовнішньої політики зі східним сусідом.

У зв’язку з цим можна констатувати, що, хоча США безумовно залишаються головним геополі-тичним партнером Канади, останнім часом про-стежується тенденція певної багатовекторності канадської зовнішньої політики, що сприяє акти-візації участі країни у глобальному міжнародному співробітництві початку XXI ст. Про це ж свідчить відмова уряду Дж. Трюдо від участі в бомбарду-ваннях Іраку й Сирії, прийом сірійських біженців, розширення міжнародних контактів [4]. Показовим для України є й те, що зміни у складі уряду Канади досить рідко відображаються на зовнішній політиці країни, що говорить про пріоритет національних інтересів перед партійною приналежністю його складу.

висновки. Підсумовуючи, зазначимо, що сьо-годні Україна знаходиться на етапі розбудови нації й розвинутої демократичної держави, виробляє засади зовнішньої політики на основі національ-них інтересів. Як і Канада півстоліття тому, Укра-їна ближче всього до країн «середнього рангу».

В цьому сенсі концепція «середньої держави» і її втілення в практичний зовнішньополітичний курс становить значний інтерес для політиків і вчених, які розробляють принципи української зовнішньої політики.

Україна, як і Канада, дотримується без’ядерного статусу. Головну ж цінність для українського сус-пільства становить досвід Канади зі створення основ незалежної зовнішньої політики, як країни, що має колоніальне минуле.

Сьогодні Канада є однією із небагатьох країн, яка попри внутрішню кризу власної політики бага-токультурності, уникла загальної тенденції заго-стрення нетолерантності і зберегла баланс у полі-тиці щодо релігійних, етнічних та інших вразливих груп населення, зокрема біженців. Тому її досвід внутрішньої та зовнішньої політики може бути дуже корисним для України.

Література:1. Американо-канадские отношения на сайте

Государственного департамента SShA. URL: https://www.state.gov/r/pa/ei/bgn/2089.htm.

2. Бессонова М.М. Канадсько-американська міжкультурна комунікація наприкінці XX – на початку XXI ст. URL: http://lingvj.oa.edu.ua/articles/2012/n25/90.pdf.

3. Бочар І. Політика безпеки Канади. Актуальні проблеми міжнародних відносин. 2006. Вип. 64, Ч. II. С. 32–34.

4. Исраелян Е.В. Внешнеполитические тради-ции Канады и приоритеты правительства Дж. Трюдо. SShA-Канада: экономика, політика ы культура. 2016. № 6. С. 37–51.

5. Фріланд Х. Канада підтримує розгор-тання миротворчої місії на Донбасі. URL: https:// day.kyiv.ua/uk/news/170218-kanada-pidtrymuye-rozgortannya-myrotvorchoyi-misiyi-na-donbasi-friland.

6. Canadian Economic Sanctions. URL http:// www.international.gc.ca/sanctions/index.aspx?lang=eng.

REFERENCES:1. Amerykano-kanadskye otnoshenyia na saite

Hosudarstvennoho departamenta SShA. URL: https://www.state.gov/r/pa/ei/bgn/2089.htm.

2. Bessonova M.M. Kanadsko-amerykanska miz-hkulturna komunikatsiia naprykintsi XX – na pochatku XXI st. URL: http://lingvj.oa.edu.ua/articles/2012/n25/90.pdf.

3. Bochar I. Polityka bezpeky Kanady. Aktualni problemy mizhnarodnykh vidnosyn. 2006. Vyp. 64, ch. II. С. 32–34.

4. Ysraelian E.V. Vneshnepolytycheskye tradytsyy Kanady y pryorytety pravytelstva Dzh. Triudo. SShA-Kanada: эkonomyka, polytyka, kultura. 2016. № 6. S. 37–51.

5. Kh. Friland. Kanada pidtrymuie rozghortannia myrotvorchoi misii na Donbasi. URL: https://day.kyiv.ua/uk/news/170218-kanada-pidtrymuye-rozgortannya-my-rotvorchoyi-misiyi-na-donbasi-friland

6. Canadian Economic Sanctions. URL: http:// www.international.gc.ca/sanctions/index.aspx?lang=eng


78 Випуск 4. 2018

The article states that today Ukraine is at the stage of building a nation and an advanced democratic state, and is developing the principles of foreign policy on the basis of national interests. Like Canada half a century ago, Ukraine is closest to the middle-class countries. In this sense, the concept of “middle power” and its implementation into a practical foreign policy course is of considerable interest to politicians and scientists who are developing the principles of Ukrainian foreign policy.It was stated that Ukraine, like Canada, adheres to a non-nuclear status. The main value for Ukrainian society is the experience of Canada, which, like Ukraine, had a colonial past, to create the foundations of independent foreign policy.The article also focuses on the fact that, although Canadian centres have already been estab-lished in Ukraine, systemic study of Canada has not yet taken place.The experience of the “middle power” aims at Canada engaging in solving those problems where it can show its potential to the greatest extent. In the post-bipolar times it is the solu-tion to the global humanitarian problems of domestic politics. From the point of view of the Canadian leadership, success in this area will help increase its credibility in the world. This activity is in line with the national values benchmarks, which pay particular attention to the de-velopment of a foreign policy strategy, which include: the rejection of forceful ways of solving problems, respect for democratic principles and human rights, tolerance for diversity, gender equality, social justice and environmental care.Today, Canada is one of the few countries that, in spite of the internal crisis of its own multi-cultural policies, has eliminated the general trend of increasing intolerance and maintained a policy balance on religious, ethnic and other vulnerable groups, including refugees. There-fore, her experience of domestic and foreign policy can be very useful for Ukraine.Key words: the concept of “middle power”, non-nuclear status, post-bipolar period, interna-tional relations, geopolitical self-identification.

Experience of Canada’s internal and external policies for modern Ukrainian society

Nadybska Oksana Yaroslavivna

Doctor of Philosophy, Professor,Head at the Department of Philosophy and Social and Humanitarian DisciplinesOdessa State University of Internal AffairsUspenska Str., 1, Odesa, Ukraine

Nadybskyi Mykola Ivanovych

Student of MagistracyOdesa National University of I.I. MechnikovDvorianska Str., 2, Odesa, Ukraine


79

вступ. У світлі новітніх трансформацій політич-них позицій української держави на світовій арені та процесу реформування всіх сфер життєдіяль-ності вітчизняного суспільства, що розпочався в 2013−2014 рр., нині можна говорити про пер-манентну реконфігурацію ідентичності соціуму та, як наслідок, зовнішньополітичної ідентичності держави в глобальному масштабі. Нестійкий стан цього типу ідентичності, в принципі, є характерною рисою сучасних суспільств, котрі переживають період транзитивного становлення. Однак специ-фіка ситуації, яка утворилася в Україні, полягає в тому, що населення останньої нині має вибуду-вати новий тип зовнішньополітичної ідентичності на тлі безпосередньої кооперації з державою як ключовим ретранслятором суспільних іден-титетів у світовій політиці. Крім того, підтримка владою єдиної зовнішньополітичної ідентичності державного суб’єкта, що відстоювалася соціумом, який нині відіграє роль першооснови становлення цієї ідентичності в межах держави, сформувалася в «стресовий історичний період» революційних

подій, котрі призвели до драматичних внутрішніх трансформацій, пов’язаних зі швидкими і фун-даментальними змінами в світогляді українців. Тобто Україна проходить ще один вагомий етап історичного транзиту: «короткострокова» іден-тичність, притаманна нашій державі протягом 1990-х – 2000-х рр., змінюється «довгостроковою». Відповідно, українці, зважаючи на необхідність об’єктивних перманентних політичних і соціальних змін, повністю переосмислили свої зовнішньополі-тичні пріоритети в глобальному просторі, віддавши в рамках континууму «Ми – Інші» перевагу євро-пейським цінностям, котрі нині є базовими для їх соціального самовизначення і визначення місця України в сучасній системі міжнародних відносин.

