Зміст 3

З М І С Т

ВСТУП 7

Розділ 1. Структурна трансформація і логіка історичного процесу 15

1.1. Нова парадигма пізнання економічного процесу та його трансформацій 15

1.1.1. Сучасні уявлення загальнонаукової картини світу . . . . . . . . . . . . . . . . 15 1.1.2. Синергетика як нова парадигма еволюційного процесу . . . . . . . . . . . . 28

1.2. Матеріалістичний детермінізм: сутність і методологічні обмеження 35

1.2.1. Суперечності у діалектиці формаційного процесу . . . . . . . . . . . . . . . . 35 1.2.2. Цивілізаційна модель історичного розвитку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41 1.2.3. Напрями глобального моделювання стійкого розвитку світового

cпівтовариства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

45

1.3. Гносіологія нових суспільних форм 53

1.3.1. Постіндустріалізм як історичний виклик відчуженій праці . . . . . . . . . 53 1.3.2. Концепція постекономічного суспільства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 66 1.3.3. Інформаційний фактор суспільного розвитку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 72

Розділ 2. Принципова схема самоорганізуючих систем 78

2.1. Категоріальний аналіз процесів самоорганізації 78

2.1.1. Загальна характеристика феномена самоорганізації . . . . . . . . . . . . . . . 78 2.1.2. Складність і самоорганізація . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 99 2.1.3. Елементи механізму самоорганізації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 115

2.2 Cуспільний розвиток з позицій синергетики 126

2.2.1. Застосування ідей самоорганізації в соціологічній сфері . . . . . . . . . . . 126 2.2.2. Самоорганізуюча природа світової трансформації . . . . . . . . . . . . . . . . 129 2.2.3. Структурні елементи моделювання ринкової господарської системи 137 2.2.4. Концептуальні положення економічного прогнозування. . . . . . . . . . . 147

2.3. Стратегічні параметри національної економіки як системи, що самоорганізується

154

Зміст 4

2.3.1. Природно-ресурсний потенціал .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 155 2.3.2. Виробничо-технічний рівень. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 159

Розділ 3. Науково-технічний фактор структурної трансформації економіки 167

3.1. Феномен науки і техніки в трансформаційному процесі 168

3.1.1. Логіка технічного фактора . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 168

3.1.2. Еволюція технократичних концепцій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 181

3.2. Наука як суспільна структура 188

3.2.1. Перетворення науки в безпосередню продуктивну силу . . . . . . . . . . . 189 3.2.2. Інноваційний тип розвитку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 195

3.3. Науково-технічна політика – інструмент структурної трансфор-мації економіки 202

3.3.1. Стратегія НТП в економічній доктрині розвинутих країн . . . . . . . . . 202 3.3.2. Стратегія НТП у структурній перебудові економіки України . . . . . . 220 3.3.3. Інноваційна складова структурної трансформації. . . . . . . . . . . . . . . . 230 3.3.4. Методологія прогнозування пріоритетних напрямів НТП в Україні . 237

Розділ 4. Потенціал ринкових трансформацій 243

4.1. Теоретичні системи ринкових відносин 243

4.1.1. Класична теорія ринкової економіки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 244 4.1.2. Неокласична школа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 247 4.1.3. Кейнсіанське вчення про ринкову економіку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 249 4.1.4. Теорії монетаризму і раціональних очікувань . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 252

4.1.5. Теорії та моделі економічного зростання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 270 4.1.6. Неолібералізм і соціальне ринкове господарство . . . . . . . . . . . . . . . . . 275

4.2. Блокіратори ринкової економіки 279

4.2.1. Монополізм . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 280

4.2.2. Безробіття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 299 4.2.3. Інфляція . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 311

4.3. Взаємодія ринку з інститутом державності

323

4.3.1. Подолання соціальної нерівності та бідності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 323

Зміст 5 4.3.2. Основи державного регулювання ринкової економіки . . . . . . . . . . . . 329

Розділ 5. Становлення цілісності світової економіки 349

5.1. Світове господарство як синтез національних економік

351

5.1.1. Визначення національної економіки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 351 5.1.2. Світове господарство та світовий ринок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 353 5.1.3. Міжнародна торгівля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 357 5.1.4. Інтернаціоналізація світового господарства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 363

5.2. Глобалізація світового розвитку

370

5.2.1. Виживання людства як глобальна проблема . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 370 5.2.2. Глобалізація – вища стадія інтернаціоналізації . . . . . . . . . . . . . . . . . . 380 5.2.3. Нелінійність процесів глобалізації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 387 5.2.4. Національні економіки в умовах глобалізації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 393 5.2.5. Перешкоди на шляху «наздогоняючого розвитку» . . . . . . . . . . . . . . . 401

5.3. Трансформаційність як функціональна визначеність світового економічного розвитку 409

5.3.1. Стратегія трансформаційного процесу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 409 5.3.2. Інноваційна реструктуризація – головний напрям мікроекономічних трансформацій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 413

5.3.3. Транснаціональність корпорацій як суттєва ознака світової цілісності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 420

5.3.4. Відкритість національних економік . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 425

Розділ 6. Загальний сценарій структурної трансформації розвинутих країн 429

6.1. Структурна політика – складова частина стратегічного курсу розвитку держави 429

6.1.1. Забезпечення національної безпеки та національних інтересів в умовах глобалізації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 429

6.1.2. Політика «наздоганяючої модернізації» і механізми зміни секто-ральної структури економіки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 440

6.1.3. Пріоритетний розвиток наукомісткого сектора виробництва . . . . . . 456

6.2. Трансформація ВПК і її вплив на структурну перебудову 469

6.2.1. Діалектика воєнного і цивільного секторів економіки . . . . . . . . . . . . 469 6.2.2. Вплив військових видатків на економічне зростання . . . . . . . . . . . . . 476

Зміст 6

6.3. Корпоративні трансформації в структурній перебудові національних економік 486

6.3.1. Міжнародний трансфер технологій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 486 6.3.2. Концентрація і централізація капіталу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 495 6.3.3. Централізація і децентралізація виробничих структур . . . . . . . . . . . . 499 6.3.4. Гіперконкуренція і підвищення досконалості економічних структур. . 503

ЛІТЕРАТУРА 513

ВСТУП

XX століття в Росії розпочалося з дискусії навколо фундаментальних

проблем світового розвитку, особливо з методології суспільствознавства. В минулому столітті у протиборство вступили матеріалізм (насамперед, в особі В.І.Леніна) і емпіріокритицизм (В.Базаров, О.Богданов, А.Луначарський, Я.Берман, О.Гельфонд, П.Юшкевич і С.Суворов). Представники останнього наукового напрямку видали збірник під назвою “Нариси з філософії марксизму” (1908 р.), в якому піддали критиці діалектичний матеріалізм. В.І.Ленін не лише став на захист марксистського вчення, але й, як вважали його прихильники (В.Воровський, Р.Люксембург та інш.), творчо розвинув марксизм у ряді принципових положень.