Мета та завдання. У зв’язку з цим метою дослі-дження є виокремлення соціокультурних особли-востей формування зовнішньополітичної ідентич-ності держави в умовах глобалізації, зважаючи на зміну політико-соціальних цінностей в Україні та специфіку їхньої екстраполяції у соціумі в період транзитивного розвитку держави.

соціокультурні особливості формування зовнішньополітичної ідентичності держави в умовах глобалізаціїУДК 327:316.7]:339.9(045)DOI https://doi.org/ 10.24195/2414-9616-2018-4-79-84

Цирфа Юлія Анатоліївнакандидат політичних наук,асистент кафедри міжнародного регіонознавстваІнституту міжнародних відносинКиївського національного університетуімені Тараса Шевченкавул. Мельникова, 36/1, м. Київ, Україна

Цирфа Юлія Анатоліївна

Зовнішньополітична ідентичність держави нині формується під впливом низки чинни-ків, серед яких одне з провідних місць посідає культурна складова частина. Культур-ний сектор розвитку людства постійно піддається трансформаціям, спричиненим зростанням значення ЗМІ та інформаційних технологій. Їхнє поширення полегшуєть-ся завдяки глобальним зв’язкам, які нині діють між державами та соціумами в усіх секторах життєдіяльності.Метою цього дослідження є виокремлення соціокультурних особливостей формуван-ня зовнішньополітичної ідентичності держави в умовах глобалізації, зважаючи на змі-ну політико-соціальних цінностей в Україні та специфіку їхньої екстраполяції у соціумі в період транзитивного розвитку держави. У процесі роботи автор удавався до загальнонаукових принципів пізнання суспільних явищ, діалектичного, діяльнісного, системного і прогностичного підходів, що дали змогу розкрити специфіку становлення і розвитку зовнішньополітичної ідентичнос-ті як політико-соціального конструкту в епоху глобалізаційних змін. Використання міждисциплінарного підходу зумовлене характером концепту «зовнішньополітична ідентичність», становлення якого супроводжувалося активною участю різних наук.Визначено, що зовнішньополітична ідентичність держави характеризується мно-жинністю проявів і багаторівневістю, оскільки є динамічною категорією. Вона зміню-ється в залежності від того, яким чином взаємодіють держава та соціум, а також державний суб’єкт та значимі для нього «Інші» на міжнародній арені. Таким чином, зовнішньополітична ідентичність перебуває в процесі постійного формування на внутрішньо- та зовнішньополітичному рівнях і не може розглядатися як даність.У результаті зовнішньополітичної діяльності держави і її взаємодії з «Іншими» ви-значається позиція останніх щодо місця цього суб’єкта в рамках певної системи міжнародних відносин, тобто артикулюється групова належність її соціуму на гло-бальному рівні. В епоху глобалізації цей процес перебуває під постійним впливом масової культу-ри та ЗМІ, котрі здатні викривити формування зовнішньополітичної ідентичності держави, впливаючи на її суспільство. Уникнути їх деструктивного впливу можна за умови налагодження діалогу між представниками державної влади та соціумом й акцентування на традиційних для останнього маркерах ідентичності – історичній пам’яті, мові, символах.Ключові слова: зовнішньополітична ідентичність, глобалізація, держава, соціум, культура, політичний транзит.

Соціокультурні особливості формування зовнішньополітичної ідентичності держави... || C. 79-84


80 Випуск 4. 2018

Методи дослідження. У процесі написання статті й аналізу наявного тематичного матеріалу автор удавався до загальнонаукових принципів пізнання суспільних явищ, діалектичного, систем-ного і прогностичного підходів, що дали змогу роз-крити специфіку становлення і розвитку зовніш-ньополітичної ідентичності як політико-соціального конструкту в епоху глобалізаційних змін. Вико-ристання міждисциплінарного підходу зумовлене характером концепту «зовнішньополітична іден-тичність», становлення якого супроводжувалося активною участю різних наук – філософії, соціоло-гії, історії, політології тощо.

Зокрема, за допомогою системного підходу автор мав змогу розглядати явища як комплекс взаємопов’язаних елементів, що знаходяться у взаємодії, єдності із середовищем, мають ієрар-хічну побудову і змінюються з плином часу. У рам-ках діяльнісного підходу важливими стали ідеї самовизначення суб’єкта в процесі об’єктивізації його діяльності, єдності свідомості і діяльності суб’єкта, а також імплементації такої діяльності. З метою аналізу особливостей розвитку зовніш-ньополітичної ідентичності як політико-соціального конструкту (зокрема суперечностей та спрямова-ності його еволюційних змін) було використано діа-лектичний метод дослідження.

результати. Постмодерні динамічні суспіль-ства нині послуговуються низкою детермінант для визначення їх зовнішньополітичної ідентич-ності, комплексність та різноманіття котрих дає змогу говорити про постійні трансформації цього феномена. Кризовий характер політичних і соці-альних відносин в Україні, що ускладнюється дезінтеграцією її території як єдиного суб’єкта світової політики після анексії Росією Кримського півострова та вторгнення до Донецької та Луган-ської областей, є наслідком радикальної зміни суспільства і його базових інститутів після Рево-люції гідності 2013−2014 рр. Відповідно, українці все ще переживають період «пострадянізації» та «поставторитаризму», що визначається проти-борством двох тенденцій: тиску минулого і вод-ночас його публічного заперечення. Відповідно, наявний конструкт зовнішньополітичної ідентич-ності характеризується множинністю його проявів і багаторівневістю. Множинність, своєю чергою, визначає можливості комбінаторних політико-соціальних взаємодій і складність конструкту ідентичності. Система зв’язків, що виникають між різними складниками цього політико-соціального конструкту, знаходиться в безперервному русі і може мати як постійний, так і тимчасовий харак-тер. Останній перебуває у прямій залежності від обставин, що виникають у процесі ідентифікації держави як на внутрішньополітичному (під час налагодження взаємодій між державною владою і соціумом), так і на зовнішньополітичному (в про-

цесі становлення відносин держави та інших акто-рів міжнародних відносин) рівнях. Таким чином, зовнішньополітична ідентичність є динамічною категорією, адже змінюється в залежності від того, як зростає або, навпаки, знижується вага тих чи інших взаємозв’язків між елементами, що беруть участь у процесі її конструювання.

По суті, зовнішньополітична ідентичність не може розглядатися як даність, оскільки зна-чна увага має приділятися процесу її формування («опредметнення») та функціонування («розпред-метнення») під час розвитку політичної та соці-альної систем. Останній виявляється протягом освоєння соціумом (включаючи його політичні компоненти) окремих норм, стандартів, традицій, цінностей, стереотипів та сприйняття свого істо-ричного минулого. Ретрансляція таких ідентитетів окремим суспільством відбувається в результаті його взаємодії із так званими «контрсуб’єктами» – значимими для нього «Іншими», позиція яких дає змогу визначити групову приналежність держави в рамках окремої системи міжнародних відносин і, таким чином, окреслити її зовнішньополітичну ідентичність. Тобто від «Інших» окремий суб’єкт отримує інформацію про соціальні групи, щодо яких він визначає свою приналежність. У резуль-таті подальшої самоідентифікації відбувається позиціонування притаманних його населенню соціальних якостей та їхнє розпредметнення, що дає змогу визначитися з можливістю ототожнення певної держави з іншими державними суб’єктами. Взаємодіючи з контрсуб’єктами, суб’єкт отримує знання і оцінки ззовні, приймає або відкидає їх у процесі своєї життєдіяльності та розвитку іден-тичності, а також транслює їх іншим суб’єктам [9, с. 369−370]. Ця взаємодія має історичний харак-тер, оскільки, будучи опосередкованою активністю соціумів, перманентно впливає на зміни зовніш-ньополітичної ідентичності держави.

Таким чином, зовнішньополітична ідентичність є єдністю процесу самовизначення (що постає як повсякденна діяльність суспільств) і його результату – самовключення суб’єкта до певної політико-соціальної спільності (що є опредметне-ною діяльністю) і,отже, тієї чи іншої групи держав на міжнародній арені. Вона є наслідком взаємодії актора з контрсуб’єктами і може вважатися єдністю об’єктивної і суб’єктивної реальності [10, с. 82−83].