Глибинне усвідомлення процесу становлення української державності потребує критичного осмислення ряду положень марксистсько-ленінського вчення. Сьогодні навіть важко збагнути, як таке “чорно-біле” мислення могло “оволодіти масами”? Дійсно, марксизм завжди надто прямолінійно витлумачував свої принципові положення: “людська історія – це боротьба класів”, “комунізм означає знищення приватної власності”, “матерія первинна, свідомість – вторинна”, “буття визначає свідомість”, “економічна структура зумовлює політичні інститути”, “релігія – опіум народу” і таке ін.

Можна зрозуміти марксистів, які свято вірили в те, що діалектичний і історичний матеріалізм системою своїх “парних” категорій здатний пізнати і переробити світ. Лозунг “світлого майбутнього” притягнув до себе майже третину всього людства. І тим більше прикрою стала історична поразка комунізму вже на його першій фазі – фазі соціалізму.

Теоретична причина поразки, на нашу думку, полягає в лінійному мисленні ідеологами марксизму-ленінізму природи і суспільства. За часів К.Маркса природознавство ще перебувало в стадії “дитинства”: воно пізнавало світ у просторі і часі, здатних до безпосереднього відчуття (механіка Ньютона і біологія Дарвіна). Як дитина вчиться спочатку ламати іграшки, а потім складати, так і пролетарі всіх країн в середині ХIХ і на початку ХХ століть об’єднувались для того, щоб знищити капіталістичний спосіб виробництва, ще

Структурна трансформація національної економіки 8 не маючи достатньо конкретного уявлення про новий суспільний устрій окрім найзагальніших гасел (“політичну владу робітникам і селянам”, “націоналізація всіх засобів виробництва”, “жорстка боротьба з ворогами” і таке ін).

Сучасне природознавство незаперечливо довело нагальність нелінійного мислення. Нині жодне явище чи процес об’єктивної і суб’єктивної дійсності не минає тлумачення крізь широкий категоріальний арсенал “нелінійної парадигми”.

Суспільство – це найскладніша нелінійна система, яка відома сучасному людству. Мікро- і макрокосмічні процеси сьогодні більше доступні людському розуму, ніж соціальна форма руху матерії. Два попередні тисячоліття можна розглядати лише як передісторію пізнання соціального феномену матерії. Формаційний підхід К.Маркса до людської історії утвердив ідею поступального розвитку. Але глибинна природа суспільства, динаміка його структури, взаємоузгодженість параметрів порядку і контролюючих параметрів, фазові переходи до більш вищого ступеню самоорганізації та інші питання ще чекають свого вирішення. Є підстави вважати, що саме ХХI століття внесе у пізнання суспільної динаміки революційний вклад.

Економічні трансформації, що охопили не лише пострадянські держави, а й розвинуті країни, мають знайти чітку логіку виникнення і “стрілу” розвитку. Не дивлячись на суттєві досягнення окремих країн в галузі соціально-економічного і науково-технічного розвитку, все ж економічний “хаос” превалює над економічним “порядком”. Людство в цілому ще надто бідне і хворобливе, щоб конструктивно вирішувати глобальні проблеми соціодинаміки. Разом з тим, невирішення останніх, стримує загальний цивілізаційний розвиток.

Починати слід, на нашу думку, з упорядкування методологічної спадщини. Надто багато питань накопичилось навколо фундаментальних понять марксистсько-ленінського вчення. Насамперед слід звернутися до філософської категорії матерії, матеріальності світу, матеріалістичного розуміння історії.

Розвиток ключового поняття матерії в історії філософії не тільки суперечливий, а й досить драматичний. З кожним сторіччям розуміння матерії поширювалось і поглиблювалось. Почавши з предметно-чуттєвого етапу

Вступ 9усвідомлення матерії як тієї або іншої стихії (води, вогню, землі, повітря тощо.) в її атомарно-апейроновому стані (етап наївного матеріалізму), людство ступило до етапу метафізичного матеріалізму, в рамках якого виникло ототожнення матерії з речовиною: “все матеріальне – речовинне”. Але коли наприкінці ХIХ – на початку ХХ сторіччя були відкриті неречовинні прояви матерії (різного роду випромінювання, в тому числі електрична енергія, енергія атому тощо.), то з’явилося нове розуміння матерії: “все речовинне матеріальне”, але “не все матеріальне речовинно”. Саме тоді з’явилося ленінське класичне визначення матерії: “матерія є філософська категорія для означення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображується нашими відчуттями, існуючи незалежно” [177(ІІ).120]. Це визначення було покладено в основу діалектичного матеріалізму як нового третього етапу розвитку матеріалістичної філософії.

Ленінське розуміння матерії зберігалося практично незмінним майже все ХХ сторіччя. І тільки в його останніх десятиріччях, вважають сучасні філософи, наука вчинила новий стрибок у розумінні світу, викликаний сучасною науково-технічною революцією і потребами суспільного виробництва. В надрах природознавства народився новий науковий напрям, назва якому синергетика – теорія самоорганізації. Предмет її пізнання – нелінійні процеси, що йдуть в усіх без винятку формах руху матерії як неживих (ентропійних), так і живих (негентропійних).

Синергетика сьогодні все глибше проникає в діалектику взаємопереходів світового хаосу і порядку, нестабільності і стабільності природних і суспільних процесів, прогресу і регресу, визначеності і невизначеності (віртуальності) явищ матеріального світу, в таємниці біфуркаційних точок, що несуть в собі можливості багатоваріантного вибору нових векторів руху як в сторону вдосконалення, так і розпаду природної і суспільної динаміки. Завдяки синергетиці відкрито четвертий закон діалектики - закон структурогенезу явищ світу, їх коопераційної самоорганізації і самодезорганізації (Проблемы выживания Земной цивилизации в третьем тысячелетии. [103 (ІІ),197].

В світлі досягнень синергетики марксистсько-ленінські ідеї про матерію не відкидаються, а продовжують існувати поряд з новими

Структурна трансформація національної економіки 10 методологічними реаліями, що збагачують поняття цієї фундаментальної категорії. Тут передусім хотілося б звернути увагу на матерію як реальність. Ленін підкреслював у свій час її об'єктивний характер. Дійсно, об'єктивність реальності - кардинальна властивість матерії. Але засоби її прояву в соціальній формі руху матерії виявляються і суб'єктивними, бо притаманні людям - носіям людської психіки, вищим поверхом якої є свідомість. Коопераційний ефект багаторівневого функціонування індивідуальної, групової і суспільної психіки людини і суспільства в цілому сьогодні можна більш надійно зрозуміти тільки з позицій синергетики. Це особливо важливо в умовах перехідної історичної епохи в зв'язку з зростанням не просто суб'єктивного, але й суб’єктивістського чинника, що діє доволі часто всупереч алгоритмам об'єктивної реальності.

На стику переходів від хаосу до порядку і навпаки реальність перебуває в деякому невловимому, нелінійному, нестабільному, віртуальному стані, що має місце і в об'єктивній, і в суб'єктивній природі. Остання обставина дозволяє філософам виділяти три різновиди реальності: об'єктивну, суб'єктивну і віртуальну. Отже, в реальному світі стали відомі об'єктивна і суб'єктивна, стабільна і віртуальна форми функціонування матерії, що значно поширює горизонти її філософського дослідження. В зв'язку з цим знов загострюється проблема основного питання філософії про діалектику взаємовідносин матерії і свідомості, про пошуки первинного і вторинного, стабільного і нестабільного, віртуального і невіртуального, про можливості пізнання людиною світу в принципі і в кожній конкретній просторово-тимчасовій структурі його буття.

Сьогодні біофізики виявили, що духовний світ людини функціонує на носієві, назва якому – фундаментони, які являють собою завершальну (за нинішнім уявленням) сукупність гранично мікроскопічних елементарних часток, віртуальна поведінка яких визначається їх фантастичними швидкостями у торсіонних полях, що ними утворяться. [228(ІІ)]. Як зазначає академік Н. Амосов, у розумi немає нiякої мiстики, вiн вiдтворюється технiчними засобами. Питання лише в доступнiй складностi. Найпростiший розум є вже в клiтинi у виглядi набору генiв. І далі: ми так звикли, що є речi i є iдеї, однi постiйнi, реальнi, iншi - щось ефемерне. Ідеї, що вiдбитi в нейронах

Вступ 11мозку мiльйонiв людей, які вираженi словами і надрукованi в множинi книг, стають настiльки ж реальними, як i речi, як об'єкти природи.

Все це свідчить про те, що у порівнянні з об'єктивною реальністю в її “чистому” вигляді, суб'єктивна реальність, де об'єктивне віртуально переплетено з суб'єктивним, становить таку суспільну мозаїку, що розібратися в хаотичному нагромадженні протиріч як загального, так і одиничного характеру доволі непросто. І це тому, що суб'єктивна реальність є суперечливою єдністю матеріальних і духовних начал, суспільного буття людей і їхньої суспільної свідомості, духовної сфери життя людини і суспільства.

Сучасне розуміння матеріальності світу виступає надійною філософсько-методологічною основою духовного відродження людства, соціально-економічного, ідейно-політичного вдосконалення на новому витку самоорганізації соціальної форми матерії. На передній план тут виступають категорії суспільної і індивідуальної свідомості, що уособлюються в понятті ноосфери (ноосфера - це складне матеріально-духовне утворення, що фіксує в собі досягнення культури людства в її історичному розвитку).

Культура є засіб буття людини у світі, засіб його активного засвоєння. Вона висловлює естетичні (творчо-створюванні) відношення людини до світу, визначає конкретно-історичний рівень розвитку його майстерності у будь-якій сфері діяльності по перетворенню явищ природи, вдосконаленню техніки, матеріальних і духовних відносин між людьми. Через культуру людина не тільки у відповідності зі своїми інтересами і потребами створює природну середу свого буття (ноосферу), але й удосконалює саму себе. А це означає, що культура стає реальним самовираженням творчої сутності людини, ступенем зрілості її свідомості, моралі і моральності, відбитих в її матеріальній і духовній діяльності. Культура – інтегральний результат життєдіяльності цивілізації, її змістовно-сутнісна характеристика, чинник соціальної і гуманітарної зрілості.

Проблема цивілізації, яка вийшла на передній план суспільствознавства, у світлі нових трактувань матеріальності природних і суспільних явищ дає можливість принципово інакше представити логіку історичного процесу і всі трансформації, що відбуваються в ньому.

Структурна трансформація національної економіки 12 Як зазначають фахівці з історії, кожна цивілізація структурується на

основі певного осьового ідеалу, котрий, у свою чергу, включає в себе цілий комплекс системоутворюючих принципів, цінностей і норм – соціонормативну культуру, й закладає модель (формулу) цієї цивілізації. Спосіб життя, що домінує в даній цивілізації, а також форми менталітету, соціальна, економічна й політична організації, філософія та релігія тощо визначаються цінностями і нормами осьової лінії культури [172 (ІІ), 30, 39].