У цьому сенсі варто зазначити актуальність системно-діяльнісного підходу, представленого в роботах В. Фофанова, згідно з якими зовнішньо-політична ідентичність є цілісністю, що знаходиться в єдності структури і функціонування, адже фор-мується внаслідок взаємодії держави і соціальних суб’єктів у процесі її становлення та розвивається в залежності від її подальшої екстраполяції назо-вні [5, с. 37]. Таким чином, у сучасному глобалізо-ваному світі зовнішньополітична ідентичність стає


81

«призмою», через яку розглядається, оцінюється і вивчається багато важливих рис сучасного життя [1, с. 176]. Крім того, проблематика її формування належить до числа сучасних світових викликів, що займають перші місця в порядку денному міжна-родної спільноти [3, с. 6].

Дійсно, можна стверджувати, що особливості соціокультурного динамізму сучасності надають процесам ідентифікації державних акторів пев-ної своєрідності. Умови постмодерну породжують трансформацію соціумів із традиційною культу-рою, стилем і життєвим ладом. Соціалізуючі функ-ції від норм і традицій значною мірою переходять до ЗМІ та інститутів масової культури. Остання, будучи продуктом інформаційно-технологічного етапу розвитку суспільства, напряму впливає на сучасний ідентифікаційний процес державних акторів. Масова та мережева культури формують новітні символічні інтерактивні матриці, які кон-струюють сприйняття навколишньої реальності з боку суспільства, формують єдиний соціальний простір, роблячи актуальним питання міжкультур-ної комунікації, сприяють виробленню масових потреб, смаків, ціннісних орієнтацій населення, імі-тують суб’єктність індивідів як вільних, свідомих, індивідуальних володарів своїх прагнень, почуттів, думок і дій, трансформують гендерну культуру. По суті, традиційна культура, адаптуючись до фор-мату ЗМІ, зазнає змін і перетворюється на частину масової культури [8, с. 131].

Специфіка соціокультурних умов сучасної України і розвиток нових інформаційних техноло-гій справді дає засобам масової комунікації потен-ційно великі можливості впливу на особистість і суспільство. В умовах кризового стану традиційних трансляторів ідентичності (приміром, професійних чи освітніх колективів) засоби масової комунікації почали набувати ролі провідних агентів соціаліза-ції, які за допомогою новітніх технологій у масо-вому масштабі впливають на свідомість індивідів. Нині в рамках інформаційного простору прогля-даються конструктивна і деструктивна тенденції, спрямовані на формування позитивної ідентич-ності через уявлення про національну культуру та історію, відчуття причетності кожної людини до соціального цілого, артикуляцію соціальної пам’яті [6, с. 396]. Однак суперечності між ціннос-тями аудиторії і цінностями, що лежать в основі соціокультурних зразків, які транслюються сучас-ними засобами масової комунікації, ускладнюють усвідомлену позитивну ідентифікацію суспільства та, як результат, держави загалом.

Нерідко така ситуація стає причиною витіс-нення значимих «Інших» із процесу формування зовнішньополітичної ідентичності актора. За цих умов не можна визначити нормативні характерис-тики і виробити уявлення про власне «Я», що може стати причиною формування свого роду «етноцен-

тризму» і призвести до руйнування наявної ідентич-ності. Така ситуація нині спостерігається на окупо-ваних територіях України: використовуючи масову культуру соціальних мереж та контрольовані ЗМІ, Російська Федерація продовжує руйнувати іден-тичність українського населення. Реалізація цього завдання для РФ полегшується нестабільністю наявної ідентифікаційної моделі, притаманної сус-пільним групам у Криму й на сході України. Роз-балансованість соціуму й нестача його єдності в цих регіонах призводять до викривлення діалогу населення й влади: як результат, держава не має належного соціального базису своєї зовнішньопо-літичної ідентичності, яка, до того ж, перебуває під постійним тиском російської пропаганди на терито-рії значимих для України «Інших» за кордоном.

З одного боку, визнання множинності життє-вих шляхів, індивідуальних картин світу свідчить про набуття соціумом права керуватися власною системою принципів, що створює найширші можли-вості для конструювання його власного «Я». З дру-гого боку, відсутність твердих культурних орієнтирів та насаджування чужих звичаїв і традицій усклад-нюють проблему вибору ідентичності держави. Мультикультуралізм та космополітичні канони роз-витку сучасного світу, якими послуговуються соці-уми в процесі визначення їхньої ідентичності, все ще перетворюють останню на одну з форм їх історичного буття. Однак часто відбувається роз-мивання соціокультурної основи їх зовнішньополі-тичної ідентифікації, тобто знищення її суспільних передумов, а значить, і її самої. Сучасне сус-пільство можна уявити або у вигляді абстрактної спільності, в якій кожен індивід дотримується різ-номанітних традицій і не відчуває відповідальності перед групою (населенням), або у вигляді сукуп-ності дезінтегрованих мікрогруп. І в тому, і в іншому разі їхня ідентифікація ускладнена. Однак ця криза соціальності не означає надання переваги індиві-дуальності, адже остання може сформуватися і реалізовуватися тільки в межах групи [10, с. 85]. Як результат, досягнення суспільної єдності в про-цесі вибудовування зовнішньополітичної ідентич-ності держави уможливлюється на основі вклю-чення до нього державного механізму як гаранта подальшої екстраполяції сформованої ідентичності назовні задля належного сприйняття та підтримки її з боку значимих для цього актора «Інших».

У цьому ключі важливими функціями держав-ного суб’єкта є ведення налагодженого діалогу з суспільством задля забезпечення усвідомлення індивідами своєї приналежності до населення цієї держави, гарантування участі індивідів у соціаль-ному та політичному житті країни, імплементація державних програм, основною ідеєю яких мала б стати спільність різноманітних соціальних груп, що в подальшому означало б формування зовніш-ньополітичної ідентичності цього актора як єди-


82 Випуск 4. 2018

ного колективного цілого. Так, на думку Д. Істона, саме через суспільство ретранслюються вимоги населення і виявляється його підтримка політичній системі – de facto прослідковується спроможність неполітичних організацій виходити на політичний рівень, що виявляє ті суспільні відносини, котрі розвиваються поза рамками владно-державних структур, але не поза межами держави як такої [7, с. 210].

У контексті переплетення процесів глобаліза-ції та регіоналізації світу справді часто перева-жають неформальні (навіть віртуальні) суспільні інститути, діяльність яких може поставити під сумнів здатність соціумів забезпечувати стабільну зовнішньополітичну ідентифікацію держави. При-стосовуючись до ситуації соціокультурної неста-більності, нестійкості і швидкоплинності змін соці-окультурного простору, населення держави може втрачати історичну пам’ять, завдяки якій відтво-рюється його політико-соціальна ідентифікація. Тобто різноманітність суспільних підходів до фор-мування зовнішньополітичної ідентичності суттєво ускладнює процес її вибудовування. Адже під час конструювання цього феномена мають значення як примордіалістські фактори або символи (істо-ричні, територіальні, культурні, мовні тощо), так і конструктивістські максими, згідно з якими зовніш-ньополітична ідентичність постає як певний соці-альний конструкт [6, с. 387−388].

Варто зазначити, що на практиці не існує чітко заданого набору ознак для визначення зовнішньо-політичної ідентичності: кожен державний актор у процесі свого історичного й політико-соціального розвитку послуговується виробленим еволюційно набором маркерів його ідентифікації. Крім того, держави використовують різні алгоритми поєд-нання таких ідентитетів, котрі можуть суттєво корегуватися в умовах глобалізації. Глобальні трансформації призводять до того, що форму-вання колективної ідентичності в рамках держави можуть ініціювати різні суспільні групи, надалі поширюючи вироблену ними модель ідентифікації на весь соціум і, як результат, переформатовуючи (частково чи повністю) зовнішньополітичну іден-тичність державного актора. По суті, в формах і способах функціонування сучасних ідентифікацій-них механізмів, пов’язаних зі змінною природою культурного середовища та поширенням нових засобів соціалізації на зразок комунікативних технологій та ЗМІ, полягає динаміка феномена зовнішньополітичної ідентичності держави.