Становлення цивілізації в Україні здійснювалося своїм особливим шляхом. Як зазначають вище названі історики, “весь період після Переяславських угод 1654 р. чи, принаймні, після 1709 р. і до наших днів, очевидно, слід охарактеризувати як домінуючий вплив російської православно-християнської цивілізації”. Якщо католицизм і протестантизм сприяли виникненню західної цивілізації, яка почала швидко прогресувати і сьогодні досягла найвищого ступеню цивілізації, Україна у лоні православ’я поступово перетворювалася в “придаток” метрополії, який по суті зберігався і за часів колишнього СРСР. Статус суверенної держави вимагає від України визначеності щодо типу цивілізації, який вона хоче розбудовувати. Сьогодні не має ніякої сили (зовнішньої чи внутрішньої), яка могла б нав’язати Україні модель цивілізації, що не бажана Україні. Все має вирішити усвідомлення внутрішньої динаміки і внутрішнього потенціалу держави. І в цьому процесі алгоритм розвитку, що визначається синергетикою міг бути дуже корисним.

Проблема структурної трансформації є загальносвітовим явищем. Вона виникла відтоді, коли продуктивним силам «стало тісно» в межах існуючих виробничих відносин. Суперечності двох сторін суспільного виробництва, за Марксовою теорією, знаходять вихід у соціальній революції. Якщо ж поглянути на історію не через модель антагоністичних конфліктів, а з точки зору логіки господарського процесу, то формою розв’язання суперечностей між продуктив-ними силами і виробничими відносинами є структурний трансформаційний процес.

У перших частинах праці спробуємо не тільки узагальнити логіку історичного процесу, а й визначити в ньому місце структурної трансформації на базі принципової схеми систем, що самоорганізуються. Таким чином буде розкрито найглибиннішу сутнісну ознаку трансформаційного процесу і доведено

Вступ 13об’єктивність бази, на основі якої структурна трансформація набуває конкретних історичних рис та ознак.

В інших трьох главах (5-8) на базі узагальнення тенденцій світового розвитку буде сформульовано загальний сценарій структурної трансформації розвинутих країн, який має стати певним взірцем для розроблення національної програми структурної перебудови.

Процес структурної трансформації має ґрунтуватися на чіткій методології свого формування і реалізації. Трансформаційна модель повинна визначатися генетичними і структурними основами того способу виробництва, до якого прагне суспільство. Необхідні фази розвитку, які має пройти даний спосіб виробництва, не можна відмінити ніякими, навіть найактивнішими, найреволюційнішими діями людей». Іншими словами, зміст сучасної трансформації, на нашу думку, полягає в тому, щоб створити умови для якомога швидшого становлення ринкового способу виробництва.

Дійсно, орієнтуючись на розвинуте ринкове господарювання, не можна ігнорувати його внутрішні закономірності, зокрема необхідність проходження етапу первісного нагромадження капіталу, створення умов для панування промислового капіталу, що являє собою органічну єдність трьох функціональних форм: грошового, виробничого і товарного, і врешті, робоча сила має перебувати в такій товарній формі, яка забезпечує їй, з одного боку, об’єктивно зумовлений рівень споживання, з іншого – найсучасніший рівень продуктивності.

Однак все це не знімає проблеми пошуку ланки, що з’єднує минуле з майбутнім. І первісне нагромадження, і виробнича форма капіталу, і суспільно необхідні витрати на робочу силу – це класика товарного виробництва, яка вже увійшла в історію людства. Останнє нині творить своє майбутнє, де класика в кращому випадку може бути представленою у своїй модернізованій формі. Поряд з цим іде пошук магістрального шляху щодо сходження людства на новий ступінь цивілізації, де корінні ознаки ринкової економіки вичерпують свій історичний потенціал, поступаючись загальнолюдським цінностям. І тут стає необхідною нова парадигма структурної трансформації, яка має бути органічно вплетеною в реальний процес перебудови як головна цільова настанова. Такою парадигмою є теорія систем, що самоорганізуються.

У найзагальнішому вигляді поняття «трансформація» може бути визначене як зміна структури будь-якої речі в рамках процесу, що самоорганізується.

Структурна трансформація національної економіки 14 Інакше кажучи, від поняття «розвиток» поняття «трансформація» відрізняється лише тим, що чітко вказує на форму перебігу прогресивного процесу.

На перший погляд, проблема самоорганізації як сутнісний момент суспільного трансформаційного процесу виглядає досить абстрактною і відірваною від нагальних проблем реформування національної економіки. Однак досвід високорозвинутих країн показує, що процес самоорганізації чітко простежується не тільки з боку продуктивних сил суспільства (перехід від одного технологічного укладу до іншого, більш прогресивного й ефективного), але й з боку виробничих відносин. Стає все більш очевидним, що прагнення до примноження матеріального багатства перестає бути головною домінантою людського спілкування і діяльності. Все більшого значення набувають духовні цінності. Останні сприяють входженню виробничих відносин у новий суспільний статус, що, у свою чергу, революціонізує технологічний базис і політико-ідеологічну надбудову. Пізнання трансформації суспільних систем виходить на нову гносеологічну орбіту, що дозволяє по-новому підійти і до розвитку національних економік.

Автор висловлює вдячність науковцям Інституту економіки НАН України і Інституту економічного прогнозування за рецензування роботи і пропозиції щодо чіткості формулювань принципових положень сучасної економічної динаміки і теорії пізнання. Велика вдячність також всім тим авторам, твори яких використані в роботі (подекуди в реферативній формі) і які послугували усвідомленню нового підходу для пізнання економічних реалій ХХI століття.

РОЗДІЛ 1

СТРУКТУРНА ТРАНСФОРМАЦІЯ І ЛОГІКА ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ

1.1. Нова парадигма пізнання економічного процесу та його трансформацій

1.1.1. Сучасні уявлення загальнонаукової картини світу

Природознавство – один з найважливіших двигунів суспільного прогресу. Будучи основним чинником матеріального виробництва, воно виступає потужною революціонізуючою силою. Великі наукові відкриття і тісно пов'язані з ними технічні винаходи завжди виявляли колосальний, інколи цілком несподіваний вплив на долю людської історії.