На нашу думку, незважаючи на ці тенденційні зрушення, нині ще зберігаються фундаментальні властивості державної ідентичності як окремого політико-соціального явища. Зовнішньополітична ідентичність зберігається в часі, має вертикальний (виражений в історії, традиціях та мові) й горизон-тальний (означений можливістю виконувати різні

вимоги соціальних систем) виміри, характеризу-ється континуїтетом та окремішністю для конкрет-ного актора в рамках певної системи міжнарод-них відносин. Однак в умовах політико-соціальної кризи загальний вектор ідентифікації держави змінюється не в залежності від потреби в само-повазі, а відповідно до потреби в сенсі [6, с. 401]. Так, проблемне поле дослідження ідентичності включає центральну проблему сучасної культури, від вирішення якої залежить її самозбереження, – відтворення універсальної структури та характеру суспільних цінностей і відродження духовності, що були притаманні тому чи іншому соціуму істо-рично. Так, вибудовуючи новітню зовнішньополі-тичну ідентичність, Україна звертається до глибин-них архетипових коренів європейської культури, котрі здатні активізувати в масовій свідомості про-цес регенерації історично притаманних українцям образу світу, національної культури і втіленого в ній суспільного інтелекту, що сприятиме відтор-гненню чужих суспільству цінностей, норм, устано-вок і моделей поведінки радянської доби.

У цьому ключі важливо, що ідентичність не має розумітися як результат біполярної опо-зиції «Ми – Вони». Цей феномен, перш за все, виконує функцію збереження та підтримки тра-диційних цінностей і налагодження діалогу між різними культурами й соціальними групами, який залежить від визнання і належного сприйняття їх культурного різноманіття. Ідентичність пере-буває в центрі соціокультурної реальності, котра постійно змінюється, практично об’єднуючи ланки тріади «особистість – суспільство – куль-тура». Разом із цим, розглядаючи пошук нової ідентичності як один із визначальних векторів соціокультурної динаміки сучасного суспільства, варто, швидше, говорити про безперервний про-цес самоідентифікації, під час якого соціальний актор конструює і змінює життєві смисли, присто-совуючи їх до зовнішнього світу й таким чином визначаючи власне колективне «Я». Як зазначає З. Бауман, проблема ідентифікації є проблемою вибору і вмінням вчасно зробити інший вибір у разі, якщо раніше обрана ідентичність втратить цінність або свої «спокусливі риси» [1, с. 191].

У сучасних умовах політико-соціального тран-зиту політико-соціальна ідентичність і, як резуль-тат, зовнішньополітична ідентичність України характеризується динамізмом і нестабільністю. Тому відбувається посилення первинної іден-тичності, тобто тих стійких елементів культурних моделей, які зазвичай описуються як традиціона-лістські (національна культура, релігійні цінності тощо). Проте цей процес не можна окреслити як протистояння модернізації, адже нині первинна ідентичність набуває якісно інших характеристик. Традиційні установки переосмислюються й адап-туються до нової політико-соціальної реальності,


83

яка характеризується відкритістю і нелінійністю розвитку [2, с. 55]. Паралельно створюються нові символи країни, освоюються демократичні цін-ності й інститути громадянського суспільства. Одночасно відбувається зміна попередніх гру-пових ідентичностей, притаманних авторитарно керованому соціуму колишнього СРСР. На прак-тиці зазначається дроблення й поступовий роз-пад радянської ідентичності, а інтеграція її носіїв до нових політико-соціальних формацій є наслід-ком трансформації ідентичнісних маркерів дер-жави та поступовою зміною зовнішньополітичної ідентичності України.

Важливим фактором подальшої розбудови ідентичності нашої держави є реалізація кон-кретних стратегічних завдань, закріплених на найвищому політичному рівні, які врахову-вали б не тільки військово-політичні чи економічні інтереси країни, а й аспекти її зовнішньополітич-ної ідентифікації. Так, у 2014 р. Верховна Рада України, визначаючи засади зовнішньої політики держави, констатувала її приналежність до євро-пейських країн, таким чином підтвердивши її європейську ідентичність та бажання адапту-вати на своїй території провідні цінності держав Європи [4]. Демократизація основних соціально-політичних інститутів, інтеграція до світової еко-номіки, послідовне відстоювання національних інтересів – ключові тенденції розвитку україн-ського суспільства, що впливають на процес іден-тифікації України. Зважаючи на російську агресію на сході нашої держави, йдеться про пошук най-складніших компромісів, які дали б змогу Україні зберегти свій національний суверенітет і терито-ріальну цілісність, одночасно не відкидаючи євро-пейську перспективу її розвитку та допомагаючи уникнути загрози розколу держави і конфлікту ідентичностей різних соціальних груп.

висновки. Як наслідок, проблематика акту-альної для України зовнішньополітичної іден-тифікації потребує не тільки становлення загальносуспільної самосвідомості, а й чіткого визначення місця держави в історичному про-цесі серед інших держав, виявлення і глибинного розуміння її індивідуальної сутності та соціо-культурної самобутності. У цьому сенсі має бути взято до уваги не тільки геополітичне становище України, пов’язане з її «цивілізаційною дихо-томією» по осі «Схід – Захід», а й особливості сучасних політико-соціальних ідентифікаційних процесів, характерними для яких є зіткнення дискурсів традиційного, модерного та постмо-дерного суспільств. Нашарування цих дискурсів породжує розкол ідентичності зсередини. Таким чином, ключовою виявляється задача пошуку такого дискурсу, який надав би соціуму ціліс-ність і ціннісну вкоріненість. Ускладнення соці-альної, економічної, політичної, культурної сфер

життя суспільства в умовах глобалізації створює безліч перспектив, життєвих моделей, страте-гій і перетворює питання ідентичнісного вибору на проблему державного рівня. У цьому контек-сті визначення зовнішньополітичної ідентичності України може розглядатися як подолання наяв-них політичних та ідеологічних суперечностей, адже європейська ідентичність нашої держави збережена в просторі й часі завдяки наявній істо-ричній пам’яті, політико-соціальним традиціям та культурним кодам.

Література:1. Бауман З. Индивидуализированное обще-

ство. М.: Логос, 2005. 390 с.2. Делокаров К.Х. Глобализация и проблема

нелинейности цивилизационного развития / К.Х. Дело-каров, Ф.Д. Демидов. Глобализация и перспективы современной цивилизации / отв. ред. К.Х. Делокаров. М.: КМК, 2005. С. 54−82.

3. Кучуради И. Философия перед лицом мировых проблем. Вопросы философии. 2004. № 3. С. 5−11.

4. Про засади внутрішньої і зовнішньої політики: Закон України № 2411-VI від 1 липня 2010 р. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2411-17

5. Фофанов В.П. Социальная философия: к новой исследовательской парадигме. Гуманитарные науки в Сибири. 1997. № 1. С. 35−40.

6. Cerulo K.A. Identity Construction: New Issues, New Directions. Annual Review of Sociology. 1997. № 23. P. 385−409.

7. Easton D. A Systems Analysis of Political Life. N. Y.: Wiley and Son, 1965. 507 p.

8. Horn P. Mass Culture, Popular Culture and Cultural Identity / H. Arlt, D.G. Daviau (eds.) Culture, Civilization and Human Society: Encyclopedia of Life Support Systems (EOLSS). Oxford: EOLSS Publishers. UNESCO. 2002. Vol. I. P. 126−147.

9. Howard J.A. Social Psychology of Identities. Annual Review of Sociology. 2000. № 26. P. 367−393.

10. Levine D.P. Identity, the Group, and the Social Construction of Reality. Journal for the Psychoanalysis of Culture and Society. 1999. Vol. 4. № 1. P. 81−91.

REFERENCES:1. Bauman Z. Individualizirovannoe obshches-

tvo [Individualized society]. Moscow: Logos, 2005 [in Russian].

2. Delokarov K.Kh., Demidov F.D. (2005) Globali-zatsiia i problema nelineinosti tsivilizatsionnogo razvitiia [Globalization and the problem of nonlinearity of civiliza-tional development]. Kh. Delokarov (ed.) Globalizatsiia i perspektivy sovremennoi tsivilizatsii [Globalization and the prospects of modern civilization]. Moscow: KMK. Pp. 54−82 [in Russian].