Природознавство також завжди здійснювало значний вплив на розвиток гуманітарних наук, як своїми методологічними висновками, так і загальносвітоглядними уявленнями, ідеями цілісного бачення світу. Відомо, що працюючи над лекціями з економіки, покладеними в основу книги «Багатства народів», А. Сміт ретельно вивчав життя і наукову діяльність І. Ньютона. Сьогодні вчені природничих наук пишуть книжки з природознавства спеціально для економістів (Т. М. Матвеева Естествознание для экономистов: Учебное пособие. - Чебоксары: ЧКИ МУПК, 2000; Суханов А.Д., Рудой Ю.Г. Курс "Концепции современного естествознания" для гуманитариев - проблемы становления // Физическое образование в вузах. 1996. Т. 2).

У світі ще багато непізнаного. Чимало явищ природи і самої людини ще не отримали переконливого наукового роз'яснення і тому носять загадковий і таємничий характер. Але наука не може відразу і негайно вирішити всі проблеми пізнання, негайно пояснити все, що є невідомим. Наукове пізнання - це історична діяльність, що розвивається у міру вдосконалення не тільки мети, але й засобів пізнання.

Нині наука знаходиться напередодні таких узагальнень, які спроможні докорінно змінити погляди вчених на суспільний розвиток і на сутність руху

Структурна трансформація національної економіки 16 соціальної форми матерії. Стає очевидним, що історичний процес як специфічний зріз соціальної форми руху матерії все виразніше набуває властивостей і рис системи, інтегрованої у процес самоорганізації і саморозвитку Всесвіту.

В останній третині ХХ сторіччя виникли реальні можливості для ув’язування уявлень про три основні сфери буття – неживу природу, органічний світ і соціальне життя – в цілісну наукову картину на основі принципів універсального еволюціонізму. Формулювання цих принципів викликано переосмисленням основ багатьох наукових дисциплін, передусім фізики та астрономії.

У загальному вигляді наукову революцію можна визначити як переломний етап у генезисі наукового знання. Цей етап може бути більш глибоким і масштабним, тоді йдеться про глобальну наукову революцію. Коли ж він і менш масштабний і більш конкретний – тоді говорять про мікрореволюцію. Розглянемо глобальні наукові революції, які безпосередньо визначають наукові погляди людства про навколишній світ і своє місце в природі. Але заздалегідь зазначимо, що в науці вирізняють три рівні у побудові матерії: 1) макросвіт (світ об’єктів, розмірність яких співвідноситься з масштабами людського досвіду – просторові величини виражаються в міліметрах, сантиметрах, метрах і кілометрах, а час – у секундах, хвилинах, годинах і роках); 2) мікросвіт (світ гранично малих мікро-об’єктів, що безпосередньо не спостерігаються, сюди відносяться атомно-молеку-лярні явища і процеси); 3) мегасвіт (світ величезних космічних масштабів і швидкостей, відстань в якому вимірюється світловими роками, а час – мільярдами років).

Перша наукова революція: становлення епохи Відродження

В основі епохи Відродження були не стільки відродження культурних цінностей античності, що втілювали ідеї гуманізму, скільки радикальна зміна в розумінні навколишнього середовища. Прорив здійснив польський астроном Микола Коперник (1473–1543), який у своїй праці «Про обертання небесних сфер» стверджував, що Земля не є центром Всесвіту і що Сонце, немовби сидячи на Царському престолі, керує сімейством світил, що обертаються навколо нього.

Це означало кінець застарілої арістотеле-птолемеївської геоцентричної системи світу. На основі значної кількості астрономічних спостережень і розрахунків Коперник створив нову, геліоцентричну систему світу. Це й була перша в історії людства наукова революція. З’явилося принципово нове світорозуміння, яке виходило з того, що Земля – одна з планет, що рухаються навколо Сонця за круговими орбітами і водночас навколо власної осі.

Структурна трансформація і логіка історичного процесу 17Католицька церква не могла погодитися з цими висновками, що зачіпають основи її світогляду. Прихильники вчення Коперника були оголошені єретиками і піддавалися гонінням. Сам же Коперник уник переслідування з боку католицької церкви тільки через смерть, що трапилася того ж року, коли була опублікована його головна праця. Як пізніше висловився Ф.Енгельс, М.Коперник на смертному одрі кинув виклик церкві щодо розкриття законів природи.

«Включивши Землю в число небесних тіл, яким властивий круговий рух, Коперник висловив надзвичайно важливу думку про рух як природну властивість небесних і земних об’єктів, підпорядковану загальним закономірностям єдиної механіки. Тим самим було зруйновано догматизоване уявлення Арістотеля про нерухомий «першодвигун», що ніби приводить до руху Всесвіт» [165, 80].

Істотним недоліком у поглядах Коперника було те, що він поділяв переконання про кінець світобудови, яке панувало до нього. І хоча він стверджував, що видиме небо незмірно більше порівняно з Землею, він все ж вважав, що Всесвіт десь закінчується твердою сферою, на якій закріплені нерухомі зірки.

Джордано Бруно (1548–1600) просувався далі, заперечуючи наявність центру Всесвіту і відстоюючи тезу про його нескінченність. За це його було піддано допитам з боку інквізиції, після чого спалено на вогнищі на площі Квітів у Римі.

Слід зазначити, що становлення науки відбувалося в жорсткій боротьбі з релігійними догмами. Останні не допускали вільнодумності, чим істотно стримували суспільний прогрес. Однак епоха Відродження відбулася і дала поштовх новому прогресу суспільної думки і практики.

Друга наукова революція: створення класичної механіки

Епоху Відродження змінила епоха Нового часу, яка тривала три сторіччя (з XVI ст. і аж до XIX ст.). Ця епоха розпочалася з відкриттів Галілея, Кеплера і Ньютона.

До Галілея існувало уявлення, що тіло рухається тільки за наявності зовнішньої дії на нього. Галілей сформулював абсолютно інший принцип, що отримав згодом назву принципу інерції: тіло або знаходиться в стані спокою, або рухається, не змінюючи напрямку і швидкості свого руху, якщо немає зовнішньої дії на нього. Як зазначили Ейнштейн та Інфельд, «відкриття, зроблене Галілеєм, і застосування ним методів наукового мислення були одним із найбільш важливих досягнень в історії людської думки, і воно означає дійсний початок фізики. Це відкриття вчить нас тому, що інтуїтивним висновкам, що базуються на безпосередньому спостереженні, не завжди можна довіряти;

Структурна трансформація національної економіки 18 оскільки вони іноді ведуть хибним шляхом» [302, 8].