3. Kuchuradi I. Filosofiia pered litsom mirovykh problem [Philosophy in the face of world problems]. Voprosy filosofii. 2004. No. 3. Pp. 5−11 [in Russian].

4. Pro zasadi vnutrіshnioi і zovnіshnioi polіtyky. Zakon Ukrainy no. 2411-VI vіd 1 lypnia 2010 roku [On the Foundations of Domestic and Foreign Policy. Law of Ukraine no. 2411-VI of 1 July 2010]. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2411-17


84 Випуск 4. 2018

5. Fofanov V.P. Sotsialnaia filosofiia: k novoi issledovatelskoi paradigme [Social philosophy: Towards a new research paradigm]. Gumanitarnye nauki v Sibiri. 1997. No. 1, Pp. 35−40 [in Russian].

6. Cerulo K.A. Identity Construction: New Issues, New Directions. Annual Review of Sociology. 1997. No. 23, Pp. 385−409.

7. Easton D. A Systems Analysis of Political Life. N. Y.: Wiley and Son. 1965.

8. Horn P. Mass Culture, Popular Culture and Cultural Identity. In H. Arlt, D. G. Daviau (eds.) Culture, Civilization and Human Society: Encyclopedia of Life Support Systems (EOLSS). 2002. Vol. I. Pp. 126−147. Oxford: EOLSS Publishers / UNESCO.

9. Howard J.A. Social Psychology of Identities. Annual Review of Sociology. 2000. No. 26. Pp. 367−393.

10. Levine D.P. (1999) Identity, the Group, and the Social Construction of Reality. Journal for the Psychoanalysis of Culture and Society. 1999. Vol. 4. No. 1. Pp. 81−91.

The foreign policy identity of the state is now being formed by a number of factors including cultural component as one of the most important drivers. The cultural sector of mankind’s development is constantly transformed due to the growing importance of the mass media and information technologies. Their spread is facilitated by the global ties existing between the states and societies in all the sectors of contemporary life.The purpose of this study is to identify the social and cultural features forming the foreign policy identity of the state under the conditions of globalization with relation to changes in political and social values in Ukraine and the specific nature of their extrapolation within the society during the period of the transitive development of the state.Preparing this work, the author used general scientific principles of cognition of the social phenomena; dialectical, activity, systemic and prognostic approaches which allowed reveal-ing specific features of formation and development of the foreign policy identity as a political and social construct being under the globalization changes. The usage of the interdisciplin-ary approach is conditioned by the nature of the «foreign policy identity» concept which was formed through the active development of various sciences.The foreign policy identity of the state is determined to have plural manifestations and multiple levels, since it is a dynamic category. It varies both due to the state and society cooperation and due to the state and significant «Others» collaboration on the international arena as well. Thus, the foreign policy identity is constantly forming at the internal and external policy levels and cannot be taken for granted.The foreign policy activity of the state and its interaction with the «Others» determine the lat-ters’ position on the place of the subject concerned within the framework of a certain system of international relations, that is the group membership of its society at the global level is articulated.In the era of globalization, this process is constantly influenced by the mass culture and the mass media which can distort the formation of the foreign policy identity of the state while im-pacting its society. Their destructive influence can be avoided through the dialogue between representatives of the state authorities and the society stressing the latter’s traditional mark-ers of identity, i.e. historical memory, language, and symbols.Key words: foreign policy identity, globalization, state, society, culture, political transit.

Social and cultural features forming the foreign policy identity of the state under the conditions of globalizationTsyrfa Iuliia Anatoliivna

PhD in Political Science,Assistant at the Department of International Regional Studiesof the Institute of International Relationsof Taras Shevchenko National University of Kyiv36/1, Melnykova Str., Kyiv, Ukraine

ЕТНОПОЛІТОЛОГІЯ ТА ЕТНОДЕРЖАВОЗНАВСТВО

85

The historical purpose of the Armenians was to establish a separate Armenian state at the expense of the Muslim lands with the help of Russia. The history of friendship between Armenians and Russians goes back many centuries ago. Preparations for the attack on Irevan during the II Russian-Iranian war, as well as the activities of Armenians during the Russian-Turk-ish wars were thoroughly planned by Armenian pol-iticians. They had prepared a special regulation for organizing Armenians in this case. According to this regulation, 800 persons aged 18−30 had tobe enrolled in Armenian volunteer squads. These volunteers were supplied with Russian arms. During the military service, Armenian soldiers were exempted from taxes and other duties. The first volunteer groups were set up in Tbilisi. Armenian young people were voluntar-ily enrolled in these groups. They had also created a separate cavalry regiment.

By 1823, the total number of Armenians which were resettled by Russian empire to Karabakh had increased to 4366 families. The Armenians were given one year to passunder the Russian patronage according to the Treaty of Adrianople (Article 13), signed with Ottoman Empire and the treaty of Turk-menchay (Articles 14 and 15), signed with Iran. They could take all their belongings by themselves. It was assigned five years for carrying sizable items. The first official resettlement of Armenians took place on June 18, 1828. General I. Paskevich appointed colo-nel Y. Lazarev which was originally Armenian, to lead the resettlement. He immediately started this work (after the treaty of Turkmenchay) and sent a report to general Paskevich on February 14th. He wrote in this report, “Armenians did what they could in the war, and now they want to move to the Russian Empire. For the fast and convenient resettlement of Armeni-ans, these measures must be taken: 1) to provide him

with a document of appointment to lead the resettle-ment, 2) to authorize him appointing officers speaking Armenian language for resettlement and assistance, 3) to get the assistance of the army during difficulties arising from climatic and other conditions, 4) to pro-vide financial support to the poor Armenian familie”

The Treaty of Turkmenchay seriously damaged Azerbaijan’s economic life, at the same time led to a decline in the number of the population and increased the Armenian-Russian flow to the country, brought suffer to the local population leading to their desolation. According to estimates until 1897, almost 2 million Armenians were resettled to the South Cau-casus, mainly to the territories where the Azerbaija-nis lived. The process of resettlement of Armenians from Turkey and Iran to the South Caucasus was actively continued.

Despite of regular resettlement of Armenians to the Caucasus, especially to the territory of present Arme-nia, the number of Azerbaijanis always dominated here. For example, in 1886 only 81 of the 326 villages in the Zangezur territory were Armenian villages. The 66% of the population were Azerbaijanis and 34% were Armenians in Irevan territory. Armenians com-mitted crimes, terrorism, and genocide against Azer-baijanis in theseterritories. Armenian gangs created by Russians were famousfor their cruelty against the local population. The illusion “Great Armenia” was exactly the biggest reason for Armenians to commit terror and genocide.

The Russian support to Armenianshas its rea-sons. First, Armenians who constituted a part of the Christian population of the Muslim East lived mainly in the territories of Iran and especially of the Ottoman Empire, the main rivals of the Russian Empire in the Caucasus. Secondly, Armenians could be useful for Russia in the fight against those states in the future

The resettlement of Armenians to the Azerbaijani territories and their attempts to seize those territoriesУДК 94(479.24)DOI https://doi.org/ 10.24195/2414-9616-2018-4-85-87

Hasanova Ema MehrabDoctoral Student of Azerbaijan State Pedagogical UniversityUzeir Hajibeyov str., 68, Baku, Azerbaijan

Hasanova Ema Mehrab

The article refers to the relocation of Armenians to Azerbaijan, the Russians’ cooperation with the Armenians and the Christianization policy. As it is written in the article the historical pur-pose of Armenians was to establish a separate Armenian state at the expence of the Muslim lands with the help of Russia.As a result of the relocation of Armenians to Northern Azerbai-jan, terrorist activities of Armenians and the protest of local population against it are listed with facts. Facts in the article prove that the Armenians in Northern Azerbaijan had high authority in various state bodies. The Armenians held the highest positions in the socio-political and other spheres. All these facts reveal the roots of today’s “Karabakh” problem. Key words: Azerbaijan, resettlement, Armenians, historical purpose, Russian-Turkish wars, Russian-Iranian wars, Irevan, Karabakh, Treaty of Adrianople, Turkmenchay and others.