Для становлення механіки як науки більш вагоме значення мало дослідження Галілеєм вільного падіння тіл. Було встановлено, що швидкість вільного падіння тіл не залежить від їх маси (як вважав Арістотель), а пройдений падаючим тілом шлях є пропорціональним квадрату часу падіння. Галілей відкрив, що траєкторією кинутого тіла, яке рухається під дією початкового поштовху і земного тяжіння, є парабола.

Галілей створив передумови для подальшого прогресу природознавства, що був започаткований в епоху Нового часу. Він розумів, що сліпа віра в авторитет Арістотеля гальмує розвиток науки. Істинне знання, вважав Галілей, можливе тільки на шляху вивчення природи за допомогою спостереження, досвіду (експерименту) та збагаченого математичним знанням розуму, а не шляхом вивчення і звіряння текстів у рукописах античних мислителів.

Використовуючи побудовані ним телескопи (спочатку це був оптичний прилад з трикратним збільшенням, а згодом було створено телескоп з 32-кратним збільшенням), він установив, що Сонце обертається навколо своєї осі, до того ж на його поверхні існують плями. Спостереження за Місяцем показали, що його поверхня має гористу будову і що для цього супутника Землі є властивою вібрація, тобто видимі періодичні коливання маятникового характеру навколо центру. Галілей пересвідчився, що уявна туманність Молочний Шлях складається з безлічі окремих зірок.

«Але головне в діяльності Галілея як вченого-астронома полягало в обстоюванні справедливості вчення М.Коперника, яке зазнавало нападок не тільки з боку церковних кіл, але і з боку деяких вчених, що висловлювали сумніви щодо правильності цього вчення. Галілей зумів показати необґрунтованість всіх цих сумнівів і дати блискучий природознавчий доказ вірності геліоцентричної системи» [165, 84].

Отже, Галілеєм було закладено основу першої в історії науки фізичної картини світу, що виражала механістичну природу навколишнього середовища. Він розробив методологію нового науково-теоретичного способу опису природи, суть якого зводилася до того, щоб вирізняти тільки деякі фізичні й геометричні характеристики, які ставали предметом наукового дослідження.

Йоган Кеплер (1571–1630) займався пошуками законів небесної механіки та складанням зоряних таблиць. У своєму першому законі він стверджує, що кожна планета рухається за еліпсом, в одному з фокусів якого знаходиться Сонце. Згідно з другим законом Кеплера, радіус-вектор, проведений від Сонця до планети, за рівні проміжки часу описує рівні площі. З цього закону робився висновок, що

Структурна трансформація і логіка історичного процесу 19швидкість руху планети по орбіті не постійна, і вона тим більша, чим ближче планета до Сонця. Третій закон Кеплера свідчить: квадрати часу обертання планет навколо Сонця відносяться як куби їх середніх відстаней від нього.

Кеплер першим відкрив сонячні й місячні затемнення. Він уточнив величину відстані між Землею і Сонцем, склав так звані Рудольфові таблиці.

Хоч головною заслугою Кеплера було відкриття законів руху планет, проте він не пояснив причини їх руху. В ті часи ще не існувало понять сили і взаємодії. Механіка була представлена лише статикою – вченням про рівновагу. Величну будівлю динаміки – вчення про сили і їх взаємодію – спорудить пізніше І. Ньютон.

Але цьому вченню ще передували математичні пошуки французького вченого Рене Декарта (1596–1650). Створення ним основ аналітичної геометрії, введення осей координат, поняття змінної величини підготували математичне підґрунтя відкриття Ньютона.

Друга наукова революція завершувалася творчістю одного з найбільших учених в історії людства, яким був Ісаак Ньютон (1643–1727). Його наукова спадщина надзвичайно різноманітна – від математики (створення, паралельно з Лейбніцем, але незалежно від нього, диференціального й інтегрального числення), астрономії, оптики до механіки, яка в його працях набула довершеної класичної форми.

Ньютон сформулював три основних закони руху, які лягли в основу механіки як науки. Перший закон механіки Ньютона (принцип інерції) стверджує: всяке тіло зберігає стан спокою або рівномірного і прямолінійного руху доти, поки воно не буде змушене змінити його під дією якихось сил. Сутність другого закону механіки Ньютона полягає в констатації того факту, що прискорення, яке одержує тіло під дією якоїсь сили прямо пропорційне цій діючій силі і зворотно пропорційне масі тіла. Врешті, третій закон механіки Ньютона – це закон рівності дії і протидії: дії двох тіл одне на одне завжди рівні за величиною і спрямовані в протилежні сторони.

Ця система законів руху була доповнена відкритим Ньютоном законом всесвітнього тяжіння, згідно з яким всі тіла, незалежно від їх властивостей і від властивостей середовища, в якому вони знаходяться, зазнають взаємного тяжіння, прямо пропорційного їх масам і зворотно пропорційного квадрату відстані між ними.

«Створена Ньютоном теорія тяжіння і його внесок в астрономію знаменують останній етап перетворення арістотелівської картини світу, що було започатковане ще Коперником. Бо уявлення про сфери, керовані першодвигуном або ангелами за наказом бога, Ньютон успішно замінив уявленням про механізм,

Структурна трансформація національної економіки 20 що діє на основі простого природного закону» [95, 267].

Головна праця Ньютона «Математичні початки натуральної філософії», яка вийшла 1687 р. і заклала основи сучасної теоретичної фізики, визначила напрям розвитку природознавства на багато десятиріч уперед.

«Підсумком ньютонівської картини світу з’явився образ Всесвіту як гігантського і повністю детермінованого механізму, де події і процеси виявляють собою ланцюг взаємозалежних причин і наслідків. Звідси і віра в те, що теоретично можна реконструювати будь-яку минулу ситуацію у Всесвіті або передбачити майбутнє з абсолютною визначеністю» [164, 77]. Цю віру в безмежну передбачуваність сучасний датський фізик І.Р.Пригожин назвав «основоположним міфом класичної науки».

Третя наукова революція: діалектизація природознавства

Процес стихійної діалектизації природничих наук, що становила сутність третьої наукової революції, розпочався з досліджень німецького вченого і філософа Іммануїла Канта (1724–1804). Його «Загальна природна історія і теорія неба» (1755 р.) давала історичне пояснення походження Сонячної системи. З появою цієї праці, за визначенням Ф.Енгельса, «Земля і вся Сонячна система з’явилися як щось стале у часі» [194, 351]. За гіпотезою Канта, Сонце, планети і їх супутники виникли з деякої первісної, безформної туманної маси, що колись рівномірно заповнювала світовий простір. Кант намагався пояснити процес виникнення Сонячної системи дією сил тяжіння, які властиві частинкам матерії, що складали цю величезну туманність. Космогонічна гіпотеза Канта зробила перший пролом у метафізичному погляді на світ.

Десь через сорок років опісля французький математик і астроном П’єр Симон Лаплас (1749–1827), абсолютно незалежно від Канта і йдучи своїм шляхом, висловив ідеї, що розвинули і доповнили космогонічне кантівське вчення. У своїй праці «Виклад системи світу» (1796 р.) Лаплас передбачив, що спочатку навколо Сонця існувала газова маса, щось на зразок атмосфери. Вся ця маса оберталася разом із Сонцем (про причину обертання Лаплас не говорив). Потім, внаслідок охолодження, у площині сонячного екватора утворилися газові кільця, які розпалися на декілька сфероїдних частин – зародків майбутніх планет. При подальшому охолодженні всередині кожної такої частини утворилося ядро, і планети перейшли з газоподібного до рідкого стану, а потім – почали затвердівати з поверхні. Так з’явилася космогонічна гіпотеза Канта–Лапласа, що проіснувала майже сторіччя.

У XIX ст. діалектична ідея розвитку поширилася на інші галузі природознавства, насамперед на геологію і біологію. Теорію геологічного

Структурна трансформація і логіка історичного процесу 21еволюціонізму розробляв англійський дослідник Чарлз Лайєль (1797–1875). У своїй фундаментальній праці «Основи геології», опублікованій у 1830–1833 рр., він завдав нищівного удару по концепції катастрофізму, що намагалася пояснювати розвиток фізичної картини світу лише ідеями катастроф.

Ідеї Лайєля глибоко сприйняв Чарлз Роберт Дарвін (1809–1882). Про це він сам зазначав у своїй знаменитій книзі «Походження видів внаслідок природного відбору» (1859 р.). У свою чергу еволюційна теорія Дарвіна сприяла формуванню методології марксизму, яка перенесла еволюційну ідею на ґрунт соціальних явищ і процесів.

У розвитку фізичної картини світу особливу роль відіграло відкриття закону збереження і перетворення енергії. До ідеї цього закону вперше наблизився німецький лікар Юліус Роберт Майєр (1814–1878). У своїй книзі «Органічний рух у його зв’язку з обміном речовин, внесок у природознавство» (1845 р.) він показав, що хімічна, теплова і механічна енергії можуть перетворюватися одна в одну і є рівноцінними. Англійський дослідник Джеймс Прескотт Джоуль (1818–1889) підвів під ідеї Майєра міцну експериментальну основу. Він дійшов висновку, що теплоту можна створювати за допомогою механічної роботи, використовуючи магнітоелектрику (електромагнітну індукцію), і ця теплота є пропорційною квадрату сили індукційного току. Результати, отримані в експериментах, дозволили Джоулю сформулювати наступне положення: «У всіх випадках, коли затрачується механічна сила, отримується еквівалентна кількість теплоти» [174, 208].

Істотний внесок у діалектизацію природознавства зробив Д.І.Менделєєв (1834–1907), що відкрив періодичний закон хімічних елементів, сутність якого полягає в тому, що якісні властивості елементів змінюються у періодичній залежності від їх атомної ваги. Таблиця Д.Менделєєва створила міцну основу для краху механістичної картини світу.

Одним з перших пішов на штурм механіцизму французький військовий інженер Шарль Огюст Кулон (1736–1806). Він сформулював фундаментальне положення: позитивний і негативний електричні заряди притягуються один до одного пропорційно до величини зарядів і обернено пропорційно квадрату відстані між ними. Закон Кулона показав, що частинка речовини має не тільки масу, а й електричний заряд. Згодом англійський учений Майкл Фарадей (1791–1867) ввів у науку поняття «електромагнітне поле», а його співвітчизник Джеймс Клерк Максвелл (1831–1879) надав цьому поняттю витонченої математичної форми. Німецький фізик Генріх Рудольф Герц (1857–1894) довів принципову тотожність електромагнітних змінних полів і світлових хвиль. «Після

Структурна трансформація національної економіки 22 експериментів Г.Герца у фізиці остаточно ствердилося поняття поля не як допоміжної математичної конструкції, а як об’єктивно існуючої фізичної реальності. Було відкрито якісно новий, своєрідний вид матерії» [164, 81]. Стало зрозумілим, що фізична реальність єдина і немає провалля між речовиною і полем: поле, так само як і речовина, має корпускулярні властивості, а частинки речовини, так само як і поле – хвильові властивості.

Наукові праці в галузі електромагнетизму започаткували крах механістичної картини світу. Оцінюючи цей якісний поворот у світорозумінні, А.Ейнштейн і Л.Інфельд писали: «У другій половині дев’ятнадцятого сторіччя у фізику були введені нові революційні ідеї; вони відкрили шлях до нового філософського погляду, відмінного від механічного. Результати наукових праць Фарадея, Максвелла і Герца привели до розвитку сучасної фізики, до створення нових понять, що формують нову картину дійсності» [302, 102].

Четверта наукова революція: теорія відносності та квантова механіка

Вже в перших десятиріччях XX ст. фізичні уявлення змінилися докорінно. Це сталося внаслідок «каскаду» наукових відкриттів, зроблених протягом надзвичайно короткого історичного періоду, що охоплює останні роки XIX ст. і перші десятиріччя XX ст.