РОЗДІЛ 4. еТнОпОЛІТОЛОгІя Та еТнОДеРжавОЗнавсТвО

The resettlement of Armenians to the Azerbaijani territories and their attempts to seize those territories || C. 85-87


86 Випуск 4. 2018

because they were aware of the weaknesses and strengths of Iran and Ottoman Empire. Thirdly, Arme-nians were always ready to follow any orders expect-ing benefits from it. Fourthly, the slogan of Armenians was: “The place where I can find bread is my home-land”. Fifthly, they have never had their statehood.

The Russian researcher N.I. Shavrov noted the importance of the South Caucasus, especially of Azer-baijan for Russia and its economy. He also pointed out that the Caucasus railway was necessary for the export of Russian goods to Iran, India and other coun-tries through the Black Sea, the Caspian Sea and the Mediterranean Sea. In addition, the author underlined the importance of the Caspian Sea for Russia con-sidering Baku a successful key in the trade with the Caucasus and Iran.

It should be noted that not only Russians, but also European states were closely interested with the resettled Armenians. They also carried out missionary activity in the region and cooperated with Armenians. In particular, the Swiss Basel missionary society con-tinued the Christianization policy in the regions under the Russian rule. Tsar Alexander supported the mis-sionaries and was closely interested in them.

The missionaries were settled in the Caucasus in the places which they considered fit. In Septem-ber 1823, they decided to make the city of Shushaas a center and all their goal were against local Mus-lim population. In addition, the missionaries visited Shamakhi and Baku and gathered supporters among Armenians.

As a result of Russians’ strong propaganda, the number of Armenians willing to accept Russia’s patron-age has increased. After the Treaty of Turkmenchay, the Nakhchivan and Irevan khanates were annulled by the decree of Tsar I Nicolay on March 21 and was called “Armenian province”. The head of the “Armenian prov-ince” was appointed D.O. Bebutov. During his tenure in 1830-38, he did much to resettle Armenians, improve their financial conditions, and helped them be repre-sented in the executive bodies. As a result, the number of Armenians increased in the occupied territories, and they held important positions in the government bodies. In 1826-1832 the number of Armenians in the territo-ries of Irevan and Nakhchivan increased by 3.5 times. The Armenian politicians intending to create an Arme-nian state, proposed to include other Azerbaijani lands, including the Sheki and Shamakhi khanates, into the Armenian province. It can be noted that in the occu-pation of South Caucasus the Armenians were particu-larly active. During the Russian-Turkish war most of the positions of commander in the Caucasus army were held by Armenians. All the industry and economy of the province, all leading positions, even in the fields of edu-cation and press were held by Armenians.

The Russians gave different promises to the Armenians and tried to seduce them in various ways. So they were exempt from taxes while doing business.

Using the tsarist colonial policy, the Armenians purchased Muslim lands by different means. For example, an Armenian called Sarkis Taryanyan, who lived in Shusha, bought a large land plot in Daralayaz and was exploiting the villagers living in these lands. Even Armenian merchants had a role in establishing market prices for grain in Azerbaijan.

Armenian capitalists had entered the silk industry in Azerbaijan too. They also had great advantages in the oil industry. Even in Baku, there were more Armenians than the Russians in the oil industry. Armenian capital-ists cooperated with Russian capitalists and were very active in the transportation of Russian goods. On one hand, they got huge benefits and on the other hand strengthened their ties with Russia at the expense of the Azerbaijani resources. In the 70’s of the 19th cen-tury, 37 percent of 46 oil plants in and around Baku belonged to Armenians. These plants were headed by 17 Armenian owners. It should be noted that in this period, Russian and foreign capitalists had only 79 oil wells in Baku. The number of Armenian entrepreneurs in Azerbaijan’s industrial spheres was increasing. The expansion of the activity of Armenian capitalists created favorable conditions to implement their insidious plans in the future. Armenian politicians backed by Armenian entrepreneurs who were active in almost all spheres of the economy, were encouraging Armenians to occupy Muslim lands in different regions of Azerbaijan.

One of the main reasons for Armenians’ achieve-ment in different fields in Azerbaijan was the support of Russians. Thanks to the full support of Russians, Arme-nians achieved their intention by various means. The Armenians spread throughout the Russian Empire.

In the book «People are like that. The events of 1918-22 in the memoirs of an Armenian» by Ramstell De Hartwell is noted: “My name is Ovanes Apresian. I was born in Khankendi, in Shusha region of Azer-baijan in 1892. The population of these places con-sists of Turks and Armenians. In fact, this land histor-ically belong to the Turks, Armenians were resettled. We lived as a Christian minority among Muslim Turks, who constitutes a majority of the population. From the childhood I was taught that what was bad for me was in connection of the name of Turks. The Russian books and newspapers I read repeated these words and the Russian writers were talking about the Turks’ horror. Despite all this, I always loved Turks who worked with us. The first war and genocide experi-ence we achieved in 1905. In the conversations with our family members, in the meetings we started to decrease the topics about the anti-Russian move-ment, and instead, the conversations about the hostil-ity between Turks and Armenians began to increase. The Russians were able to turn the rebellion against them into the hostility between nations. Our people pushed the doors of Turkish houses, but they did not get any answers. They broke the doors and started a genocide that lasted until the last Turk was killed.

ЕТНОПОЛІТОЛОГІЯ ТА ЕТНОДЕРЖАВОЗНАВСТВО

87

In the morning we saw that the work was finished. I saw Shusha again later. There was nothing but stones in the Turkish neighborhoods of the city. All the houses were burned, and their owners were killed. The same thing happened to the Turkish neighbor-hoods in Khankendi. During the Armenian-Turkish war in 1905 we Armenians fought better. Most of us were experienced and trained in the Russian army”.

The beginning of the Russian-Turkish war in 1877 helped Armenian politicians to be more active. A lot of volunteers from Echmiadzin, Aleksandropol, Akhalsikh, Karabakh, Tbilisi, Ganja and Baku were sent to the front. The vast majority of 42.000 volunteers were Armenians. Even in 1877, Armenian voluntary troops led by Ter-Gukasov, general of the Irevan division of the Russian army, had occupied the city of Bayazid in Turkey.

The Armenians started to commit bloody acts also in the South Caucasus besides the Ottoman Empire. This led to collisions. On January 5 of 1887, a collision took place between the Azerbaijanis and the Armenians in the Bazar square in Irevan. The incident had several reasons: the Armenians had killed two Azerbaijanis. The Azerbaijanis also killed two Armenians in response by self-defending. Many Armenians and Azerbaijanis gathered at the place where the incident had happened. 17 people were killed and wounded during the shoot-out. In fact, the incident happened in the Irevan Bazar square was a response to the Armenians’ getting rich at the expense of the Azerbaijanis and their arrogance toward them, as it was written in the tsarist documents. In connection with this incident, the Irevan governor wrote in his confidential summary on May 5, 1885:

“Armenians gathering in the squares and streets began to shout slogans against Tatars. They attacked the Tatars one by one and fired at them in the back. In this attack the one third of Tatars were injured. Unlike the Armenians, the Tatars tried to avoid the conflict. They were in their mosques, not in the streets and squares. This abnormal relationship between the two nations can be dangerous and lead to serious results in the future. The Armenians seize Tatars’ lands and trade” [3, p. 39−40].

So, the Armenians systematically resettled to the Azerbaijani territories from the beginning of the XX century began to seize these lands with the help of the Russian Empire. And this increased the number of massacres committed by Armenians against local Muslim population.

Література:1. Bilal N. Şimşir. British Documentation on Ottoman

Armenians / volume I (1856−80), 769 p.; volume II (1880−90) 751 p. Türk Tarih Kurumu. Printing office. Ankara, 1989.

2. Freigl E. Amyth of terror: Armenian extremism, its causes and its historical context. Edition-ZEITGESCHICHTE-FREILASSING-SALZBURG. Printed in Austria. 143 p.

3. Qasımlı Musa. “Erməni məsələsi”ndən “erməni soyqırımı”na: gerçək tarix axtarışında (1724−1920). Bakı: Mütərcim, 2014, 462 s.

4. Marjanlı Musa. Armenians, Russia, the Caucasus. Khazar University press, 2011. 77 p.

5. Мехтиев Р. Нагорный Карабах: история, про-читанная по источникам. Москва: Аквариус, 2014. 280 c.

6. URL: 1905.az.

REFERENCES:1. Bilal N. Şimşir. British Documentation on Ottoman

Armenians / volume I (1856−80), 769 p.; volume II (1880−90) 751 p. Türk Tarih Kurumu. Printing office. Ankara, 1989.

2. Freigl E. Amyth of terror: Armenian extremism, its causes and its historical context. Edition-ZEITGESCHICHTE-FREILASSING-SALZBURG. Printed in Austria. 143 p.

3. Gasimli Musa. “Ermeni meselesi”nden “ermeni soygirimi”na: gerchek tarikh akhtarishinda (1724−1920). Baki: Müterjim, 2014. 462 s.

4. Marjanlı Musa. Armenians, Russia, the Caucasus. Khazar University press, 2011. 77 p.

5. Mekhtiyev R. Nagorniy Karabakh: istoriya, prochitannaya po istochnikam. Moskva: Akvarius, 2014. 280 s.

6. URL: 1905.az.

У статті йдеться про переселення вірмен в Азербайджан, співпрацю росіян із вірме-нами та політику християнізації. Як написано в статті, історичною метою армій було створення окремої вірменської держави за рахунок мусульманських земель за до-помогою Росії. Внаслідок переселення вірмен у Північний Азербайджан, терористич-на діяльність вірмен та протест місцевого населення проти нього перераховані з фактами. Факти в цій статті доводять, що вірмени в Північному Азербайджані мали високі повноваження в різних державних органах. Вірмени обіймали найвищі посади в суспільно-політичній та інших сферах. Усі ці факти показують коріння нинішньої «карабахської» проблеми.Ключові слова: Азербайджан, переселення, вірмени, історичне призначення, росій-сько-турецькі війни, російсько-іранські війни, Ірлан, Карабах, Адріанопольський дого-вір, Туркменія та ін.

розселення вірмен на азербайджанські території та їх спроби захопити ці територіїГасанова Ема Мехраб гизи

докторант Азербайджанського державного педаго-гічного університетувул. Узеір Гаджибекова, 68, м. Баку, Азербайджанська Республіка


88 Випуск 4. 2018

РеценЗІї

рецензія на монографію с. в. ставченка «управління політичною кризою в демократичних політичних системах» 1

DOI https://doi.org/ 10.24195/2414-9616-2018-4-88-89

Кривошеїн В. В.доктор політичних наук, професор,завідувач кафедри соціологіїДніпровського національного університету імені Олеся Гончара

Кривошеїн В. В.

Сьогодні кризовий менеджмент став визна-чальною рисою сучасного управління. Під час політичної кризи громадськість очікує, що полі-тичні лідери будуть вживати заходи з мініміза-ції її впливу, а їх опоненти використовують ЗМІ та соціальні медіа задля критики правлячого курсу та пропонування альтернативних варіантів політичної діяльності. У цьому екстремальному середовищі політики мають створити у громад-ськості (електорату) відчуття нормальності ситуа-ції і стимулювати отримання колективного кризо-вого досвіду. Кризовий менеджмент здебільшого пов’язаний з комунікативними аспектами управ-ління в ситуації кризи, де кризовий менеджмент є не тільки сукупністю способів запобігання або усунення технологічних помилок управління, а також заходами, спрямованими на розвиток системи формальної та неформальної комуніка-ції для усунення передумов кризи або управління кризовими ситуаціями. У цьому розумінні кризо-вий менеджмент складається з набору навичок та технік, необхідних для того, щоб зрозуміти, оці-нити та адекватно зреагувати на кризову ситуа-цію, особливо в момент зародження кризи.

У монографії кандидата філософських наук С.В. Ставченка увагу було зосереджено на визначенні теоретико-методологічних засад управління політичною кризою, які сформува-лися на матеріалі функціонування демократичних політичних систем, і можливості їх застосування в умовах демократичного транзиту в сучасній Україні. Окрему увагу автор монографії сфоку-сував на з’ясуванні теоретико-методологічних засад дослідження політичної кризи та можли-

востей управління нею як у зарубіжній науці, так і у вітчизняному науковому дискурсі; на розкритті процесуального виміру кризового управління, зокрема, розглянувши динаміку політичних криз у контексті розвитку політичних систем, типоло-гічне розмаїття криз у демократичних політичних системах, ключові технології діагностики кризових явищ у фазових переходах у розвитку політичної системи; на виділенні кризи керованості та визна-ченні стратегії її подолання, зокрема, визначивши сутність кризи керованості в умовах демократич-ної політичної системи, описавши стратегії перед-кризового управління та кризового управління. У монографії також розглянуто головні питання кризової комунікації, визначено сутність комуніка-ції в умовах кризи, охарактеризовано превентивні технології кризового управління і розкрито особли-вості медіасупроводу кризової ситуації.

Прикметно, що монографічне дослідження С.В. Ставченка знаходиться в русі західної тра-диції кризологічних студій. Справа в тому, що у вітчизняній науці основні підходи до вивчення кризового менеджменту сформувались в рам-ках економічних та гуманітарних наук. Головна увага в політичних дискусіях з проблем кризо-вого менеджменту в європейському та американ-ському науковому дискурсі обертається навколо проблематики гуманітарних та соціальних кризо-вих явищ, хоча сутність більшості декларацій, що відображають структуру та характер міжурядової взаємодії в кризових ситуаціях, має, по суті, полі-тичний контекст. Дослідження криз економічної сфери в країнах розвиненої ринкової економіки націлене лише на аналіз та попередження кри-зових явищ в процесі управління певною органі-зацією, бізнесовою структурою або неприбутко-

1 Ставченко С.В. Управління політичною кризою в демократич-них політичних системах: монографія. Дніпро: Видавничо-полі-графічний дім «Формат А+», 2018. 296 с.

РЕЦЕНЗІЇ

89Рецензія на монографію С.В. Ставченка «Управління політичною кризою в демократичних... || C. 88-89

вим фондом. Аналіз системних економічних криз в європейських наукових школах, наприклад, здійснюється лише при аналізі або порівнянні ринкової економічної системи з трансформацій-ними економічними системами.

Цікавим у монографії С.В. Ставченка є те, що автор наголошує на амбівалентності поняття політичної кризи. Якщо в ХХ ст. сприйняття кризи мало негативний відтінок з огляду на досвід люд-ства в переживанні криз глобальних, регіональних та національних масштабів. Сучасне сприйняття кризи в процесі управління пов’язане з аналізом процесу змін. Конфлікт та перманентна криза в сучасному науковому дискурсі розглядаються як нормальний стан політичних систем. До того ж у наукових розвідках активно впроваджується уяв-лення про політичну кризу не тільки як форму про-тікання політичних змін, а і як інструмент цих змін. З’являється концепція управління через кризу, а також відповідні поняття «керованого конфлікту»

та «керованої кризи» в сфері політики. На основі такого бачення, за посередництвом кризи можна, наприклад, здійснити політичну реформу або про-вести виборчу кампанію. Сама ідея технологічності та керованості політичної кризи визначила нові напрями в дослідженні політичного менеджменту ХХІ ст. І саме ці напрями сьогодні можна розгля-дати як найбільш перспективні в політичній науці.

У цілому структура монографії, що рецензу-ється, характеризується погодженістю компонен-тів наукового пошуку – взаємозалежністю об’єкта, предмета, методології, сюжетної лінії викладення матеріалу тощо. Стиль викладення всебічно сприяє розумінню ключових положень управ-ління політичними кризами. Впевнений, що вдум-ливий читач знайде у монографії С.В. Ставченка «Управління політичною кризою в демократичних політичних системах» відповіді на багато запи-тань як теоретико-методологічного характеру, так і праксеолого-технологічного спрямування.