Французький фізик Антуан Анрі Беккерель (1852–1908), а потім його співвітчизники П’єр Кюрі (1859–1906) і Марія Склодовська-Кюрі (1867–1934) відкрили явище радіоактивності. Людство почало освоювати новий світ – світ мікрочастинок. 1897 р. англійський фізик Джозеф Джон Томсон (1856–1940) відкрив першу елементарну частинку – електрон. Він же запропонував першу (електромагнітну) модель атома. Невдовзі її змінила більш досконала модель атома, створена англійським фізиком Ернестом Резерфордом (1871–1937). Його модель отримала назву планетарної, оскільки стверджувала, що атом за своєю структурою подібний до Сонячної системи: складається з ядра та електронів, які обертаються навколо нього.

Оскільки планетарна модель Резерфорда виявилася несумісною з електродинамікою Максвелла, датський фізик Нільсон Бор (1885–1962) висунув своє розуміння будови атома, засноване на квантовій теорії німецького фізика Макса Планка (1858–1947). Квантом Планк називав найдрібнішу неподільну порцію енергії, що давало ключ для розуміння всіх властивостей атомної оболонки і атомного ядра.

Одним з перших, хто захоплено оцінив геніальне відкриття Планка, був Альберт Ейнштейн (1879–1955). Він переніс ідею квантового поглинання і

Структурна трансформація і логіка історичного процесу 23віддавання енергії при тепловому випромінюванні на випромінювання взагалі і, зокрема, на світло. Уявлення про світло як про дощ із квантів, що швидко рухаються, було настільки зухвалим, що спочатку викликало заперечення навіть у самого Планка. Важко було собі уявити, що світло – це хвильове явище, що постійно поширюється у світовому просторі, і разом з тим воно має переривисту, корпускулярну структуру. Проте експерименти з вивчення фотоелектричних явищ, а також дії жорстких рентгенівських променів (ефект Комптона) підтвердили правильність ідей Ейнштейна.

На початку 20-х років французький фізик Луї де Бройль, натхнений відкриттям Ейнштейна, висунув ідею про хвильові властивості матерії. У свій праці «Світло і матерія» (1924 р.) він стверджував, що хвильові властивості, поряд з корпускулярними, притаманні всім видам матерії: електронам, протонам, атомам, молекулам і навіть макроскопічним тілам. 1926 р. австрійський фізик Е.Шредінгер знайшов математичне рівняння, що визначає поведінку хвиль матерії. Англійський фізик П.Дірак надав рівнянню Шредінгера більш узагальненої форми.

Корпускулярно-хвильовий дуалізм у сучасній фізиці став загальновизнаним фактом. Будь-який матеріальний об’єкт нині розглядається як єдність корпускулярних (дискретних) і хвильових (безперервних) властивостей. Однак ця єдність не означає, що у сфері мікросвіту можна водночас точно визначити і координату, і швидкість мікрочастинки. Як показав німецький фізик В.Гейзенберг, опис мікросвіту базується на співвідношенні невизначеностей, які абсурдні з точки зору класичної механіки, але єдино вірні з точки зору квантової механіки. Єдність двох властивостей матерії Н.Бор виразив у принципі доповнюваності. Він образно зазначив, що хвилі і частинки – це «проекції» фізичної реальності на експериментальну ситуацію.

Мікросвіт існує за своїми внутрішніми законами. Термін «елементарна частинка» виявився неточним, оскільки встановлено, що всі елементарні частинки мають ту або іншу структуру. Основними характеристиками частинок є: маса, заряд, середній час життя, спін і квантові числа. За масою частинки діляться на легкі (лептони), середні (мезони) і важкі (баріони). Але є й такі, які не мають маси, це – фотони. Всі частинки мають позитивний, негативний або нульовий заряд. За часом життя частинки діляться на стабільні й нестабільні. Важливе значення мають уявлення про взаємодію: сильна (міцно з’єднує частинки), електромагнітна (приблизно в тисячу разів слабша від сильної), слаба (пов’язана з розпадом частинок) і гравітаційна (дуже слабе тяжіння на рівні ваги елементарних частинок). Взаємодії елементарних частинок здійснюються через

Структурна трансформація національної економіки 24 відповідні фізичні поля, квантами яких вони є.

Розуміння мікросвіту приводить до положення, що «в структурній ієрархії матеріальних систем свій єдиний структурний рівень утворюють і атомне ядро, і атом, і молекула, і макроскопічне тіло. Тому, тіла, з яких вони складаються, з одного боку, є відносно простими порівняно з тілами наступного вищого рівня і водночас є їх складовими частинами. З іншого боку, вони є складними порівняно з тілами, що перебувають на більш низькому рівні, і складовими частинами» [164, 96].

Заслуговує на увагу й інше положення. Відомо, що енергія матеріальних тіл складається з двох складових: власної енергії, що відповідає масі тіла, і суми енергій зв’язків складових елементів. Хоч ці два види енергії невіддільні один від одного, вони докорінно різняться за своєю природою. Власна енергія об’єктів набагато перевищує енергію зв’язку складових частин. Енергія зв’язку елементів є такою, що за допомогою дещо більшої енергії може здійснюватися можливий однозначний поділ структури на складові частини (наприклад, можна розкласти молекулу на атоми). Але з елементарними частинками зовсім інакше. Енергія елементарних частинок не розкладається на власну енергію та енергію зв’язку. Тому елементарні частинки, як вважають деякі філософи, не можуть розкладатися на складові частини, хоча, безсумнівно, мають внутрішню структуру. Фізики описують структуру елементарних частинок за допомогою віртуальних частинок, що безперервно виникають і знов розпадаються (наприклад, мезон утворюється з віртуального нуклону і антинуклону, які в процесі анігіляції, тобто знищення, безперервно зникають, і знову утворюються). Фізики і філософи ще вирішують проблему структурування елементарних частинок. Однак і сьогодні очевидно, що структурування не має межі. Структуру, в тому числі і в економіці, слід розуміти відносно, відповідно до конкретного простору і часу. І це підтверджують всі проблеми мегасвіту.

Мегасвіт, або космос, сучасна наука розглядає як взаємодіючу систему небесних тіл – планет, зірок, галактик (зоряних систем) і метагалактик (систем галактик), що постійно взаємодіють між