90 Випуск 4. 2018

Досвід інституціоналізації політичної опозиції у сучасних європейських країнах (рецензія на монографію в. М. кольцова «становлення та структуризація політичної опозиції у країнах вишеградської групи: порівняльний аналіз»)1

DOI https://doi.org/ 10.24195/2414-9616-2018-4-90-91

Перегуда Євген Вікторовичдоктор політичних наук, професор,завідувач кафедри політичних наукКиївського національного університету будівництва і архітектури

Перегуда Євген Вікторович

Незважаючи на важливість структурування і функціонування такого важливого політичного інституту, як опозиція, зокрема політична, все ж навіть на початку ХХІ ст. вона є недостатньо концеп-туалізованою та операціоналізованою у науковій фаховій літературі. Навіть попри те, що вона була предметом активних наукових досліджень протя-гом другої половини 60-х – першої половини 70-х ро- ків ХХ ст., зокрема висвітлених у доробках таких вчених, як Р. Даль (якого вважають «гросмейсте-ром» аналізу опозиції в демократичних режимах), Г. Іонеску, І. Мадаріага, Р. Баркер, Б. МакЛеннан та інших, все ж бракує системних досліджень фено-мену політичної опозиції, насамперед в зазначе-ному регіоні – країнах Вишеградської групи. Як наслідок, політична опозиція доволі часто розмі-щується на межі таких понять, як «інакомислення / дисидентство», «опір», «тероризм» чи «фракцій-ність», хоча останні (як форми змагальної актив-ності), маючи можливість бути передумовами опо-зиційності, не є її варіантами.

З огляду на це монографія, що рецензується, сконструйована таким чином, аби і теоретико-методологічно, і емпірично висвітлити та порівняти особливості проблематики становлення й структу-ризації політичної опозиції у європейських країнах зазначеного регіону.

Зміст політичної опозиції конструюється в дослі-дженні на підставі її оцінювання як інституції (фор-мальних та неформальних правил і процедур, які структурують соціальні взаємодії шляхом обме-ження й уможливлення поведінки акторів) у рам-

ках заданих системно-політичних параметрів, най-простішим з яких є поділ між урядом / владою і невладою. Це детерміновано тим, що політична система визначає форму і зміст, характеристики, функції і типи політичної опозиції, на підставі вра-хування таких факторів, як конституційні струк-тури та виборчі системи, широко поширені куль-турні передумови, специфічні субкультури, історія невдоволеності владою, соціальні і економічні від-мінності тощо.

Важливе значення у структуризації політичної опозиції у країнах Вишеградської групи має апелю-вання до феномену та різновиду її наднаціональ-ності, яка стала особливо важливою напередодні, але головне – після вступу Польщі, Словаччини, Угорщини та Чехії в НАТО і передусім в ЄС над-національність опозиційності у країнах Вишеград-ської групи може виявлятись як на рівні ключових функціональних інститутів державної влади, так і на рівні політичних партій і рухів тощо, оскільки проти наднаціональних організацій (передусім ЄС та НАТО) можуть виступати як держави в цілому (в цьому, власне, і є магістральна сутність над-національної опозиції), так і окремі політсили (у формі євроскептичного дискурсу та діяль-ності). Щоправда, з огляду на те, що держава, її інститути і політсили (партії та рухи) у країнах Вишеградської групи є взаємозалежними у рам-ках конструкту представницької/парламентської демократії, а тому вони і окремішньо, і в комплексі можуть детермінувати наднаціональну опозицію, у тім числі й ЄС та НАТО.

Це означає, що навіть незначна деконструк-тивізація усталеної (впродовж попередніх років) логіки системної взаємодії влади та опозиції

1 Кольцов В.М. Становлення та структуризація політичної опо-зиції в країнах Вишеградської групи: порівняльний аналіз: монографія. Одеса: Південноукраїнський національний педаго-гічний університет імені К.Д. Ушинського, 2018. 426 с.

РЕЦЕНЗІЇ

91Досвід інституціоналізації політичної опозиції у сучасних європейських країнах... || C. 90-91

на рівні окремих держав регіону призводить до суттєвої деконструктивізації й антисистемізації політичної опозиції на рівні наднаціональних від-носин та політичних інститутів (передусім до ЄС). Теоретично це засвідчує, що про політичну опо-зицію в країнах Вишеградської групи (і не лише), зокрема в умовах значної інтегративності й гло-балізованості політики і політичного процесу, доцільно говорити винятково багатовимірно, а не лише в категоріях національного, регіонального чи локального, або ж наднаціонального, позиціо-нування політичної опозиції.

Дослідження і проведений у його межах порів-няльно-політологічний аналіз становлення та структуризації політичної опозиції у країнах Више-градської групи дав змогу аргументувати, що про-блематика політичної, зокрема парламентської, опозиції у політичній науці широка та багато-гранна. Вона окреслена доробками науковців, які представляють як вітчизняну, так і зарубіжну полі-тологію.

За результатами дослідження вмотивовано, що політична опозиція у будь-якому (демократич-ному, автократичному, гібридному) політичному режимі детермінується владними ресурсами і можливостями.

У підсумку аргументовано, що уповноваження та структуризація політичної, а найперше парла-ментської, опозиції є дієвою передумовою ефек-тивного протікання міжінституційних відносин і загалом функціонування політичної системи.

Відтак, феномен політичної, зокрема пар-ламентської, опозиції є якщо не достатньою, то обов’язковою передумовою державної і полі-тичної стабільності, балансу і рівноваги у полі-тичній системі та запобігання чи лімітування автократичних крайнощів і тенденцій, а також

захисту від суб’єктивних впливів при прийнятті важливих політичних, владних й управлінських рішень. Зумовлено це найперше тим, що нинішня політична опозиція – це можлива завтрашня полі-тична влада. Хоча це зовсім не виключає того факту, що політична і навіть парламентська опо-зиція має бути винятково конструктивною і сис-темною, адже вона може виявлятись не лише у різних формах, але й як деструктивна і навіть антисистемна.

Це дозволило детермінувати, що парламент-ська опозиція у країнах Вишеградської групи є важливим елементом впливу на баланс влади між президентом, парламентом та урядом. Цей вплив може зростати залежно від розміру та складу пар-ламентської опозиції, появи коаліційних блоків та союзів, послаблення або посилення міцності урядової парламентської більшості чи меншості, посилення конфліктності між урядом і президен-том, а також від реалізації урядом влади і вико-ристання опозицією позапарламентських методів впливу на процес прийняття рішень. Теоретично це засвідчує, що про політичну опозицію в країнах Вишеградської групи (і не лише), зокрема в умо-вах значної інтегративності й глобалізованості політики і політичного процесу, доцільно говорити винятково багатовимірно, а не лише в категоріях національного, регіонального чи локального або ж наднаціонального позиціонування.

Монографія має значний науковий потенціал і може бути використана студентами, аспірантами, докторантами і викладачами вищих навчальних закладів, політиками й державними службовцями, а також усіма, хто цікавиться проблемами міжін-ституційних відносин, демократії, політичної опо-зиції, процесом прийняття політичних рішень, ста-більністю політичної системи.

Наукове видання

Політикус

Науковий журнал

випуск 4

Коректура • С. Корзун

Комп’ютерна верстка • Ю. Семенченко

Формат 60х84/8. Гарнітура Arimo.Папір офсетний. Цифровий друк. Обл.-вид. арк. 12,03. Ум.-друк. арк. 10,70.

Підписано до друку 03.09.2018 Наклад 150 прим.

Видавництво і друкарня – Видавничий дім «Гельветика»73034, м. Херсон, вул. Паровозна, 46-а, офіс 105.

Телефон +38 (0552) 39-95-80E-mail: [email protected]

Свідоцтво суб’єкта видавничої справиДК № 4392 від 20.08.2012 р.

Політикус - politicus.od.uapoliticus.od.ua/4_2018/4_2018.pdf · ISSN 2414-9616...

Documents

Transcript of Політикус - politicus.od.uapoliticus.od.ua/4_2018/4_2018.pdf · ISSN 2414-9616...